— Кров її крові! — погодився дотракієць Роммо. — Його треба звільнити. Цього вимагає честь халазару.

— Його буде звільнено, — запевнив пан Барістан, — проте спершу мусимо дочекатися, чого вдасться домогтися Зеленій Грації…

Скахаз Голомозий гримнув кулаком по столі.

— Зелена Грація не доможеться геть нічого! Хтозна — може, вона просто зараз змовляється з юнкайцями! Ви самі сказали: «домовляється». Як саме «домовляється»? Про що?

— Про викуп, — відповів пан Барістан. — Вагу кожного заручника у золоті.

— Мудрим Хазяям до нашого золота байдуже, лицарю, — мовив Марселен. — Усі вони до останнього багатші за ваших вестероських князів.

— Але їхні сердюки від золота не відмовляться. Що їм до заручників? Якщо юнкайці відмовлять, це зажене клинок між ними та їхніми найманими посіпаками.

«Сподіваюся, що зажене.» Цей задум насправді підказала йому Місандея — сам він до такого б не дотумкав. У Король-Березі хабарі були цариною Мізинця, а плеканням незгоди між ворогами корони опікувався князь Варис. Власні ж обов’язки Барістана були простіші та пряміші. «У свої одинадцять років Місандея розумніша за половину чоловіків отут за столом, а мудріша та поміркованіша за всіх.»

— Я звелів Зеленій Грації висунути нашу пропозицію лише тоді, коли всі юнкайські ватажки зберуться, щоб її почути.

— Вони однак відмовлять! — наполягав Симон Смугаста Спина. — Скажуть, щоб убили драконів і поновили царя на престолі.

— Молюся, щоб ви помилилися. — «Але боюся, що не помиляєтеся.»

— Ваші боги далеко звідси, пане дідугане, — буркнув Удовець. — І навряд чи чують ваші молитви. А коли юнкайці пришлють стару назад — плюнути вам межи очі, — ви чим відповісте?

— Вогнем та кров’ю, — мовив Барістан Селмі тихо, дуже тихо.

Довгу мить ніхто нічого не казав. Тоді Могутній Бельвас ляснув себе по череві й мовив:

— Таки краще, ніж печінкою з цибулею!

Скахаз Голомозий витріщив очі крізь вовчу личину і спитав:

— Ви порушите мир царя Гіздахра, нерозважливий старигане?

— Я розтрощу його на друзки.

Колись, дуже давно, один принц назвав його Барістаном Зухвалим. Той хлопчик ще й досі жив у нього в душі.

— Ми поставили на верхівці піраміди, де колись стояла Гарпія, сторожовий вогонь. Сухе дерево, просякле олією, накрите від дощу. Якщо настане година — а я молюся, щоб не настала, — ми його запалимо. Полум’я буде знаком виступити з брами і напасти. Кожен з вас матиме своє доручення. Всім слід наготуватися до битви та зберігати пильність і вдень, і вночі. Або ми знищимо наших ворогів, або вони нас. — Лицар здійняв руку, подаючи знак зброєносцям. — Я наказав приготувати кілька мап з розташуванням наших ворогів, їхніх таборів, обложних порядків та метавок. Якщо ми зламаємо опір невільникарів, їхні найманці їх покинуть. Знаю, що ви маєте сумніви та запитання. Висловіть їх зараз. До хвилини, коли ми вийдемо з-за цього столу, ми всі повинні мати спільний намір та цілковиту згоду.

— То краще послати по їжу та питво, — зауважив Симон Смугаста Спина. — Бо ми тут довгенько просидимо.

Рада забрала решту ранку і тривала мало не до вечора. Старшина, ватажки загонів, значні вояки лаялася над мапами, наче рибні перекупки за цебро крабів. Слабкі місця, сильні місця, як найкраще задіяти їхній невеликий загін лучників, чи кинути на юнкайські лави слонів, а чи лишити їх позаду про всяк випадок, хто матиме честь очолити перший удар, чи розгорнути кінноту на краях війська, а чи на вістрі наступу…

Пан Барістан дозволив висловитися кожному. Тал Торак вважав, що негайно після прориву облоги треба іти на Юнкай — Жовте Місто лишиться майже незахищеним, тож юнкайці муситимуть поспіхом забирати свої потуги від Меєрину і рушати услід. Плямистий Кіт хотів кинути ворогові виклик — хай Юнкай виставить поборника, і він сам зійдеться з ним на герці. Могутньому Бельвасові думка сподобалася, але битися замість Кота хотів він сам. Камаррон Рахівник висловив думку захопити кораблі, припнуті уздовж берега річки, і Скахазадханом завезти три сотні ямних бійців у запілля юнкайцям. Усі погоджувалися, що найкращим військом, яке має Меєрин, є Неблазні, та ніхто не погоджувався з іншими, як саме його розташувати і застосувати. Вдовець хотів зібрати євнухів у сталевий кулак і пробити ним серце юнкайської оборони. Марселен вважав за краще поставити їх на краях, де б вони давали відсіч усім спробам ворога обійти меєринців збоку. Симон Смугаста Спина бажав розбити їх на три відділи і додати до трьох полків відпущенців — казав, що його «Вільні Брати» досить хоробрі, палають жагою битви, але ще не скривавлені у ній, і без Неблазних, які б їх підкріпили та додали духу, не втримають свої лави проти загартованих сердюків. Сірий Хробак сказав тільки те, що Неблазні підкоряться будь-якому наказові.

А коли нарешті все було обговорено, домовлено і вирішено, той-таки Симон Смугаста Спина поставив останнє питання, чи не найважливіше:

— Коли я був рабом у Юнкаї, то допомагав хазяїнові торгуватися з вільними кумпанствами і наглядав за виплатами. Тому я добре знаю сердюків, а ще знаю, що юнкайці аж ніяк не платять їм стільки золота, щоб ті за нього смалили свої шкури у драконовому полум’ї. Тому я питаю вас… якщо мир скінчиться, і почнеться битва — чи прийдуть дракони? Чи стануть вони до бою?

«Та прийдуть, — кортіло відповісти панові Барістану. — Прилетять на галас і брязкіт, на вереск і ревище, на запах крові. Авжеж їх потягне до поля битви, як Дрогона притягло до кривавих пісків Дазнакової ями. Та коли вони прилетять, то як взнають, де свої, а де чужі?» Чомусь йому здавалося, що ніяк. Тому старий лицар відповів:

— Дракони зроблять те, що завважать за доречне. А якщо вони таки з’являться, то маємо надію, що самий лише вигляд їхніх крил розжене людопродавців на всі боки.

На тім пан Барістан подякував усім і скінчив нараду.

Сірий Хробак залишився, коли пішла решта.

— Сі-одні будуть готові, коли запалає вогонь. Але Правиця мають знати, що коли ми вдаримо, юнкайці напевне вб’ють заручників.

— Я зроблю все, що мені до снаги, аби лише відвернути це лихо, друже. Маю… певний задум. Але зараз прошу мені дарувати — час сказати дорнійцям, що їхній княжич помер.

Сірий Хробак схилив голову.

— Сей-один кориться волі Правиці.

Пан Барістан узяв з собою до підземелля двох зі своїх нововисвячених лицарів. Горе та почуття провини звели з розуму не одного доброго воїна; провина ж Арчибальда Крицака та Геріса Пийводи у загибелі їхнього друга була зовсім не мала.

Коли вони досягли келії, Барістан наказав Тумові та Рудому Агнцеві чекати ззовні, а сам пішов розповісти дорнійцям, що смертним мукам їхнього князя настав кінець. Пан Арчибальд, лисий здоровило, не знайшов слів відповісти, лише сидів на краю солом’яника і витріщався на свої перев’язані лляним полотном руки. Пан Геріс розпачливо загилив кулаком у стіну.

— Я ж казав йому, що то дурість, божевілля! Благав його поїхати додому. Вашій сучій королеві було до нього байдуже, це кожен бачив! Квентин перетнув світ, щоб привезти їй подружнє кохання та вірність, а вона розреготалася йому в обличчя.

— Вона не сміялася з нього. Ніколи, — відповів Селмі. — Якби ви її знали, то не казали б такого.

— Вона йому відмовила! Квент віддав їй власне серце, стоячи на колінах! А вона жбурнула серце йому в обличчя і пішла стрибати на прутні свого сердюка!

— Вам краще пильнувати язика, лицарю. — Панові Барістану не сподобалися ані Геріс Пийвода, ані його образи у бік Даянерис. — Смерть князя Квентина — то його власна провина, і ваша теж.

— Наша?! А ми чим завинили, пане? Так, Квентин був нашим другом. Трохи нерозважливим, але ж вони, мрійники, усі такі. Та найперше він був нашим князем, нашим володарем. Ми присяглися йому вірністю і мусили коритися в усьому.

Цього Барістан Селмі заперечити не міг — більша частина його власного життя минула у виконанні наказів п’яних і скажених королів.

— Він спізнився.

— Він віддав їй своє серце! — повторив пан Геріс.