— Або лізти верхом.
— Оце навряд, — заперечив Бовен Марш. — Це ж не наскочники, що приходять по жінок та здобич. Тормунд матиме при собі старих, дітей, отари овець та кіз, ба навіть мамутів. Йому потрібна буде брама, яких лишилося три. А якщо надішле людей перелізти верхом… то й гаразд, захиститися від них легше, ніж настромити на сандолю рибу в казанку.
«Риба не може вилізти з казанка і встромити щось тобі в живіт.» Джон перелазив через Стіну сам і знав, про що йдеться.
Марш правив далі:
— Лучники Манса Розбишаки випустили по нас, мабуть, тисяч десять стріл — судячи з тих, що ми зібрали. Не більше ніж кількасот долетіло до вершечку Стіни, більшість — підхоплені випадковим поривом вітру. Рудий Алин з Рожегаю — єдиний, який там загинув. І навіть його вбило падіння, а не стріла, що влучила в ногу. А от Донал Нойє загинув, утримуючи браму. Так, він мужньо боровся… але якби браму було запечатано, наш хоробрий зброяр досі був би з нами. Скільки б не було ворогів — сто або сто тисяч — поки ми на Стіні, а вони унизу, їм не по силі щось нам зробити.
«Він має рацію.» Військо Манса Розбишаки розбилося об Стіну, як хвиля об скелястий берег, хоча захищала її купка старців, зелених хлопчаків та немічних калік. І все ж те, що пропонував Бовен, Джонові не припало до душі.
— Якщо ми засиплемо браму, то не зможемо висилати розвідників, — зауважив він. — А тоді станемо наче сліпі.
— Остання розвідка воєводи Мормонта коштувала Варті чверть її братчиків, ласкавий пане. Ми мусимо зберігати ті сили, які ще в нас лишилися. Кожна смерть послаблює нас, ми витягаємося вздовж Стіни так тонко, так крихко… «Займай висоту і перемагай у битві» — казав мені колись мій дядько. А нема висоти вищої, ніж Стіна, пане князю-воєводо.
— Станіс обіцяє землю, харч і правосуд усім дичакам, які схиляться перед ним. Він нізащо не дозволить нам запечатати браму.
Марш завагався.
— Воєводо Сніговію… не до смаку мені переповідати чутки, але подейкують, що ви надто вже… заприязнилися до князя Станіса. Хтось навіть твердить, що ви… е-е-е…
«Бунтівник, зрадник і перебіжчик, так-так, а ще байстрюк і варг. Янос Слинт помер, але брехня його живе.»
— Я знаю, що вони твердять. — Джон чув шепітки, бачив, як відвертаються люди, коли він перетинає подвір’я. — То чого ви від мене хочете? Чи мушу я підняти меч проти Станіса і дичаків одночасно? Його милість має утричі більше вправних бійців, ніж ми, а на додачу є нашим гостем. Його захищає закон гостинності. До того ж ми винні йому і його людям борг.
— Хай князь Станіс допоміг нам, коли ми потребували допомоги, — уперто буркнув Марш, — та незважаючи на те, лишився бунтівником, чия справа приречена. Так само будемо приречені й ми, якщо Залізний Престол назве нас зрадниками. Треба мати певність, що ми не станемо на бік переможених.
— Я не маю наміру ставати на чийсь бік, — мовив Джон, — але, пане великий шафарю, не маю і тієї певності щодо переможця у цій війні, яку, здається, маєте ви. Авжеж не зараз, коли князя Тайвина більше немає.
Якщо вірити чуткам, що приходили королівським гостинцем, Правицю Короля вбив власний син-карлик, застукавши у нужнику. Джон колись мав побіжне знайомство з Тиріоном Ланістером. «Він узяв мою руку і назвав мене другом.» Важко вірилося, що той маленький чоловічок зважився вбити власного батька. Проте смерть князя Тайвина ні в кого начебто не викликала сумнівів.
— Лев у Король-Березі — лише маленьке левеня, а Залізний Престол свого часу різав на клапті й доросліших його володарів.
— Так, мосьпане, він ще малий хлопчина, але ж… короля Роберта любили, і більшість люду приймає Томена як його сина. Що більше бачать діянь князя Станіса, то менше його люблять, а ще менше — пані Мелісандру з її вогнями та отим зловісним червоним богом. Наші братчики скаржаться…
— На князя-воєводу Мормонта теж скаржилися. Колись він сказав мені, що чоловіки полюбляють скаржитися на своє панство та своє жіноцтво. А хто не має жінок, ті скаржаться удвічі більше на своїх панів. — Джон Сніговій подивився у бік палісаду. Двох його стінок вже не було, третя швидко зникала. — Я вас тут лишу, Бовене. Подбайте, щоб спалили усі трупи. Дякую вам за поради. Обіцяю подумати над усім, що ви мені сказали.
Коли Джон вирушив назад до брами, у повітрі ще висів дим і летючий попіл. Там він спішився і повів бахмутика крізь лід на південний бік Стіни. Перед ним крокував Скорботний Ед зі смолоскипом. Язики полум’я лизали стелю, і на кожному кроці на них падали холодні краплі талої води.
— По правді, пане воєводо, я відчув полегшення, коли побачив той ріг у вогні, — мовив Ед. — Мені минулої ночі наснилося, що я сцяв зі Стіни, коли хтось вирішив у нього дмухнути. Та я не скаржуся, ні. Попередній сон був гірший: Харма Песиголовка згодувала мене своїм свиням.
— Харма загинула, — мовив Джон.
— Та свині ж лишилися. І дивилися на мене так, як ото Смертяний — на окіст шинки. Ні, не буду твердити, що дичаки хочуть нас убити просто тут, у замку. Ну нехай ми порубали їхніх богів та змусили спалити уламки — зате ж дали їм цибульної юшки. Що таке бог порівняно з мискою гарячої юшки? Я б і сам трохи з’їв.
Пахощі диму та горілої плоті досі чіплялися Джонові до його чорного строю. Він знав, що мусить поїсти, але прагнув товариства, не їжі. «Перехилити чару вина з маестром Аемоном, перекинутися тихим словом з Семом, посміятися з Пипом, Греном та Ропухом…» Але Сем з маестром Аемоном поїхали, а решта друзів…
— Я сьогодні вечерятиму з братією.
— Варена яловичина з буряками. — Скорботний Ед завжди знав, що готують на кухні до обіду або вечері. — Але Гоб сказав, що хріну немає, скінчився. І на біса нам здалася варена яловичина без хріну?
Відколи дичаки спалили стару братську трапезну, братчики Нічної Варти обідали у кам’яному льосі під зброярнею — великому, наче печера, поділеному двома рядами кутастих кам’яних стовпів, з круглястими склепіннями і великими барилами вина та пива вздовж стін. Коли Джон увійшов, четверо будівничих саме грали у черепки за найближчим до сходів столом. Ближче до вогню сиділа купка розвідників та кілька людей короля за тихою розмовою.
Молодші браття зібралися за іншим столом, де Пип колов ріпу ножем.
— Ніч темна і повна ріпи! — оголосив він урочисто. — Помолимося ж, діти мої, щоб надіслав нам Господь оленини, і не простої, а з цибулею та смачною підливою!
Його друзі зареготали: Грен, Ропух, Шовкун, уся звична зграя. Джон Сніговій їхніх веселощів не поділяв.
— Глузувати з молитов інших людей — то, Пипе, дурість. До того ж дурість небезпечна.
— Якщо червоний бог образився, то хай мене тут зараз сам і ушкварить.
Усі посмішки разом зникли.
— Ми жартували зі жриці, — мовив Шовкун, стрункий та вродливий юнак, що колись був повією в Старограді. — Це лише жарт, пане воєводо.
— Ви маєте своїх богів, вона — свого. Облиште її.
— А вона ж наших не полишає! — заперечив Ропух. — Назвала Седмицю облудними бовванами. І старих богів теж лаяла. Змусила дичаків спалити гілки оберіг-дерев. Ви ж самі бачили.
— Пані Мелісандрі я не наказую. Зате наказую вам. Я не потерплю ворожнечі між людьми короля і моїми власними.
Пип поклав руку Ропухові на плече.
— Не судилося тобі, хоробрий Ропуше, більше скрекотіти, бо так звелів наш великий Сніг-воєвода. — Пип скочив на ноги і блазенськи вклонився Джонові. — Благаю вибачити. Віднині я навіть вухами не ворушитиму, інакше як із ласкавого дозволу мого ласкавого пана.
«Він думає, що це така гра.» Джонові закортіло вбити йому в голову трохи здорового глузду.
— Вухами можеш плескати, скільки забажаєш. Але якщо забагато плескатимеш язиком, чекай біди.
— Я простежу, щоб він був обережний, — пообіцяв Грен. — Дам ляща у вухо, якщо патякатиме зайве.
Він завагався.
— Чи не повечеряєте з нами, пане воєводо? Овейне, ану посунься, Джонові треба сісти.
Джон нічого так не бажав, як повечеряти у товаристві друзів. «Ні, — сказав він собі, — ті дні минули.» Усвідомлення різонуло його, наче ніж у череві. Його обрали правити і наказувати. Стіна належала йому, і їхні життя теж. «Воєвода чи князь може любити людей, яких очолює, — казав йому колись його панотець, — але не може з ними приятелювати. Бо настане день, коли йому доведеться судити їх або послати в битву на смерть.»
