— Я не дозволю вбивати дітей. Або ти погоджуєшся, або я не беру участі у справі.

Скахаз видав тихий смішок.

— Ти твердолобий старий пень. Твої милі хлопчики виростуть і стануть Синами Гарпії. Не вб’єш зараз — однак доведеться вбивати потім.

— Людей вбивають за кривди, які вони вчинили, а не за ті, які можуть учинити в майбутньому.

Голомозий зняв зі стіни сокиру, оглянув її та пробурчав:

— Нехай. Бути по тому. Гіздахрові не зашкодять, нашим заручникам теж. Тепер ти раденький, пане дідугане?

«У цій справі нема з чого радіти.»

— Наразі годиться. Отже, година вовка. Не забудь.

— От хто не забуде, то це я. — Хоча мідна паща кажана не ворухнулася, пан Барістан відчув за личиною вишкір. — Довгенько Кандак чекав цієї ночі.

«Цього я і боявся.» Якщо цар Гіздахр був невинний, то сього дня вони скоїли зраду. Але як він міг бути невинний? Селмі чув, як він заохочував Даянерис куштувати отруйних коників, кричав своїм людям, щоб убили дракона. «Якщо не діяти, Гіздахр уб’є драконів і відчинить браму королевиним ворогам. Тут ми не маємо вибору.» Та все ж хай як старий лицар крутив у голові цю справу, а не міг знайти у ній ані краплі честі.

Решта довгого дня повзла, наче равлик горою.

Барістан знав, що цар Гіздахр мав тим часом радитися десь там із Резнаком мо’Резнаком, Маргазом зо’Лораком, Галаццою Галаре та іншими меєринськими радниками, вирішуючи, як найкраще відповісти на юнкайські вимоги… але він у тих радах більше не сидів. І царя вже не охороняв. Натомість Селмі обходив піраміду раз за разом згори донизу, перевіряючи вартових на чатах. Ця справа забрала весь ранок; пообідній час лицар присвятив своїм сиріткам, і навіть сам узяв до рук меча та щита — вчинити кільком старшим хлопчикам суворіше випробування.

Дехто з них раніше навчався на ямних бійців, аж тут Даянерис Таргарієн узяла Меєрин і звільнила їх з кайданів. Ці хлопці вже добряче зналися на мечі, списі та бойовій сокирі — ще до того, як за них узявся пан Барістан. Кількоро невдовзі будуть готові. «Для початку, малий з Василіскових островів. Тумко Льо.» Був він чорний, як маестерське чорнило, швидкий, спритний та дужий — найкращий природжений мечник, якого Селмі бачив з часів молодого Хайме Ланістера. «Ларрак теж. Той, якого кличуть Батогом.» Пан Барістан не схвалював його спосіб бою, але у вмінні та спритності хлопця не сумнівався. Ларракові належало ще працювати довгі роки, щоб опанувати справжню лицарську зброю — меч, спис, буздуган — але зі своїм тризубом та батогом він вже був смертельно небезпечний. Старий лицар торочив малому, що батіг безглуздо застосовувати проти ворога у броні… доки не побачив, як Ларрак захльоснув ним ноги супротивника і, смикнувши, збив того на землю. «Ще не лицар, але боєць неабиякий.»

Ларрак і Тумко були в нього найкращими. У потилицю їм дихав лазарянин — хлопчик, якого інші кликали Рудим Агнцем; наразі він надолужував брак уміння люттю і завзяттям. Рахувалися ще й троє братів — гіскарці низького роду, продані в неволю за батькові борги.

«Отже, шестеро. Шестеро з двадцяти семи.» Селмі мав ширші сподівання, але і шість були непоганим початком. Інші хлопчики були молодші, майже всі з них, і знайомі радше з кроснами, ралом чи помелом, ніж із мечем і щитом. Але працювали вони старанно і навчалися швидко. Ще кілька років у зброєносцях — і для своєї королеви Селмі матиме ще шість лицарів. Що ж до тих, які не стануть готовими ніколи… зрештою, не кожен хлопчик народжується гідним лицарства. «Королівству потрібні також свічкарі, корчмарі та зброярі.» У Меєрині це була така ж істина, як на Вестеросі.

Спостерігаючи за хлопцями, що вправлялися зі зброєю, пан Барістан міркував, чи не висвятити Тумко і Ларрака на лицарів негайно, того ж дня — а з ними, можливо, і Рудого Агнця. Піднести до лицарського звання мав право тільки лицар, а якщо станеться щось лихе, наступний світанок Барістан зустріне вже трупом або бранцем. Хто тоді висвятить його зброєносців? З іншого боку, слава та чесне ім’я молодого лицаря хоча б частково походила від слави та імені воїна, який його висвятив. Чи добре для його хлопчиків буде отримати остроги від зрадника? Ще диви, запроторять до підземелля разом із ним, коли дізнаються, що він зробив їх лицарями. «Вони заслуговують на краще, — вирішив пан Барістан. — Краще довге життя у зброєносцях, ніж коротке — лицарем, що зганьбився і втратив честь.»

Коли почали наповзати вечірні сутінки, Барістан запросив учнів скласти мечі та щити і стати колом, бо хотів побалакати про зміст лицарського служіння.

— Правдивого лицаря робить лицарем честь, а не меч, — мовив він. — Без честі лицар є пересічним горлорізом. Краще померти з честю, ніж жити без неї.

Йому здалося, що хлопчики дивляться на нього якось дивно. «Байдуже. Одного дня зрозуміють.»

Опісля, вже нагорі піраміди, пан Барістан знайшов Місандею за читанням серед куп сувоїв та стосів книжок.

— Сьогодні вночі лишайся тут, дитино, — сказав він їй. — Хай що станеться, хай що ти почуєш або побачиш… не залишай королевиних покоїв.

— Ся-одна чує вас, — відповіла дівчинка. — Та якщо можна спитати…

— Не варто.

Пан Барістан вийшов сам-один у садок на терасі. «Не для цього мене роблено» — подумав він, роздивляючись місто, що розкинулося перед очима. Піраміди прокидалися до життя одна за одною, спалахували олійниці та смолоскипи, а тим часом на вулиці унизу наповзала пітьма. «Змови і заколоти, шепіт і брехня, таємниці всередині таємниць… а тепер і я дотикаюся до кожної.»

Напевне, Барістану варто було вже трохи звикнути до таких речей. Адже і Червоний Дитинець мав свої таємниці. «Та й Раегар теж.» Принц Дракон-Каменя ніколи не довіряв йому так, як довіряв Артурові Дейну. Доказом цьому був Гаренгол. «Рік облудної весни.»

Давній спогад ще досі гірчив на язику. Старий князь Вент оголосив про турнір невдовзі після гостини свого брата — пана Озвела Вента з Королегвардії. Наслухавшись шепотіння Вариса у своє вухо, король Аерис забрав у голову, що син змовляється скинути його з престолу, а турнір Вента — хитро вигаданий привід Раегарові зустрітися одночасно з якомога більшим загалом зацного панства. Після Сутіндолу Аерис нікуди не потикався з Червоного Дитинця, але того разу раптом оголосив, що супроводить принца Раегара до Гаренголу. І відтоді все понеслося кривою стежкою.

«Якби я був кращим лицарем… якби збив принца на землю в тому останньому двобої, як збив стількох інших… тоді б я мав честь обирати королеву краси і кохання…»

Раегар обрав Ліанну Старк, панну зимосіцьку. Барістан Селмі, певно, зробив би інший вибір. Не королеву, якої там не було. І не Елію Дорнійську, хай яку милу та лагідну; якби обрано було її, скільки б війни та ворожнечі уникли королівства… Його погляд прикувала до себе юна дівчина, яка нещодавно прибула до двору, щоб служити у жіночому почті Елії… хоча поруч із Ашарою Дейн сама дорнійська князівна, кронпринцеса Семицарства виглядала служницею з кухні.

Навіть по стількох роках пан Барістан не забув Ашариної посмішки, її чарівного сміху. Варто було йому заплющити очі, як він бачив перед собою довге чорне волосся, що спадало її плечима, і заворожливі фіалкові очі. «Такі самі має і Даянерис.» Іноді, коли королева кидала на нього погляд, йому здавалося, що він дивиться на доньку Ашари…

Але донька Ашари народилася мертвою, і його кохана панна невдовзі кинулася з вежі в море, збожеволівши за втраченою дитиною і, напевне, ще й шаленіючи за чоловіком, що ганебно позбавив її честі в Гаренголі. Вона загинула, навіть не дізнавшись, що пан Барістан її кохав. «Та й відки могла знати?» Він був лицарем Королегвардії, що присягнувся не брати жінку. Що доброго сталося б, якби він їй відкрився? «Але й мовчання моє нічого доброго не принесло. Якби ж я вибив Раегара з сідла і увінчав Ашару короною краси й кохання… чи обернула б вона свої очі до мене замість Старка?»

Про те він вже ніколи не дізнається. Та з усіх поразок, що спіткали його за життя, Барістанові Селмі найбільше боліла саме ця.