Він тицьнув у мапу, змальовану просто на землі посеред табору.

— Збивай кожного птаха, що вилетить з замку.

— Зробимо, — відповів літньоостров’янин.

Третина Балакових стрільців уживала арбалети, ще третина — східні луки подвійного вигину, клеєні з рогу та жил. Кращими за них були довгі тисові, шановані лучниками вестероської крові, а найкращими — величезні луки з дерева-золотосерця. Такий скарб мав лише сам Балак і півсотні його літньоостров’ян. Тільки лук драконової кістки міг змагатися з золотосерцем у далеких пострілах. Та хай яку зброю вони мали, усі Балакові стрільці були гостроокі, гартовані, досвідчені, показали себе у сотні битв, наскоків та сутичок. І при Грифоновому Сідалі теж не зганьбилися.

Замок виростав просто з берегів півострова Пізьма на високому стрімчаку темно-червоного каменю, з трьох боків оточеного пінними водами затоки Човнозгуби. Єдиний шлях до замку стерегла в’їзна вежа; за нею лежав довгий голий гребінь, який Конінгтони кликали «грифоновим горлом». Просуватися горлом — то мала бути справа кривава, бо гребінь лишав нападників вразливими до списів, каміння та стріл захисників з двох круглих башт обабіч головної брами замку. А якби нападники і досягли тієї брами, їм на голови линула б гаряча олія. Гриф чекав втратити у приступі сотню людей, коли не більше.

Вони втратили чотирьох.

Захисники замку дозволили лісовій гущавині розповзтися полем за в’їзною вежею. Франклин Буйцвіт вправно скористався чагарником для прихованого пересування і підвів свій загін на сім чи вісім сажнів до брами, де і вискочив з-під дерев з тараном, нашвидкуруч змайстрованим у таборі. Гуркіт дерева по дереву прикликав на стіни двох вояків, які впали від стріл лучників Чорного Балака, не встигши і очей від сну продерти. Ворота виявилися зачиненими, але не засунутими, і піддалися під другим ударом. Відтак наступальний загін пана Франклина встиг подолати вже половину горла, перш ніж бойовий ріг засурмив тривогу в головному замку.

Перший крук злетів у повітря одночасно з тим, як над муром злетіли гаки на мотузках, а другий — за якусь мить. Жоден птах не пролетів і півсотні сажнів, збитий з неба влучною стрілою. Один з замкових стражників випорожнив цебро олії на перших нападників, які досягли брами, але що не мав часу її скип’ятити, то завдав більшої шкоди самим цебром, ніж його вмістом. Невдовзі мечі вже брязкотіли у десятку місць над головним муром; вояки «Золотої Дружини» лізли у щілини між зубцями і бігли бойовими ходами, гукаючи «Грифон! Грифон» — старовинний бойовий клич дому Конінгтон — чим геть збивали захисників з пантелику.

Справа скінчилася за кілька хвилин. Гриф в’їхав «грифоновим горлом» на білому лицарському огирі поруч із Галайдою Гаррі Стрікландом. Наближаючись до замку, він побачив, як з маестерської башти вилітає третій крук, плескаючи крилами, і як йому негайно дарує нове пір’я сам Чорний Балак.

— Жодних більше листів, коли ласка, — наказав він панові Франклину Буйцвіту в дворищі.

Наступним з маестерської башти вилетів сам маестер, плескаючи рукавами ряси і нагадуючи тим ще одного птаха.

На тім спротив і скінчився. Стражники замкової залоги, що вижили, склали зброю. І отак зненацька Грифонове Сідало знову стало його власним, а Джон Конінгтон — знову князем у своєму дідицтві.

— Пане Франклине, — звернувся він, — обшукайте кам’янець та кухню, приженіть усіх, кого знайдете. Ви, Мало, зробіть те саме у маестерській башті та зброярні. Пане Бренделе, вам доручаю стайню, септ і курені варти. Усіх виведіть у дворище. І благаю нікого не вбивати, якщо вони самі не наражатимуться. Ми хочемо перетягти штормовий край на свій бік; безглуздою різаниною цього не зробиш. Неодмінно подивіться під вівтарем Матері — там є приховані сходи, що ведуть до таємної ляди. Ще один хід веде від північно-західної башти просто до моря. Не дайте нікому втекти.

— Не втечуть, пане князю, — запевнив його Франклин Буйцвіт.

Конінгтон подивився, як усі розбігаються виконувати накази, тоді махнув Півмаестрові.

— Хальдоне! Ти забирай собі крукарню. Сього ж вечора я маю вислати листи.

— Сподіваймося, нам ще лишилися круки.

Навіть Галайда Гаррі не залишився байдужим до швидкості та спритності першої перемоги.

— Гадки не мав, що буде так легко, — мовив отаман-полковник, увійшовши з князем Джоном до великої трапезної та роздивляючись різьблений і визолочений Грифонів Престол, з якого правили у своїх володіннях п’ятдесят поколінь Конінгтонів.

— Буде важче. Наразі ми застукали їх зненацька. Вічно так не триватиме, навіть якщо Чорний Балак постріляє усіх круків у державі.

Стрікланд повитріщався трохи на вицвілі гобелени на стінах, вигнуті дугою вікна з безліччю дзвінкових шибок червоного та білого скла, риштунки зі списами, келепами та мечами.

— То хай приходять. Сей замок вистоїть і проти удвадцятеро численнішого ворога, ніж ми. Аби мати вдосталь харчів. То кажеш, тут є вхід і вихід просто морем?

— Так, унизу. Прихована в печері затока попід стрімчаком, яка з’являється лише за відпливу.

Але Конінгтон не мав наміру дозволяти оце «хай приходять». Грифонове Сідало був замок міцний, але невеличкий, і поки вони в ньому сидітимуть, теж здаватимуться невеличкими. Проте неподалік стояв інший замок — величезний і нездоланний. «Візьмемо його — держава здригнеться.»

— Перепрошую, отамане-полковнику. Мого вельможного панотця поховано під септом. Минуло надто багато років, відколи я востаннє за нього молився.

— Певно ж, пане князю. Не смію заважати.

Та коли вони розлучилися, Джон Конінгтон пішов не до септу. Натомість ноги понесли його на дах східної башти — найвищої у Грифоновому Сідалі. Видираючись туди, він згадував свої попередні походи нагору — кількасот з власним батьком, який полюбляв там стояти і роздивлятися ліси, скелі, море, втішаючись, що все бачене належить домові Конінгтон, і один-єдиний з Раегаром Таргарієном. Принц Раегар саме повертався з Дорну; він та його почет затрималися у замку на двотиждень. «Він був такий молодий тоді… а я ще молодший. Зелені хлопчаки…» На вітальному бенкеті принц узяв до рук арфу зі срібними струнами і заграв усім присутнім. «Пісню про кохання та лиху долю, — пригадав Джон Конінгтон, — і коли він відклав арфу, все жіноцтво у палаті лило річки сліз.» Та звісно, чоловіків пісня лишила байдужими — зокрема, батька, єдиним коханням якого була земля. Князь Армонд Конінгтон упродовж цілого вечора намагався навернути принца на свій бік у тяганині з князем Морігеном.

Двері на дах застрягли так міцно, що ніхто, вочевидь, не відчиняв їх вже багато років. Довелося добряче прикластися плечем; та коли Джон Конінгтон нарешті подолав опір і вийшов до зубців огорожі, огляд йому відкрився саме такий п’янкий, як він і пам’ятав: стрімка гора при березі з її посіченими вітром скелями та зубчастими шпилями, море унизу, що гарчало і гризло підніжжя замку, наче невтомний звір, нескінченні версти неба й хмар, осінні барви лісу… «Землі твого батька чарують красою» — мовив йому принц Раегар, стоячи просто там, де Джон стояв нині. А хлопчик, яким він був, відповів тоді: «Одного дня вони стануть моїми.»

«Бовдур! Хотів вразити принца — спадкоємця цілої держави з семи королівств, від Вертограду до Стіни.»

Та зрештою Грифонове Сідало справді відійшло йому — хай лише на кілька коротких років. Звідси Джон Конінгтон правив обширом земель, що простягалися на багато верст на захід, південь та північ — дідицтвом, де свого часу господарювали його батько і батько його батька. Та батько і батьків батько ніколи не втрачали цих земель. А він втратив. «Я злетів надто високо, кохав надто палко, роззявив рота надто широко. Я спробував ухопити зірку, та не втримався і впав.»

Після Битви Дзвонів, коли Аерис Таргарієн у божевільному нападі невдячності та підозр позбавив його усіх привілеїв і вигнав у заслання, домові Конінгтон ще лишилися землі та княжий титул — вони перейшли його братові в перших панові Рональду, котрого Джон поставив своїм каштеляном, відбуваючи до Король-Берега служити принцові Раегару. Руїну грифонів довершив Роберт Баратеон вже після війни. Братові Рональду дозволено було лишити собі замок і голову, але княжий титул він втратив, надалі ставши Лицарем Грифонового Сідала. Дев’ять десятих його земель було відібрано і роздано сусіднім панам, які вчасно підтримали Робертові домагання.