«Ти була нею, — прошепотіла трава у відповідь, — доки не прип’яла драконів на ланцюг у пітьмі.»

— Дрогон убив маленьку дівчинку. Її звали… звали…

Дані не змогла пригадати ім’я дівчинки. І так засмутилася, що заплакала б, якби всі її сльози не вигоріли геть.

— А я ніколи не матиму маленької дівчинки. Я була Матір’ю Драконів.

«Авжеж, — мовила трава, — але ти протистала своїм дітям.»

Шлунок її був порожній, ноги — стерті, вкриті пухирями, ще й судоми, здавалося, погіршали. У кишках наче звивалося зміїне кубло, намагаючись вигризти нутрощі. Дані черпнула тремтливими руками жменю води разом з намулом. До полудня вода мала нагрітися, але з досвітнього холодку ще могла освіжити і примусити розплющити очі. Плюхнувши водою в обличчя, Дані розгледіла свіжу кров на стегнах. Подертий подол нижньої сорочки був геть нею заплямований. Червоний потоп налякав її. «Це ж місячна кров, усього лише місячна кров, — казала вона собі, та не могла пригадати, щоб колись текла так рясно. — Невже винувата вода?» Якщо справа у воді, її приречено. Адже доведеться або пити погану воду, або померти від спраги.

— Іди! — наказала собі Дані. — Іди струмком, і він приведе тебе до Скахазадхану. А там тебе знайде Дааріо.

Але навіть стати на ноги забрало всі її сили; по тому лишилося тільки стояти, трусячись у лихоманці та спливаючи кров’ю. Вона здійняла очі до чистого блакитного неба, примружила очі. «Половина ранку вже минула» — усвідомила вона розпачливо. Та примусила себе зробити крок, тоді інший… і невдовзі знову вже рухалася уперед уздовж невеличкого струмка.

День щодалі теплішав, сонце пекло голову і спалені рештки волосся. Навколо п’ят хлюпала вода. Вона йшла просто річищем струмка — та чи довго? М’яка брунатна грязюка приємно огортала пальці, пом’якшувала біль у пухирях і мозолях. «Чи в струмку, чи за ним — а треба йти. Вода пливе униз схилом. Струмок приведе мене до річки, а річка приведе додому.»

Хоча насправді все було не так. Меєрин не був їй домівкою — і ніколи вже не стане. То було місто чудернацьких богів і ще чудернацькішого волосся, місто загорнутих у токари з облямівкою людопродавців. Місто, де святими та божими вважали хвойд, криваву різанину підносили як мистецтво, а за добірний харч вживали собак. Меєрин завжди буде містом Гарпії, а Даянерис не могла і не хотіла нею стати.

«Ніколи, — мовила трава буркотливим голосом Джорага Мормонта. — Вас попереджали, ваша милосте. Дайте цьому місту спокій, казав я. Ваша війна — на Вестеросі, казав я.»

Голос був не дужчий за шепіт, але Дані все ж здалося, що лицар іде просто поруч із нею. «Мій ведмідь, — подумала вона, — мій старий любий ведмідь, який мене кохав і зрадив.» Вона так за ним скучила, так хотіла знову побачити його неоковирну пику, обійняти його обіруч, пригорнутися до грудей. Але знала, що як обернеться, пан Джораг миттю зникне.

— Я сплю і бачу сон, — мовила вона до себе. — Сплю просто на ногах. Іду і сплю. А насправді я самотня і загублена.

«Загублена, бо затрималася у місці, де не мала опинитися, — промурмотів пан Джораг тихо, наче вітерець. — А самотня, бо сама прогнала мене від себе.»

— Ти мене зрадив. Ти шпигував за мною заради золота.

«Заради повернення додому. Понад усе я прагнув повернутися додому.»

— А ще ти прагнув мати мене. — Дані бачила це в його очах.

«Так, прагнув» — зажурено прошелестіла трава.

— Ти поцілував мене. Я тобі не дозволяла, ніколи не вабила, а ти поцілував. Ти продав мене ворогам, але коли цілував, то був щирий, як ніколи.

«Я давав тобі добру пораду. Збережи свої мечі та списи для Семицарства, казав я тобі. Кинь Меєрин на меєринців і рушай на захід, казав я. А ти не слухала.»

— Я мусила взяти Меєрин, бо інакше мої діти голодували б у поході. — Дані досі бачила перед собою вервечку трупів, залишену позаду під час переходу Червоною Пустелею. І не хотіла знову бачити те саме. — Я мусила взяти Меєрин, щоб прогодувати моїх людей.

«Ти взяла Меєрин, — сказав він їй, — але затрималася тут.»

— Щоб стати справжньою королевою!

«Ти вже є королева, — відповів її ведмідь. — На Вестеросі.»

— Але дотуди так далеко, — поскаржилася вона. — Я була втомлена, Джорагу. Виснажена війною. Я хотіла відпочити, повернути посмішку на обличчя, посадити дерева і побачити, як вони ростуть. Адже я всього лише юна дівчина.

«Ні. Ти — кров дракона.» Шепіт зникав, тихшав, ніби пан Джораг не встигав за її кроками. «Дракони не садять дерев. Запам’ятай. Не забувай, хто ти є, ким створена бути. Пам’ятай слова свого дому.»

— Вогнем та кров’ю, — мовила Даянерис траві, що хвилювалася під вітром.

Камінь зсунувся під її ногою. Вона впала на коліно і скрикнула з болю, без надії сподіваючись, що її ведмідь підхопить її під руку і поставить на ноги. Та коли обернулася подивитися, то побачила лише струмочок брунатної води… і траву, що поволі ворушилася. «Вітер, — сказала вона собі, — вітер хитає стебла, пускає травою хвилі.» Але ж вітру не було. Над головою висіло сонце, спекотний світ застиг навколо. Комашня юрмилася у повітрі, над струмком висіла бабка, смикаючись із боку в бік. А трава рухалася, хоча не мала причини цього робити.

Вона понишпорила у воді, знайшла камінь завбільшки зі свій кулак, витягла його з мулу. Зброя була вбогенька, та все ж краща за голі руки. Краєм ока Дані побачила, як трава знову заворушилася, цього разу праворуч — хитнулася, низько схилилася, наче перед королем. Але ніякого короля не було. Світ стояв зелений і порожній, зелений і мовчазний. Світ жовтів і помирав. «Треба вставати, — мовила вона до себе. — Треба йти. За течією струмка.»

Крізь траву почулося тихе сріблясте теленькання.

«Дзвоники» — подумала Дані й посміхнулася, пригадавши хала Дрого, своє сонце-та-зорі, його косу і вплетені у неї дзвіночки.

«Коли сонце зійде на заході, а сяде на сході, коли висохнуть моря, а гори полетять за вітром, немов листя, коли моє черево знову стане спроможне виносити живе дитя, тоді хал Дрого повернеться до мене.»

Але нічого з того не сталося. «Дзвоники» — знову подумала Дані. Її знайшли кревноїзники.

— Агго, — прошепотіла вона. — Джохого. Рахаро.

А чи не приїхав з ними і Дааріо?

Зелене море розступилося, і з’явився вершник. Він мав чорну лискучу косу, шкіру — кольору начищеної міді, очі — схожі обрисами на гіркий мигдаль. У косі його теленькали дзвіночки. Він мав на собі паса з блях і мальованого лейбика, на одному стегні — арах, на іншому — батіг. При сідлі висіли мисливський лук і сагайдак стріл.

«Один вершник, на самоті. Дозорець. Розвідник.» Один із тих, хто їде попереду халазару видивлятися дичину і добру зелену траву, винюхувати ворогів, хай де б вони ховалися. Якби він її знайшов, то вбив би, зґвалтував або забрав у полон… у кращому разі відвіз би до бабів-дошхалін, серед яких повік належало жити порядній халісі по смерті її хала.

Але вершник її не побачив — вона ховалася у траві, а він дивився в іншому напрямку. Дані простежила, куди витріщаються його очі… і побачила тінь з широко розкинутими крилами. Дракон був од нього версти за дві, але вершник застиг з переляку, наче приморожений, доки його огир не почав нажахано іржати — а тоді зненацька прокинувся, наче від сну, рвучко розвернув коня і чкурнув щодуху крізь високу траву.

Дані довго дивилася йому вслід, а коли грім копит ущух, почала кричати — і кричала, доки не захрипла… і доки не з’явився Дрогон, пирхаючи хмарами диму. Трава схилилася перед драконом; Дані застрибнула йому на спину. Вона смерділа кров’ю, потом і страхом, але ніщо з того вже не важило.

— Щоб просунутися уперед, я мушу повернутися назад, — мовила Дані вголос.

Голі ноги стиснулися навколо драконової шиї. Дані копнула Дрогона п’ятами, і він стрибнув у небо. Батога вона тепер не мала і мусила скористатися руками та ногами, щоб спрямувати дракона на північний схід — туди, куди зник вершник. Дрогон охоче підкорився — напевне, і сам унюхав переляк утікача.

За десяток ударів серця вони проминули дотракійця, що чвалував далеко внизу. Праворуч і ліворуч Дані побачила плями, де трава була випалена на попіл. «Дрогон тут уже бував» — зрозуміла вона. Сліди його полювань плямували зелене трав’яне море, мов ланцюжок сірих островців.