Фрей обернувся до Вимана Мандерлі.

— Насмілитеся заперечувати?

Князь на Білій Гавані відкусив половину ковбаси і мовив:

— Зізнаюся… — Він витер жир з вуст рукавом жупана. — Зізнаюся, майже не знав бідолашного малого. Це ж був зброєносець князя Рамзая, чи не так? Скільки йому вже років упало?

— На останні іменини — дев’ять.

— Такий юний був, — хитнув головою Виман Мандерлі. — Та може, воно і на краще. Бо ж якби не загинув, то виріс би у справжнього Фрея.

Пан Гостін щосили загилив чоботом по стільниці, скидаючи її з кобильниць просто на товсте черево князя Вимана. Полетіли кухлі й тарелі, навсібіч порснули ковбаси, а з десяток вояків Мандерлі з лайками поспиналися на ноги. Деякі вхопили до рук ножі, таці, глеки — все, що могло правити за зброю.

Пан Гостін Фрей висмикнув з піхов меча-півторака і стрибнув до Вимана Мандерлі. Володар Білої Гавані спробував ухилитися, але стільниця міцно притисла його до крісла. Клинок прорізав три з його чотирьох підборідь, видобувши струмінь яскраво-червоної крові. Пані Вальда верескнула і вчепилася у лікоть свого вельможного чоловіка.

— Стійте! — заволав Руз Болтон. — Припиніть це божевілля!

Його власні люди кинулися уперед, а тим часом вояки Мандерлі вже стрибали через лави на фреївських. Один кинувся на пана Гостіна з кинджалом, але лицар-здоровило крутнувся, ухиляючись, і відтяв йому мечем руку в плечі. Князь Виман зіп’явся на ноги, але негайно зомлів і впав. Старий князь Кляск голосно завимагав маестра; тим часом Мандерлі судомився на підлозі, наче недобитий морж, у дедалі ширшій калюжі крові. Навколо нього собаки запекло билися за шматки ковбаси.

Знадобилося чотири десятки списників Жахокрому, щоб розборонити бійців і покласти край різанині. До того часу шестеро людей Білої Гавані та двоє фреївських лежали мертві на підлозі. Ще з тузінь було поранено; один з Байстрючат — Лютон — галасливо помирав, рюмсаючи за матінкою та намагаючись запхати до розпанаханого черева жменю слизьких тельбухів. Нарешті князь Рамзай стишив його, висмикнувши списа з рук одного з вояків Сталевого Шкарбана і прохромивши Лютонові груди. Та навіть після того лайки, вереск і молитви, іржання коней та гарчання Рамзаєвих собак змішувалися у могутнє ревище аж попід кроквами стелі. Сталевий Шкарбан Вальтон мусив гепнути п’ятою ратища списа по підлозі з десяток разів, перш ніж у палаті всі замовкли настільки, щоб почути Руза Болтона.

— Бачу, всі ви жадаєте крові, — мовив князь на Жахокромі.

Поруч із ним стояв маестер Родрі, тримаючи на руці крука. Чорне пір’я птаха сяяло у світлі смолоскипів, наче вугільна олія. «Мокрий, — зрозумів Теон. — А в руці його вельможності — пергамен. Теж, мабуть, мокрий. На чорних крилах — чорнії слова.»

— Та чи варто звертати свої клинки один на одного? Краще випробувати їх на князеві Станісі. — Князь Болтон розгорнув пергамен. — Його військо стоїть за якихось три дні верхи звідси. Засипане снігом і зголодніле. Правду кажучи, я вже стомився сидіти тут і чекати на його ласку. Пане Гостіне, зберіть своїх лицарів та щитників перед головною брамою. Коли ви так прагнете битви, то й завдасте першого удару. А ви, князю Вимане, зберіть вояків Білої Гавані коло східної брами. Вони теж виступлять у похід.

Меч Гостіна Фрея був червоний мало не до руків’я. Бризки крові вкривали йому щоки, наче ластовиння. Лицар опустив клинка і відповів:

— Слухаю наказу пана князя. Та коли я привезу вам голову Станіса Баратеона, то таки доріжу макітру оцьому саловельможному негідникові.

Чотири лицарі Білої Гавані стали круг князя Вимана, поки маестер Медрік трудився над ним, спиняючи кровотечу.

— Спершу вам доведеться переступити через наші трупи, пане, — мовив найстарший серед них, суворий і сивобородий, на чийому заплямованому кров’ю вапенроку виднілися три сріблясті русалки проти лілового поля.

— Радо і охоче. Хоч по одному, а хоч би й через усі одразу! Мені байдуже.

— Годі вже! — заревів князь Рамзай, струшуючи в повітрі скривавленим списом. — Ще одна погроза, і я сам вас випатраю! Пан батько сказали свою волю! Збережіть своє завзяття для облудного королька Станіса!

Руз Болтон схвально кивнув.

— Саме так, як він сказав. Щойно здолаємо Станіса — тоді матимемо вдосталь часу на чвари один з одним.

Він повернув голову туди й сюди, вишукуючи щось у палаті холодними блідими очима. Нарешті погляд його знайшов барда Абеля обіч Теона.

— Співцю! — покликав він. — Ну ж бо заспівай нам щось добре та втішне, заспокоїти знічені душі.

Абель вклонився.

— Коли ласка вашої ясновельможності.

Тримаючи лютню в руці, він закрокував до помосту, спритно перестрибнув через труп чи два і всівся, схрестивши ноги, просто на високому столі. Коли він почав грати — якоїсь сумної та неквапної пісні, що її Теон Грейджой не впізнав — пан Гостін, пан Аеніс та їхні посіпаки-фреївці відвернулися і повели коней геть з палати.

Робина схопила Теона за лікоть.

— Купіль! Саме час її лаштувати.

Він рвучко викрутився з її доторку.

— Зараз? Удень? Та ж нас побачать.

— Сніг усе сховає. Ти глухий, абощо? Болтон висилає з замку своїх вояків. Ми мусимо досягти короля Станіса раніше за них.

— Але ж… Абель…

— Абель сам про себе подбає, — буркнула Білка.

«Божевілля. Безнадійна, приречена дурниця.» Теон випив рештки пива з кухля і неохоче підвівся на ноги.

— Ну то шукай сестер. Щоб налити молодій пані купіль, треба чимало води.

Білка зникла кудись убік м’якими безгучними кроками, якими ходила завжди. Робина вивела Теона з трапезної палати. Відколи вона з сестрами знайшла його у божегаї, одна з них завжди наступала йому на п’яти, не випускаючи з очей. Отже, вони йому не довіряли. «Та й чого б мали довіряти? Я був Смердюком раніше, і можу стати ним знову. Смердюк-Смердях, нікчемний реп’ях.»

Знадвору падав і падав сніг. Вибудувані зброєносцями сніговики виросли у велетнів моторошних обрисів, стоп у десять заввишки. Теон з Робиною пробиралися до божегаю між білих стін, що громадилися з кожного боку; стежки між кам’янцем та баштою перетворилися на плутанину крижаних рівчаків, які вояцтво мусило щогодини чистити лопатами, щоб ті не зробилися геть непрохідними. У морозній плутанині легко було заблукати, але Теон Грейджой пам’ятав тут кожен вигин та поворот.

Навіть божегай потроху забарвлювався білим. Плівка льоду намерзла на ставку попід серце-деревом; обличчя, вирізане на стовбурі, поросло вусами з невеличких бурульок. Цієї години дня вони не могли сподіватися мати старих богів лише для себе. Робина відтягла Теона геть від північан, що молилися попід деревом, до потаємного куточка коло стіни куренів варти, на березі ставка теплої грязюки, яка смерділа тухлими яйцями. Теон побачив, що навіть у ньому по берегах вже збирається крига.

— Зима насувається…

Робина кинула на нього важкий суворий погляд.

— Ти не маєш права роззявляти рота на гасло князя Едарда. Тільки не ти. Ніколи. Після вчиненого тобою…

— Ти теж убила малого хлопчину.

— То були не ми. Я тобі вже казала.

— Слова — то вітер. — «Вони нічим не кращі за мене. Ми геть однакові.» — Ви вбили решту, чому не його? Жовтий Пуць…

— …смердів ще гірше за тебе. Свиня, а не людина.

— А Малий Вальдер був малим поросям. Зарізавши його, ви поставили Фреїв та Мандерлі на ножі між собою. Це ви, звісно, хитро придумали…

— Це не ми! — Робина вхопила його за горло і притиснула спиною до стіни куренів, наблизивши своє обличчя на піввершка до його. — Бовкнеш знову — вирву твого брехливого язика, убивце родичів.

Він посміхнувся до неї крізь зламані зуби.

— Не вирвеш. Мій язик потрібен тобі, щоб пройти повз варту. Тобі потрібна моя брехня.

Робина плюнула йому просто в обличчя. А тоді відпустила і витерла руки у рукавицях об власні стегна — немов один доторк до нього заплямував її брудом.

Теон знав, що дражнити її не варто. У свій спосіб ця жінка була не менш небезпечною, ніж Гицель чи Дамон Потанцюй-Мені. Сам він замерз і стомився, і в голові гупало після кількох днів безсоння.