— Вийти з замку? — скреготнув однорукий Гарвуд Дужак. З голосу було зрозуміло, що він радше дасть відрубати собі й другу руку. — Попхатися наосліп у сніг?

— Щоб дати бій князеві Станісу, незле спершу його знайти, — зауважив Руз Ризвель. — Останнім часом ми надіслали чимало пластунів крізь Мисливську Браму, та жоден не повернувся.

Князь Виман Мандерлі ляпнув по своєму чималому череві.

— Біла Гавань не боїться виїхати з вами, пане Гостіне. Очольте нас, і мої лицарі радо вирушать слідом.

Пан Гостін обернувся до гладуна.

— Слідом? І устромлять мені списа в спину? Авжеж. Де мої родичі, Мандерлі? Ану кажіть правду. Де ваші гості, що повернули вам сина?

— Це ви кажіть правду: не сина, а його кістки. — Мандерлі наштрикнув на кинджал шматок шинки. — Пригадую їх, чого ж ні. Раегар, сутулий плечима, зате спритний на язик. Хоробрий пан Яред, такий швидкий та завзятий вихоплювати меча у чужому домі. Симонд-підглядач… усе монетами дзеленькав, шукав собі шептунів. Вони привезли додому Венделові кістки. А Виліса, цілого та здорового, повернув мені Тайвин Ланістер. Що обіцяв, те і зробив. Людиною слова був князь Тайвин, хай береже Седмиця його душу.

Князь Виман кинув м’ясо до рота, заплямкав, прожовуючи, витер вуста і додав:

— У дорозі на людину чигає безліч небезпек, добрий паночку. Я подарував вашим братам гостьові подарунки на прощання, коли ми виступали з Білої Гавані. Ми заприсяглися знову побачитися на весіллі. Наше відбуття засвідчило на власні очі безліч люду.

— Аж безліч, отакої? — глузливо скривився Аеніс Фрей. — Це ж хто? Ви самі та ваші посіпаки?

— На що це ви натякаєте, Фрею? — Князь на Білій Гавані витер рота рукавом. — Не подобаються мені ваші слова, пане мій. Хоч ріжте, не подобаються.

— Ну то ходи надвір, лантух сала, і ставай меч до меча! — гарикнув пан Гостін. — Там і поріжу, двічі не проситимеш!

Виман Мандерлі зареготав, але з півдесятка його лицарів миттю скочили на ноги. Гамувати їх тихим словом довелося Рогерові Ризвелю та Барбреї Турстан. Руз Болтон навіть не писнув… але Теон Грейджой помітив у його блідих очах те, чого не бачив ще ніколи — неспокій, ба навіть натяк на острах.

Тієї ж ночі нова стайня завалилася під вагою снігу, що сховав її геть усю. Загинуло двадцять шість коней та двоє стайнярів — кого забило дахом, а кого задавило снігом. Майже весь ранок у зовнішньому дворищі викопували тіла. Князь Болтон з’явився побіжно оглянути місце прикрої пригоди, тоді наказав завести всередину до палат решту коней — разом з прив’язаними у дворищі.

Не встигли вояки викопати трупи та дорізати напівмертвих тварин, як знайшовся ще один мрець. І цього разу відмахнутися падінням напідпитку зі стіни або ударом копита вже не виходило. Покійник був одним із Рамзаєвих улюбленців — опецькуватий, потворний, золотушний стражник на прізвисько Жовтий Пуць. Чи жовту він мав пуцьку, а чи ні — сказати було вже доволі важко, бо вбивця відрізав її та запхав убитому до рота з такою силою, що зламав три зуби. Коли куховари знайшли його біля кухні до шиї у снігу, і чолов’яга, і його пуцька були вже сині з холоду.

— Спаліть тіло, — наказав Руз Болтон, — і дивіться мені, не патякайте. Не хочу, щоб гуляли плітки.

Та плітки однак пішли гуляти. До полудня майже всі в Зимосічі вже почули новину одне від одного, і чимало — від самого Рамзая Болтона, до Байстрючат котрого належав Жовтий Пуць.

— Коли ми знайдемо того, хто це зробив, — обіцяв князь Рамзай, — я оббілую з нього шкіру, засмажу, щоб хрумтіла, і змушу з’їсти до останнього шматочка.

Розповсюдилася звістка, що за ім’я вбивці призначена нагорода — золотий дракон.

До сутінок у великій трапезній вже висів, наче хмара, могутній сморід. Коли під одним дахом купчиться кількасот коней, собак та людей, на підлозі розталий сніг змішується з болотом, собачим послідом та навіть людським лайном, у повітрі висять могутні пахощі вогкої псятини, вогкої вовни та вогких кінських ковдр — під таким дахом, звісно, спокою не знайдеш, а надто на переповнених людом лавах. Та принаймні тут подавали їжу. Кухарі розносили великі шмати свіжої конятини, аж чорні ззовні та криваво-червоні зсередини, зі смаженою цибулею та печеною ріпою… і цього разу кожен пересічний щитник чи стрілець їв незгірше панства та лицарства.

Для решток Теонових зубів конятина була надто жорсткою, надто непіддатливою. Спробувавши її жувати, він подарував собі стражденний біль; тоді розчавив плазом кинджала трохи ріпи з цибулею на м’яку кашу, порізав конятину дрібними шматочками, посмоктав кожен і виплюнув — щоб відчути смак та підживити себе кров’ю і салом. Але обгризти кістку він не міг і думати, тому кинув її собакам і дивився, як Сіра Джейна тягне здобич геть, вивертаючись од Сари та Вербиці, що хапали її за п’яти.

Князь Болтон наказав Абелеві грати, поки усі трапезують. Бард заспівав «Залізні списи», тоді «Зимову діву». Коли Барбрея Турстан попрохала чогось веселішого, він завів «Зняла королева черевичок, з голови корону зняв король» та «Ведмедя і красну діву». Фреївське вояцтво підхопило пісню, і навіть кілька північан загупали кулаками по столі з ревищем «Бурий, чорний, волохатий!…» Але галас налякав коней, співці хутко замовкли, а за ними згасла і музика.

Під держаком у стіні, де пускав дим смолоскип, скупчилися Байстрючата. Лютон і Гицель кидали кості. Хрипло тримав на колінах жінку, а в руці — її цицьку. Дамон Потанцюй-Мені змащував батога.

— Гей, Смердюче! — покликав він і постукав пужалном по литці, як мисливець, що прикликає собаку. — Щось ти знову засмердівся, Смердюче.

Теон не мав для нього іншої відповіді, ніж покірне «Так».

— Князь Рамзай має намір одрізати тобі вуста, коли це все минеться, — мовив Дамон, намащуючи батога засмальцьованою ганчіркою.

«Мої вуста були між ніг його пані дружини. Таку провину не можна пробачити.»

— Як скажете.

Лютон страшно зареготався.

— А йому і не свербить! То може, ти сам цього хочеш?

— Ходи геть, Смердюче, — буркнув Гицель. — Од тебе так тхне, що мене зараз знудить.

Інші зареготали, а Теон хутко забрався, поки вони не роздумалися. Надвір за ним його кати не підуть — принаймні, поки всередині є харч та питво, охочі жінки та гарячий вогонь. Виходячи з палати, він почув, як Абель співає «Квітнуть діви навесні».

Знадвору сніг сипав так рясно, що Теон і на три стопи попереду нічого не бачив. Раптом він опинився на самоті у білій пустелі; обабіч нього до грудей здіймалися стіни свіжого снігу. Піднявши голову, він відчув, як сніжинки цілують йому щоки холодними м’якими вустами. Позаду з трапезної лунала музика — якась тиха і сумна пісня. На хвилину його навіть охопило відчуття, схоже на мир та спокій.

Трохи далі він натрапив на чоловіка, що крокував назустріч; поли кобеняка з каптуром плескали на вітрі позаду. Зійшовшись лицем до лиця, вони на мить зустрілися очима, і чолов’яга поклав руку на руків’я кинджала.

— Теон Перевертень. Теон Убивця Родичів.

— Я не такий. Я ніколи… Я ж був залізняк!

— Ти був брехун та зрадник, і лишився ним. Чого це ти досі дихаєш і топчеш землю?

— Боги ще не скінчили свої справи зі мною, — відповів Теон, питаючи себе, чи не це і є вбивця, нічний блукач, котрий запхав Жовтому Пуцю його пуцьку до рота, а вояка Рогера Ризвеля зіпхнув з муру. Та на диво, страху він не відчував. Теон стягнув з лівиці рукавицю і додав: — Князь Рамзай теж не скінчив.

Чолов’яга подивився і зареготав.

— Ну то лишаю тебе на нього!

Теон блукав у снігу, доки руки та ноги не обліпив важкий тягар, а долоні й ступні геть не скрижаніли; тоді знову видерся на бойовий хід внутрішнього муру. Тут, за сто стоп од землі, дмухав вітерець, здіймав хмари білого пилу. Всі зубці були заповнені; Теонові довелося проламати снігову стінку, щоб визирнути між ними… і побачити, що крім рову, його очі не в сназі нічого роздивитися — навіть од зовнішнього муру лишилася тільки похмура тінь і кілька тьмяних вогників, що плавали над нею.