— Це не справжній халазар! — оголосила вона огидливо.

— Сподіваюся, хоч ці трупи не вкинуть до вашої поживної юшки, — мовила Дані, поки з піску прибирали вбитих.

— Коней вкинуть, — відповів Гіздахр. — Людей — ні.

— Конятина з цибулею додає сил, — зауважив Бельвас.

Після битви відбулися перші пустощі дня — лицарський турнір між двома карликами, приведеними одним з юнкайських вельмож, що їх Гіздахр запросив на ігри. Один з карликів сидів на великому хорті, інший — на свині. Дерев’яні обладунки карликів були свіжопофарбовані та розмальовані; один ніс на собі оленя — знак узурпатора Роберта Баратеона, інший — золотого лева дому Ланістер. Вочевидь, так вигадали на її честь. Невдовзі витівки карликів змусили Бельваса рохкати сміхом, хоча Дані посміхалася кволо та вимушено. Коли карлик у червоному беркицьнувся з сідла і почав ганятися піском за свинею, а карлик на собаці — ганятися за ним, ляскаючи дерев’яним мечем по сідницях, вона мовила:

— Це мило та смішно, але…

— Майте терпець, люба царице, — мовив Гіздахр. — Зараз випустять левів.

Даянерис кинула на нього допитливий погляд.

— Левів?!

— Трьох одразу. Карлики їх не чекають.

Дані насупилася.

— Карликів озброєно дерев’яними мечами. Вони вбрані у дерев’яні обладунки. Як вони мають битися проти левів?

— Поганенько, — відповів Гіздахр. — Хоча хтозна — може, здивують нас несподіваним хистом. Та найпевніше верещатимуть, бігатимуть колами і намагатимуться вилізти з ями. Має бути дуже кумедно.

Але Дані це чомусь кумедним не здалося.

— Я забороняю так чинити!

— Ласкава царице… не хочете ж ви зіпсувати розвагу вашим любим підданим?

— Ви присягнулися мені, що всі бійці будуть дорослі та з доброї волі згодні битися на смерть за золото і шану. Карлики не давали згоди на битву проти левів дерев’яними мечами. Тому ви зупините її негайно.

Цар стиснув вуста. На мить Дані здалося, що в його незворушно спокійних очах промайнув спалах гніву.

— Воля ваша, — відповів зрештою Гіздахр і нахилився до розпорядника ями.

— Не пускайте левів! — наказав він, коли чолов’яга підбіг, тримаючи в руці батога.

— Жодного, ваша препишносте? Глядачі знудяться!

— Моя цариця сказала своє слово. Хай карликам не завдають шкоди.

— Людям не сподобається, що в них забрали розвагу.

— То виводьте Барсену — буде їм розвага.

— Вашій превисокості краще знати.

Розпорядник ями ляснув батогом і заволав наказ. Карликів забрали разом зі свинею та собакою; глядачі невдоволено сичали, кидали у них каміння та гнилі плоди.

Але схвальне ревище поновилося, коли на пісок швидким кроком вийшла Барсена Чорногрива — майже оголена, коли не рахувати перепаски на стегнах та сандалів на ногах. Висока темношкіра жінка приблизно тридцяти років рухалася з хижою вишуканістю пантери.

— Барсену дуже люблять, — мовив Гіздахр, поки ревище юрби наповнювало яму. — Хоробрішої жінки я не знаю.

Могутній Бельвас відповів:

— Битися з дівками — то не хоробрість. Битися з Могутнім Бельвасом — оце хоробрість.

— Сього дня вона б’ється з вепром, — зауважив Гіздахр.

«Еге ж, — подумала Дані, — бо ти не знайшов жінки їй у суперниці, хай яким гаманом трусив.»

— І схоже, не дерев’яним мечем.

Вепр був величезний звір з іклами завдовжки з людське передпліччя і крихітними очицями, що палали гнівом. Дані аж стало цікаво, чи не виглядав вепр-убивця Роберта Баратеона так само люто. «Жахливе чудовисько, жахлива смерть.» Протягом удару серця вона майже жаліла Узурпатора.

— Барсена дуже жвава та спритна, — мовив Резнак. — Вона танцюватиме з вепром, преосяйносте, і нарізатиме з нього шинку ножем, коли він пробігатиме повз неї. Ось побачите: перш ніж померти, він геть спливе кров’ю.

Саме так і почалося. Вепр кинувся у напад, Барсена крутнулася і ухилилася, її клинок зблиснув сріблом на сонці.

— Списа б їй, — мовив пан Барістан, поки Барсена спритним стрибком ухилялася від другого удару звіра. — У такий спосіб вепра не здолати.

Слова лицаря здалися Дані буркотінням чийогось старенького дідуся — як завжди казав Дааріо.

Клинок Барсени рясно спливав кров’ю; але невдовзі вепр зупинився. «Він розумніший за бика, — втямила Дані. — Він більше не нападатиме.» Тим часом Барсена дійшла тієї ж думки. Вона загрозливо верескнула, потроху ступила ближче до вепра, перекидаючи ножа з долоні в долоню. Коли звір відступив, Барсена вилаялася, сікнула лезом йому по пискові, намагаючись розлютити… і домоглася свого. Та цього разу її стрибок спізнився на крихітну мить; вепряче ікло розчахнуло їй ліву ногу від коліна до промежини.

Стогін вирвався на волю з тридцяти тисяч горлянок. Затискаючи розірвану плоть на нозі, Барсена впустила ножа і спробувала позадкувати геть, але не подолала і аршина, як вепр напав знову. Дані відвернула обличчя.

— Оце була така хоробрість, як треба? — запитала вона Могутнього Бельваса під моторошний вереск, що розносився понад піском.

— Битися зі свинями — хоробрість. Верещати отак гучно — ні. Могутньому Бельвасові боляче у вухах. — Євнух потер своє кругле черево, похрещене старими білими рубцями. — А ще Могутньому Бельвасові млосно у шлунку.

Вепр занурив писок у живіт Барсени і почав виїдати тельбухи. Рознісся сморід, якого цариця не могла вже терпіти. Спека, мухи, галас юрби… «аж дихати несила».

Дані підняла серпанок і дозволила йому полетіти за вітром. Потім скинула токар; перли тихенько торохтіли один об одний, поки вона розмотувала шовк.

— Халісі? — запитала Іррі. — Що ви робите?

— Скидаю свої довгі вуха.

Тузінь людей з рогатинами вибігли на пісок, щоб відігнати вепра від трупа і повернути його до загорожі. З ними біг і розпорядник, вимахуючи довгим шпичастим батогом. Коли він ляснув ним на вепра, цариця підвелася на ноги.

— Пане Барістане, чи не супроводите мене назад до мого садка?

На обличчі Гіздахра з’явився бентежний подив.

— Але ж будуть іще видовиська. Пустощі з шістьма старими бабами, а тоді три двобої. Белакво проти Гогора!

— Белакво переможе! — заявила Іррі. — Кожен знає.

— Не кожен! — заперечила Джихікі. — Белакво помре!

— Помре один, чи помре інший, — мовила Дані. — А той, хто виживе, помре іншим разом. Все це одна велика помилка.

— Могутній Бельвас з’їв забагато коників. — Широке брунатне обличчя Бельваса пополотніло. — Могутньому Бельвасу треба молока.

Гіздахр на євнуха навіть не зважив.

— Препишносте, люд Меєрину зібрався святкувати наше поєднання у шлюбі. Ви чули, як вас вітала юрба. Не відкидайте так просто їхню любов!

— Вони вітали не мене, а мої довгі вуха. Ходімо з цієї забійні, пане чоловіче.

Дані чула рохкання вепра, вигуки списників, ляскання батога розпорядника.

— Ні, моя люба пані! Залиштеся ще ненадовго. На пустощі й останній двобій. Заплющте очі — ніхто й не побачить. Усі дивитимуться на Белакво та Гогора. Зараз не час…

Його обличчям пробігла темна тінь. Галас і ревище стишилися. Десять тисяч голосів замовкли. Кожна пара очей обернулася на небо. Теплий вітер майнув Дані по щоках; над биттям свого серця вона почула шум крил. Двійко списників кинулися шукати порятунку. Розпорядник завмер там, де стояв. Вепр, пирхаючи, повернувся до Барсени. Могутній Бельвас застогнав, зсунувся зі свого сідала і впав на коліна.

У височині темною тінню проти сонця з’явився дракон. Його луска була чорна, очі, роги та зуби гребеня на хребті — криваво-червоні. Завжди найбільший з трьох, у дикій пустці Дрогон виріс іще більшим. Його крила простяглися на двадцять стоп від кінчика до кінчика, чорні, мов налощений гагат. Дракон плеснув ними, розвертаючись над піском, і всім здалося, наче вдарив грім. Вепр підняв голову, рохнув… і раптом його огорнуло полум’я — чорний вихор, поцяткований червоним. Дані відчула хвилю жару за тридцять стоп від себе. Передсмертний вереск звіра скидався на людський. Дрогон сів на тушу і занурив пазурі у плоть, що спливала димом. Заповзявшись до трапези, він не став перебирати, де вепр, а де Барсена.