— Господи Світла, оборони нас! — молилися королевині люди. — Віджени й не підпусти сю свавільну пітьму!

Наперед виступив пан Корліс Шеляг, обіруч стискаючи смолоскипа. Він змахнув ним по колу над головою, роздмухуючи полум’я. Один з приречених тоненько заскиглив.

— Ра-Гльоре, Господи Боже! — заспівав пан Годрі. — Нині віддаємо тобі чотирьох злих і негідних. Невинні й правдиві серцями, віддаємо їх Твоїм чистим вогням, же випалили б пітьму з їхніх душ. Хай лукава плоть горить і чорніє, а дух звільняється і летить очищеним до Твого світла. Прийми їхню кров, о Господи, і розтопи крижані кайдани, що скували Твоїх вірних слуг. Почуй їхній біль і даруй силу нашим мечам, же пролили б кров Твоїх ворогів. Прийми жертву і покажи нам шлях до Зимосічі, же знищили б і покарали невірних.

— Господи Світла, прийми сю жертву! — залунала ще сотня голосів.

Пан Корліс підпалив перше вогнище своїм смолоскипом, тоді пхнув його у дрова в підніжжі другого. Закурилися перші цівочки диму. Бранці закашлялися. Визирнули, наче боязкі діви, язички полум’я, застрибали, затанцювали від дрів до ніг. І за кілька ударів серця обидві палі охопив вогонь.

— Він був мертвий! — заверещав хлопець-плаксій, коли полум’я лизнуло йому ноги. — Ми знайшли його мертвим… благаю… так хотілося їсти…

Вогонь доповз йому до яєць. Коли запалало волосся навколо прутня, благання злилися у один довгий вереск, де вже не чути було слів.

Аша Грейджой відчула жовч у шлунку. На Залізних островах вона бачила, як жерці її власного племені перетинають горлянки робам і віддають їхні тіла морю, щоб ушанувати Потоплого Бога. То був похмурий, брутальний звичай… але не брутальніший за те, що коїлося перед її очима.

«Заплющ очі, — казала вона собі. — Затули вуха. Відвернися. Тобі не треба це бачити.»

Королевині люди тим часом співали якийсь псалом Ра-Гльорові, та за вереском Аша недочувала слів. Жар вогню бив їй у обличчя, але тіло трусила холодна пропасниця. Повітря загусло від диму і смороду смаленої плоті; одне з тіл ще смикалося у розжарених кайданах, що припинали його до палі.

Зрештою вереск припинився.

Не сказавши ані слова, король Станіс закрокував геть — мабуть, назад до усамітнення у своїй вежі. «До сторожового вогню, — здогадалася Аша, — шукати у полум’ї відповідей.» Арнольф Карстарк посунув був за ним, але пан Річард Горп узяв старого за плече і повернув у напрямку «довгого дому». Глядачі почали потроху розходитися, кожен до свого вогню і тієї жалюгідної вечері, яку міг знайти.

Клейтон Саж нечутно підкрався і став поруч.

— То що, залізній ступці до смаку видовисько?

Подих його смердів пивом і цибулею. «Очі в нього свинячі» — раптом подумала Аша. Та й доречно: на щиті й вапенроку Саж носив свиню з крилами. Він підсунув їй пику просто перед очі — хоч рахуй чорні цятки на носі — та прогарчав:

— Юрба буде ще більша, коли ти вихилятимешся отам на палі.

Лицар не помилявся. Вовки не плекали до неї любові. Аша була залізного роду і мала відповісти за злочини свого племені: за Калин-Коп і Жбир-у-Пущі, за Торгенів Закут, за століття наскоків на Каменястий Берег, за скоєне Теоном у Зимосічі.

— Ану пустіть мене, пане.

Щоразу як Саж заговорював до неї, Аша аж волала подумки по свої топірці. Танок пальців вона танцювала незгірш найкращих вояків на островах — і на доказ мала на руках усі десять пальців. «Якби ж станцювати з оцим.» Деяким чоловікам пасувала борода, іншим — вуса; до обличчя пана Клейтона просилася сокира межи очі. Але тут Аша жодної не мала і тому лише спробувати викрутитися. Пан Клейтон схопив її міцніше; пальці в рукавицях увіп’ялися у плечі, наче залізні пазурі.

— Панна попрохала відпустити її, — забурчала Аля Мормонт. — Вам, пане, буде незле послухатися. Панна Аша тут не для вогнища.

— Та куди вона дінеться! — пирхнув Саж. — Скільки серед нас гуляти цій невірній посіпаці морського гемона?!

Але Ашині плечі пустив — нікому-бо не кортіло сваритися з Ведмедицею без зайвої потреби.

Саме цієї миті з’явився пан Юстин Масей.

— Король має інші наміри щодо своєї коштовної здобичі, — мовив він, привітно і легковажно всміхаючись. Щоки йому червоніли з холоду.

— Король? Чи ти? — презирливо пирхнув Саж. — Крути-верти, Масею, а нічого не викрутиш. Від вогню їй не врятуватися, бо вона має королівську кров. Червона жінка сказала: в королівській крові є сила. Сила, що тішить нашого Господа.

— Хай Ра-Гльор бере тих чотирьох, яких йому віддали. І годі з нього.

— Чотирьох підлих хамів. Жебрацьке приношення. Кров’ю того наброду снігу не зупиниш. А її кров’ю — хтозна…

Знову заговорила Ведмедиця.

— А як ти її спалиш, а сніг усе падатиме, що тоді? Кого палитимеш наступним? Мене?

Аша більше не могла тримати язика на припоні.

— Чому б не пана Клейтона? Може, Ра-Гльор зрадіє побачити одного зі своїх вірних? Відданого слугу, який співатиме хвалу, поки полум’я лизатиме йому пуцьку.

Пан Юстин зареготав. Але Клейтона жарт не розважив.

— Гигикай, Масею, та диви, не догигикайся. От як сніг сипатиме далі, то подивимося, хто сміятиметься останнім.

Він зиркнув на мертв’яків коло паль, вишкірив зуби і закрокував до пана Годрі та інших королевиних людей.

— Мій захиснику! — мовила Аша до Юстина Масея. Хай які були його наміри, ниці чи шляхетні, але ласкаве слово він заслужив. — Дякую вам за порятунок, добрий лицарю.

— Друзів тобі серед королевиних людей не додасться, — зауважила Ведмедиця. — Ти що, втратив віру в червоного Ра-Гльора?

— Я ще й не в те віру втратив, — відповів Масей, пирхнувши білою парою в повітрі, — але досі зберіг віру в вечерю. Ви приєднаєтеся до мене, ясні панни?

Аля Мормонт заперечливо хитнула головою.

— Мені зараз шматок у горло не полізе.

— Мені теж. Але раджу таки запхати в себе трохи конятини, бо скоро пошкодуєте, що змарнували нагоду. Виступаючи зі Жбиру-в-Пущі, ми мали вісім сотень коней. Рахунок минулої ночі — шістдесят і чотири.

Аша не вразилася, ба навіть не здивувалася. Майже усі важкі лицарські коні вже повиздихали, рахуючи і власного Масеєвого. Дорожніх кобил спіткала та сама доля. Навіть дрібні бахмутики північан поволі марніли за браком харчу. Та власне, навіщо їм тепер коні? Станіс більше нікуди не рухався. А сонце, місяць і зірки не з’являлися вже так давно, що Аша почала сумніватися, чи не наснилися їй вони.

— Тоді я піду і попоїм.

Аля захитала головою.

— А я ні.

— Ну то дозвольте наглянути за панною Ашею, — мовив пан Юстин. — Маєте моє слово: я не дозволю їй утекти.

Ведмедиця неохоче пробурчала згоду, глуха до кпинів у голосі лицаря. На тім вони й розійшлися: Аля до свого намету, Аша з Юстином Масеєм — до довгого дому. Лежав він недалечко, та замети були глибокі, вітер дмухав щосили, а Ашині ноги перетворилися на брили льоду, ще й кісточка стріляла болем на кожному кроці.

Хай який малий та непоказний, все ж «довгий дім» був найбільшою будівлею в селі. Саме тому вельможі й воєводи забрали його собі, віддавши королю кам’яну вартову вежу на березі озера. Двійко стражників стояли обабіч дверей, спираючись на довгі списи. Один відхилив Масеєві засмальцьовану двірну запону, і пан Юстин супроводив Ашу до блаженного тепла, що панувало всередині.

Уздовж обох стін довгого дому бігли лави та столи на кобильницях, де могло сісти з півсотні людей… а натопталося вже вдвічі більше. Посередині земляного полу викопали рівчак для вогнища; над ним у даху тягнувся рядок відтулин для диму. Вовки обрали собі місця по один бік рову, південські лицарі та панство — по інший.

Аші подумалося, що південники виглядають геть нужденно: кощаві, з запалими щоками, одні — зблідлі та змарнілі, інші — з червоними від палючого вітру обличчями. Північани натомість здавалися нівроку міцними та здоровими — рум’яні чолов’яги з рясними кущами борід, убрані в хутро та залізо. Певно ж, холод та голод не оминув і їх, але виправа далася їм легше, надто завдяки «ведмежим лапам» та витривалим тутешнім коникам.