Інша частина роботи була хитріша, та їй на поміч прийшла жебрачка.

— Я подарую йому дарунок назавтра, — оголосила дівчинка за сніданком.

— Багатоликий буде задоволений. — Лагідний чоловік підвівся. — Китичка з перетічок відома надто багатьом. Якщо її побачать за справою, Бруско з доньками матиме клопіт. Час тобі отримати інше обличчя.

Дівчинка не посміхнулася, та про себе зраділа. Вона вже втратила Китичку один раз, сумувала за нею і не хотіла втратити вдруге.

— Як я виглядатиму?

— Бридко. Жінки відвертатимуться, щойно кинуть на тебе погляд. Діти витріщатимуться і тицятимуть пальцями. Сильні чоловіки тебе жалітимуть, хтось навіть і сльозу зронить. Але ніхто з тих, хто побачить, не зможе швидко забути. Тож ходімо.

Лагідний старий зняв з гака залізного ліхтаря і повів її повз тиху чорну водойму та шереги темних мовчазних богів до сходів позаду храму. Жебрачка приєдналася, коли вони почали спускатися. Ніхто не вимовив ані слова; чувся тільки тихий шурхіт ніг у м’яких капцях по сходинках. Вісімнадцять сходинок привели їх до підвалу, звідки розходилися, наче пальці руки, п’ять склепінчастих проходів. Внизу сходинки повужчали, стали крутіші, але дівчинка бігала ними вгору і вниз тисячу разів, тож тепер вони її не лякали. Ще двадцять дві сходинки — і вони опинилися у нижчому підвалі. Тут проходи були вузькі й криві, наче звивисті чорні жуковини у серці великої скелі. Один з проходів зачиняли важкі залізні двері. Жрець повісив ліхтаря на гак і видобув з рукава візерунчастий ключ.

Сироти побігли їй руками. «Святилище.» Тепер вони мали спуститися ще нижче, аж на третій підземний рівень, до таємних помешкань, куди пускали тільки жерців. Ключ тричі клацнув, дуже тихо, коли лагідний чоловік повертав його в замку. Двері крутнулися на змащених залізних завісах, жодного разу не рипнувши. За ними були ще сходинки, вирубані у суцільній скелі. Жрець знову зняв ліхтаря і пішов першим. Дівчинка рушила за світлом, рахуючи сходинки униз. «Чотири-п’ять-шість-сім.» Раптом їй подумалося, що тут не зайвим був би її ціпок. «Десять-одинадцять-дванадцять.» Вона знала, скільки сходинок лежить між храмом та підвалом, між підвалом та нижчим підвалом, ба навіть порахувала вузькі звивисті сходи, що збігали на горище, і щаблі крутої дерев’яної драбини, що вела до дверей на дах і відкритий усім вітрам місток на ній.

Але ці сходи були їй невідомі, а тому небезпечні. «Двадцять і одна, двадцять і дві, двадцять і три.» З кожною сходинкою повітря трохи холоднішало. Коли рахунок досяг тридцяти, вона зрозуміла, що знаходиться вже нижче дна проток. «Тридцять і три, тридцять і чотири.» Як глибоко пролягає цей шлях?

Вона налічила п’ятдесят чотири, і сходи нарешті скінчилися перед іншими залізними дверми. Але ці були вже незамкнені. Лагідний чоловік прочинив їх і ступив усередину. Дівчинка пішла услід, а жебрачка — в неї по п’ятах. Лагідний чоловік підняв ліхтаря і широко розчахнув стулки його віконця. Світло полилося на стіни навколо.

Зі стін на неї дивилося безліч облич. Вони висіли попереду і позаду, високо і низько — всюди, куди падало око, всюди, куди поверталася голова. Дівчинка бачила старі обличчя і молоді обличчя, бліді й темні, гладенькі й зморшкуваті, веснянкуваті й помережані рубцями, вродливі й відразливі, чоловічі й жіночі, хлопчачі та дівчачі, ба навіть обличчя немовлят. Обличчя посміхалися, супилися, повнилися жадібністю, гнівом чи хіттю; на головах кущами чепірилося волосся або виблискували лисини. «Личини, — сказала вона собі, — то лише личини.» Але щойно подумавши, вже знала, що це не так. То були зняті з облич шкіри.

— Вони лякають тебе, дитино? — запитав лагідний чоловік. — Тобі не пізно піти від нас. Подумай, невже ти справді цього хочеш?

Ар’я вкусила губу. Вона сама не знала, чого хоче. «Якщо я піду, то куди?» Вона обмила і роздягла кількасот трупів — мерці її давно не лякали. «А потім їх принесли сюди і зрізали з них обличчя, то й що?» Нічну вовчицю не злякаєш кількома шматками шкіри. «Шкіряні каптури — ось що воно таке. Мені вони не зашкодять.»

— Робіть свою справу! — стрілила вона.

Він провів її палатою повз рядок пройм, що вели у бічні проходи. Його ліхтар освітив кожну по черзі. Один з проходів мав за стіни людські кістки, а стелю йому тримали стовпи з черепів. Ще в одному звивисті сходи бігли далі вниз. «Скільки там ще підвалів? — подумала дівчинка. — Невже вони ніде не кінчаються?»

— Сядь, — наказав жрець.

Вона сіла.

— Тепер заплющ очі, дитино.

Вона заплющила.

— Тобі болітиме, — попередив він, — але біль є ціною, яку платять за могутність. Не ворушися.

«Застигла, мов камінь» — подумала вона і всілася нерухомо. Розріз був швидкий, лезо — гостре. Залізо мало б холодити шкіру, та чомусь здалося теплим. Дівчинка відчула, як обличчям стікає кров — неначе червона запона, яку опускають на лоба, щоки, підборіддя… і зрозуміла, чому жрець наказав заплющити очі. Коли запона досягла вуст, на смак вона була мідно-солона. Дівчинка лизнула і здригнулася.

— Принеси мені обличчя, — мовив лагідний чоловік.

Жебрачка не відповіла, проте дівчинка почула, як її капці шурхотять кам’яною підлогою. Дівчинці ж він мовив:

— Випий оце.

І пхнув до рук кухлика. Вона випила з нього, не вагаючись. Напій був дуже терпкий — наче кусаєш лимон. Тисячу років тому вона знала дівчинку, яка кохалася у лимонних тістечках. «Але то була не я. Лише Ар’я.»

— Лицедії, мартопляси змінюють своє обличчя мистецькими штуками, — казав лагідний чоловік, — а чаклуни наганяють ману, сплітаючи світло, тінь та жагу і створюючи з них облуду для очей. Ці мистецтва тобі теж належить спізнати, але тут ми робимо дещо глибше. Мудра людина бачить крізь фарби та личини, гостре око розвіює ману… але те обличчя, що вдягнеш ти, буде таке ж правдиве та живе, як те, з яким тебе народила мати. Заплющ очі й не розплющуй.

Вона відчула, як його пальці відкидають назад її волосся.

— Сиди тихо. Відчуття будуть незвичні. Може, у голові запаморочиться. Але ти однак не рухайся.

Далі вона відчула напругу, тиск, тихе шурхотіння — то нове обличчя натягали згори старого. Шкіра, суха і жорстка, дряпнула їй чоло, та коли в неї всоталося трохи її крові, пом’якшала і погнучкішала. Щоки відчули тепло, зашарілися. Серце затріпотіло в грудях; на довгу мить їй перехопило подих. Навколо горла стиснулися руки, твердіші за камінь, почали душити. Її власні руки скинулися догори, ладні вчепитися пазурями у нападника, але там нікого не було. Жахливий переляк охопив дівчинку; вона почула огидний хрускіт, а з ним прийшов сліпучий біль. Перед нею плавало обличчя — огрядне, бородате, брутальне, з люто скривленими вустами. Вона почула слова жерця:

— Дихай, дитино. Видихни свій страх. Струси з себе тіні. Він мертвий. Вона мертва. Її біль минув. Дихай!

Дівчинка глибоко, засапано вдихнула і раптом зрозуміла, що все це — правда. Ніхто її не душив, ніхто не бив. Та все ж рука, яку вона піднесла до обличчя, тремтіла. Від дотику пальців посипалися часточки сухої крові, чорні у світлі ліхтаря. Дівчинка помацала щоки, торкнулася очей, обвела щелепу.

— Це й досі моє обличчя. Те саме, що було.

— Справді? Відки певність?

А й справді, відки певність? Вона не відчувала перемін, але ж, можливо, таке і не відчуєш. Дівчинка махнула рукою перед обличчям згори вниз, як колись робив на її очах Якен Ха-Гар у Гаренголі. Тоді його обличчя побігло рясицями і перемінилося. Коли ж вона повторила те саме, не сталося геть нічого.

— Нічого не змінилося. Я відчуваю те саме.

— Відчуваєш те саме, — погодився жрець. — А виглядаєш геть інакше.

— В очах інших людей твій ніс та щелепу зламано, — мовила жебрачка. — Один бік твого обличчя вдавлено — там тобі потрощили вилицю. І половини зубів нема.

Дівчинка помацала в роті язиком, але не знайшла жодної прогалини, жодного зламаного зуба. «Чари, — подумала вона. — Маю нове обличчя. Бридке, потворне, понівечене.»

— Попервах тобі можуть наснитися погані сни, — застеріг лагідний чоловік. — Її батько бив її так часто і страшно, що тільки прийшовши до нас, вона звільнилася від страху та болю.