— Оцих стережися, Джоне Сніговію, — попередив його Тормунд. — То дикуни дикунами. Чоловіки злі й підступні, а жінки ще гірші.

Він узяв з сідла міх і простягнув Джонові.

— Ось, хильни. Мо’, не так їх лякатимешся. Та й уночі тепліше спати буде. Ні, забирай собі. Прикладися як слід.

Міх був повен меду такого міцного, що Джонові засльозилися очі, а грудьми поповзли вогняні мацаки. Він добряче хильнув і мовив до свого супутника:

— Ти добра людина, Тормунде Велетнебій. Як на дичака.

— Незгірш кого іншого, так. Але бувають і кращі.

Дичаки все сунули й сунули; сонце поволі повзло яскраво-блакитним небом. Ще й полудень не настав, як рух спинився, бо під Стіною застрягла запряжена волом гарба. Джон Сніговій пішов подивитися на власні очі й побачив, що воза добряче заклинило у вузькому проході. Люди позаду погрожували порубати гарбу на шматки, а вола забити на м’ясо; візник і його родичі божилися, що всіх порубають самі, хай лишень спробують зачепити їхнє майно. З допомогою Тормунда та його сина Торега Джонові вдалося втримати дичаків од пролиття крові, та знадобилася майже година, щоб звільнити шлях.

— Тобі потрібна більша брама, — поскаржився Тормунд, кисло зиркнувши на небо, куди вітром принесло кілька хмаринок. — Хай йому грець, як повільно. Наче висмоктувати Молочну через очеретину. Гир! От якби мати ріг Джорамуна. Я б дмухнув гарненько, а тоді б лишилося перелізти через купу крижаних друзок.

— Ріг Джорамуна спалила Мелісандра.

— Справді? — Тормунд ляснув себе по стегні й весело тюгукнув. — О так, того гарненького рога вона таки спалила. Гріх та сором, кажу я, і хай їй грець. Рогові було років, мабуть, з тисячу. А знайшли ми його у могилі велетня, і ніхто з нас, кажу тобі, ще не бачив більшого. Напевне, тому Манс і забрав собі в голову сказати, що має ріг Джорамуна. Хотів, щоб ви, ґави, думали, ніби він має силу здмухнути вашу Стіну просто вам під ноги. Але справжнього рогу ми не знайшли, хай скільки землі перекопали. Бо якби знайшли, то кожен колінкар у Семицарстві усе літо мав би вдосталь льоду — кидати собі у вино.

Джон посовався у сідлі, хмурніючи. «І засурмив Джорамун у Ріг Зими, і розбудив велетнів із сирої землі.» Отой велетенський ріг з обручами старого золота, різьблений стародавніми рунами… отже, Манс Розбишака брехав йому тоді чи Тормунд бреше зараз? «І якщо Мансів ріг — облуда, то де ж справжній?»

Після полудня сонце зникло, день став сірий і вітристий.

— Снігове небо, — похмуро пробурчав Тормунд.

Інші побачили у низьких пласких білих хмарах той самий призвісток, і він змусив їх поквапитися. Людям почав уриватися терпець. Одного чолов’ягу пхнули ножем, коли він намагався просунутися поперед інших, які простояли в черзі кілька годин. Торег викрутив ножа з руки нападника, витяг з юрби обох неборак і прогнав до дичацького табору починати все спочатку.

— Тормунде, — мовив Джон, спостерігаючи, як чотири старі бабці тягнуть крізь браму возика, повного дітей, — розкажи мені про нашого ворога. Я хочу знати все, що можливо, про Інших.

Дичак потер вуста долонею і пробурчав:

— Ні, не тут. Не з цього боку Стіни. — Старий сторожко і незатишно озирнувся у бік дерев, що стояли в білих шатах. — Вони, чи знаєш, ніколи далеко не відходять. Удень не наближаються, коли сонечко світить, та не думай, що ідуть геть. Ні, тіні ніколи не йдуть геть. Ти їх, мо’, і не бачиш, а вони однак чіпляються тобі до п’ят.

— Вони тебе чіпали дорогою на південь?

— Великим числом не нападали, якщо ти про це. Але крутилися поруч невідступно, і щипали по краях. Ми втратили стільки роз’їздів, що й згадувати страшно; зрештою відстати від валки чи заблукати убік почало означати вірну смерть. Кожного вечора ми оточували табори вогнем. Вогонь їм таки не до смаку, тут помилки бути не може. Та коли налетіли сніги… у таку мряку, ще й дощ цей крижаний… дідька ти знайдеш сухі дрова чи підпалиш розпал. А холоднеча… бувало, окремими ночима вогні аж щулилися і меншали з холоду. Після таких ночей на ранок завжди когось знаходили мертвим. Це якщо мертві не знаходили тебе самі. Бо тієї ночі, коли Торвинд… коли мій хлопчик, він…

Тормунд відвернув обличчя.

— Я знаю, — мовив Джон Сніговій.

Тормунд знову обернувся до нього.

— Та нічого ти не знаєш! Ну вбив ти мертв’яка, чув я. Манс їх убив, мабуть, з сотню. Упирів здолати можна, то не штука, та коли приходять їхні господарі, коли лягають білі тумани… як накажеш битися з білим туманом, ґаво? З тінями, які мають зуби… з повітрям таким холодним, що дихати боляче, груди мов ножем ріжуть… Та не знаєш ти нічого, не можеш знати. Чи вміє твій меч різати холод?!

«Подивимося» — подумав Джон, пригадавши сказане йому Семом і ним же вичитане з давніх книжок. Пазур було скуто у зброярнях старої Валірії, гартовано у драконовому вогні, обсаджено чарами. «Драконосталь» — так казав Сем. «Міцніша за звичайну, легша, твердіша, гостріша…» Та слова у старій книзі — то одне, а справжнє випробування чекає в битві.

— Ти не помиляєшся, — мовив Джон. — Я справді не знаю. А як боги матимуть ласку, то й не дізнаюся.

— Де ти бачив, щоб боги мали ласку, Джоне Сніговію? — Тормунд кивнув на небо. — Хмари он набігли. Вже холоднішає і темнішає. І Стіна твоя вже не плаче. Дивися!

Він обернувся і гукнув синові Торегу:

— Вертайтеся до табору і женіть усіх сюди! Хворих, слабких, дурних, лінивих, боягузів… хай стають на ноги, трясця їх матері! Треба буде — то намети їм підпали, щоб ворушилися. Браму слід зачинити до заходу сонця. Кожен, хто не пройде крізь Стіну до того часу, хай молиться, щоб Інші дістали його раніше, ніж я. Чув мене?

— Та чув.

Торег загилив п’ятами коневі по боках і чвалом ринув назад уздовж вервечки дичаків.

А ті все вливалися та вливалися під Стіну. День потроху темнішав, як і казав Тормунд. Хмари вкрили небо від одного виднокраю до іншого; тепло кудись поділося. Коло брами почалася штовханина; люди, кози та воли намагалися відіпхнути одне одного з дороги. «Це не проста нетерплячка, — зрозумів Джон. — Вони налякані. Воїни, списниці, наскочники… вони бояться цих лісів і тіней, що сунуть між дерев. Вони хочуть опинитися потойбіч Стіни, перш ніж настане ніч.»

У повітрі затанцювала сніжинка. Потім друга. «Потанцюй зі мною, Джоне Сніговію, — подумав він. — Нікуди не дінешся — скоро затанцюєш.»

А дичаки сунули і сунули; дехто прискорив крок, прагнучи якнайшвидше перетнути поле колишньої битви. Інші — старі, молоді, кволі — ледве переставляли ноги. Ще вранці поле було вкрито товстою ковдрою старого снігу, що сяяла білою кіркою під яскравим сонцем, та донині перетворилося на чорно-буре слизьке болото з грязюки та лайна; дерев’яні колеса і копита коней, полози з кістки, рогу та заліза, свинячі ратиці, важкі чоботи, ноги корів та волів, голі чорні ступні племені рогоногів — усі лишили у ньому свої позначки. Розім’яклий ґрунт ще сповільнив просування людей і тварин.

— Було тобі мати більшу браму! — знову поскаржився Тормунд.

Пізно пополудні сніг сипав рясно та рівно, зате річка дичаків зменшилася до струмочка. Стовпи диму здіймалися з-поміж дерев, де стояв їхній табір.

— Торег, — пояснив Тормунд. — Палить мертвих. Завжди є такі, що лягають спати і не прокидаються. Знаходиш їх у наметах — тих, хто має намети — згорнутих клубком і закрижанілих. Торег знає, що з ними робити.

Струмок вже всох до тоненької цівочки, коли з лісу нарешті виник Торег. З ним разом верхи їхало з тузінь воїнів, озброєних списами та мечами.

— Мій сторожовий загін, — вишкірився Тормунд щербатою посмішкою. — Ви, гайворони, маєте розвідників… ну то й ми теж. Цих я лишив у таборі на випадок, раптом на нас нападуть раніше, ніж ми усі заховаємося.

— То, мабуть, твої найкращі люди.

— Мо’, і найгірші, як подивитися. Кожен з них убив гайворона. Принаймні одного.

Серед вершників один чоловік крокував пішки; за ним трусив великий звір. «Вепр, — зрозумів Джон. — Велетенський дик.» Удвічі більше за Привида, створіння було вкрите цупкою чорною щетиною, а ікла мало завдовжки з людську руку. Більшого та бридкішого вепра Джон ще не бачив. Та й чолов’яга поруч із ним вродою не пишався. То був здоровань з рясними чорними бровами, пласким носом, важкими вислими щоками, темними від жерниці, і крихітними чорними очицями, посадженими близько до носа.