— То ходімо сюди.

Зараз він почувався зеленим хлопчиськом більше, ніж зазвичай, і все ж усі рушили за ним на його заклик: Геріс і здоровило, Меріс і Кагго, а з ними решта «Вітрогонів». Двійко сердюків видобули арбалети з якоїсь схованки всередині воза.

За стайнями найнижчий рівень Великої Піраміди перетворювався на справжній лабіринт, але Квентин Мартел бував тут з царицею і пам’ятав дорогу. Вони проминули три величезні цегляні арки, потім спустилися крутим кам’яним спуском у глибини, крізь в’язниці та катівні, а також двійко глибоких кам’яних водоймищ. Кроки лунко відбивалися від стін, різницька хура торохтіла позаду. Здоровило вихопив смолоскипа з держака і пішов світити попереду.

Нарешті перед ними постали важкі залізні двері, поїдені іржею, грізні та нездоланні, замкнені ланцюгом, кожна ланка якого була завтовшки з людську руку. Вже самий розмір та товщина дверей примусили Квентина Мартела замислитися про доцільність свого задуму. Ба гірше — обидві стулки дверей були вим’яті назовні — наче якась велетенська сила намагалася вибити їх і вибратися. Товсте залізо потріскалося, репнуло у трьох місцях, а верхній кут лівої стулки був трохи поплавлений.

На чатах коло дверей стояло четверо Мідних Звірів. Троє з них тримали довгі списи; четвертий, вочевидь очільник, мав зі зброї тесак та кинджал, а личину — в подобі василіскової голови. Інші троє були вбрані комахами.

«Сарана. Коники» — усвідомив Квентин і мовив:

— Пес.

Очільник скам’янів і напружився. Квентин Мартел миттю зрозумів, що сталася якась фатальна помилка.

— Взяти їх! — кумкнув він у ту мить, коли василіск ухопився за тесак.

Очільник коників був швидкий, але здоровило — швидший. Він жбурнув смолоскипа у найближчого коника, сягнув рукою за спину і висмикнув з петлі келепа. Клинок василіска ще не вилетів з піхов, а вістря келепа вже встромилося йому в скроню, пробивши тонку мідь личини, а заразом плоть і кістку. Очільник ошелешено ступив назад півкроку, ноги склалися під ним, тіло гепнулося на підлогу і недоладно засмикалося.

Квентин витріщався на нього, наче зачарований. У шлунку вирувала буря. Його власний клинок лежав у піхвах — князь геть про нього забув. Очі невідривно стежили за десятником варти, що смикався попереду в передсмертній муці. Кинутий смолоскип згасав на підлозі, змушував тіні стрибати і крутитися, ніби перекривлюючи судоми убитого. Князь і не побачив, як на нього летить спис одного з коників, доки Геріс не збив його убік. Вістря дряпнуло щоку левової голови, що затуляла йому обличчя; стрімкий удар мало не зірвав личину. «А мав би розірвати мені горлянку» — подумав принц приголомшено.

Геріс вилаявся, опинившись у оточенні мідних коників. Квентин почув тупіт ніг, і раптом з тіней виникли сердюки. Один з вартових надто задивився на прибульців; Геріс проскочив повз вістря його списа і встромив меча під мідну личину просто в горло. Тим часом у другого коника з грудей виросла арбалетна стріла. Останній кинув списа і верескнув:

— Пожалійте! Здаюся!

— Не пожаліємо. Здохни, — відповів Кагго і відтяв чолов’язі голову одним помахом араха. Валірійський булат розітнув плоть, жили та кістки, наче смалець.

Кагго опустив меча і поскаржився:

— Забагато галасу. Кожен, хто має вуха, вже почув.

— Пес, — сказав Квентин. — Слово дня мало бути «пес». Чому вони нас не пропустили? Нам сказали…

— А ще тобі сказали, що твоя оборудка божевільна, ти часом не забув? — нагадала Мальована Меріс. — Роби вже те, по що прийшов.

«Дракони, — подумав князь Квентин. — Авжеж. Я прийшов по драконів.» Його трохи не нудило. «Що я тут роблю? Батьку, навіщо? Четверо людей загинуло за чотири удари серця. Чим я маю це виправдати?»

— Вогнем та кров’ю, — прошепотів він, — кров’ю та вогнем.

Кров збиралася калюжею коло його ніг, всотувалася у цегляну підлогу. А вогонь сидів просто за дверима.

— Ланцюг… ми не маємо ключа…

Арч відповів:

— Я маю ключа.

І змахнув келепом швидко та потужно. Від замка полетіли іскри, потім знову і знову. Під п’ятим ударом замок розлетівся на шматки, а ланцюги впали з таким брязкотом, що тепер Квентин був уже певний — їх почула половина піраміди.

— Везіть воза.

Дракони мають стати згідливішими, коли поїдять. «Хай поласують печеною бараниною.»

Арчибальд Крицак ухопився за важкі залізні двері й потяг на себе. Іржаві завіси відчайдушно завищали — для вух усіх тих, кого не розбудило падіння ланцюгів. З-за дверей накотила раптова хвиля тепла, принесла пахощі попелу, сірки, горілого м’яса.

За дверми було чорно, як у найглибшому пеклі, і та чорнота здавалася живою, голодною та погрозливою. Квентин відчував, як щось згорнулося там, у пітьмі, і чекає на нього. «Воїне, даруй мені мужності» — молився він. Робити цього він сам не хотів, але іншого шляху не бачив. «Навіщо б Даянерис приводила мене до драконів? Вона хоче, щоб я показав себе вартим її.»

Геріс передав йому смолоскипа, і князь ступив крізь двері.

«Зелений — Раегал, білий — Візеріон, — нагадав собі Квентин. — Назви їх по іменах, наказуй їм, розмовляй спокійно, але суворо. Опануй їх, як Даянерис опанувала Дрогона у ямі.» Дівчина була там сама, вдягнена лише у кілька шовковин, але не мала ані краплі страху в душі. «Я не повинен боятися. Вона зуміла, то зумію і я.» Найголовніше — не показати страху. «Тварини відчувають страх. А дракони… Що я знаю про драконів? Що будь-хто знає про драконів? Тих, які зникли зі світу вже більше як століття тому.»

Край ями лежав просто попереду. Квентин обережно просунувся уперед, рухаючи смолоскипом з боку в бік. Стіни, підлога і стеля всотували світло до краплі. «Обпалені, — зрозумів він. — Цегла обсмалена до чорноти і розсипається на порох.» Повітря теплішало з кожним кроком. Квентин почав пітніти.

Два ока піднялися знизу просто перед ним.

Були вони спижеві, яскравіші за налощені щити, жевріли власним жаром, палали за серпанком диму, що здіймався з драконових ніздрів. Світло Квентинового смолоскипа мазнуло по лусочках темної зелені, зелені моху в пралісі у сутінках перед тим, як зблякне останнє світло дня. А тоді дракон розтулив рота, і з нього полилося світло та запашів жар. За гребінкою гострих чорних зубів Квентин побачив гирло печі, мерехтіння пригашеного вогню, палкішого устократ за його смолоскип. Голову дракон мав більшу за кінську, а шия наче й не кінчалася, схожа на довжелезну зелену змію. Поволі, неквапно та голова піднялася на кінці шиї, і два яскраві спижеві ока втупилися у Квентина згори.

«Зелені, — подумав князь, — його лусочки зелені.»

— Раегале, — мовив він.

Слово застрягло у горлянці, вийшовши назовні хрипким кумканням. «Жабик, — подумав він. — Знову обертаюся на Жабика.»

— Їжа, — проскрипів він, раптом згадавши. — Несіть йому харч.

Здоровило почув, витяг за ноги з воза одну з двох овець, крутнувся і жбурнув її угору в яму. Раегал ухопив тварину просто в повітрі; голова його смикнулася, з-поміж зубів вилетів стовп вогню — жовтогарячий та золотий вихор, змережаний зеленими жилками. Вівця запалала, ще не почавши падати; драконові зуби вчепилися в неї, перш ніж димлива туша торкнулася цегли. Навколо тіла ще мерехтіли, згасаючи, вогники. У повітрі засмерділо паленою вовною та сіркою. «Драконосморід.»

— Я гадав, їх тут двоє, — мовив здоровило.

«Візеріон. Так. Де ж Візеріон?» Князь опустив смолоскипа — пролити трохи світла у морок унизу. Зелений дракон дер зубами тушу вівці, теліпаючи з боку в бік довгим хвостом. Навколо шиї він мав товстий залізний нашийник, з якого висіло зо три стопи відірваного ланцюга. Ланки того самого ланцюга були розкидані підлогою ями серед чорних кісток — покручені, частково поплавлені. «Коли я приходив сюди минулого разу, Раегал був прикутий до стіни та підлоги, — пригадав князь, — але Візеріон висів на стелі.» Квентин ступив назад, підняв смолоскипа, задер голову.

Якусь мить він бачив над головою лише зчорнілі цегляні склепіння, обпечені драконовим вогнем. Раптом його око помітило цівочку попелу, яка виказала рух. Нагорі ворушилося щось бліде, майже сховане. «Він викопав собі нору, — зрозумів князь. — Печерку в цеглі.» Велика Піраміда Меєрину мала велетенські грубі підмурки, що підтримували неймовірну вагу верхньої будівлі; навіть внутрішні її стіни були утричі товщі, ніж мури будь-якого замку. Але Візеріон вогнем та пазурями викопав собі у цеглі нору достатню, щоб у ній спати.