— Ми мусимо їх розвеселити, — благала Копка. — Щоб сподобатися і не дратувати. Якщо подаруємо їм гарну виставу, то вони, може, забудуть про свої негаразди. Прошу вас, м’сьпане!

І якимось незрозумілим чином він погодився. «Напевне, оковита винувата.» Капітанове вино скінчилося першим. А налигатися оковитою було куди як швидше, ніж вином — Тиріон Ланістер швидко спізнав цю просту істину.

І ось він сидить верхи на Шажиковій свині, вбраний у Шажиків мальований обладунок зі шматків дерева, а Шажикова сестра наставляє його у складній науці блазенського герцю, який приносив їй хліб та сіль чимало років. Хіба не вишуканий жарт долі? Надто коли врахувати, що Тиріон свого часу трохи не втратив голову, відмовившись сідати на собаку заради збоченої забаганки власного небожа. І все ж, сидячи на свинячій спині, Тиріон не знайшов у собі сили оцінити жарт.

Копка нахилила затуплене вістря саме вчасно, щоб мазнути його по плечі; власний Тиріонів спис теліпався з боку в бік, поки він намагався хоч кудись націлитися, і зрештою гучно вдарився у куток щита суперниці. Копка втрималася у сідлі. Тиріон не втримався. Власне, так і мало статися.

«Легко, наче впасти зі свині»… але падати саме з цієї свині було тяжче, ніж здавалося сторонньому оку. Тиріон пригадав поради до герцю, згорнувся клубком, і все ж гепнувся на чардак, мов лантух, прикусивши язика і відчувши на смак власну кров. До нього наче повернулися його дванадцять років, коли він перекидався колесом на обідньому столі у великій трапезній Кастерлі-на-Скелі. Тоді його зусилля замість похмурих жеглярів гаряче вітав дядько Геріон. Та й у порівнянні з тим реготом, якими зустрічали витівки Шажика та Копки на весіллі Джофрі, жеглярські смішки здалися Тиріонові хрипкими та придушеними. Дехто навіть засичав з гніву.

— Гей, Безносе! Пику бридку маєш, і їздиш бридко! — заволав один з містка коло стерна. — Хіба зовсім яєць нема? Тебе побила дівка!

«Поставив на мене гроші» — вирішив Тиріон і пропустив образу повз вуха. Свого часу він чував і гірші.

Підвестися у дерев’яному обладунку було справою нелегкою; Тиріон відчайдушно крутився на спині, наче морська черепаха. Та принаймні хоч розвеселив ще кількох жеглярів. «Шкода, що ногу собі не зламав — вони б тут реготом захлинулися. А якби сиділи в тому нужнику, де я встрелив батька у кишки, то і штани б собі зі сміху обісрали разом з ним. Отаких покидьків я маю розважати.»

Нарешті Джораг Мормонт зглянувся на Тиріонові намагання і рвучко поставив його на ноги.

— Ти був схожий на блазня.

«Та невже? З якого це дива?»

— Важко виглядати казковим звитяжцем, сидячи верхи на свині.

— Мабуть, саме тому я не лізу на свиней.

Тиріон відстебнув пряжки шолома, скрутив його з голови і виплюнув набік грудку рожево-кривавого слизу.

— Наче пів-язика собі прокусив.

— Надалі кусай вдвічі сильніше, — здвигнув плечима пан Джораг. — Правду сказати, я й гірших герцівників бачив.

«Це така хвала, абощо?»

— Я впав з семиклятої свині й трохи не відкусив собі язика. Невже буває гірше?

— Буває. Отримати уламок списа в око і здохнути.

Копка хвацько зістрибнула зі свого собаки — великого сірого звіра на прізвисько Хрум.

— Штука не в тому, Хугоре, щоб добре битися. — Вона завжди мала обережність кликати його Хугором там, де могли почути. — Штука в тому, щоб примусити їх реготати і кидати монети.

«Жалюгідна дяка за кров та синці» — подумав Тиріон, але лишив думку при собі.

— Тут ми теж не впоралися. Ніхто не кинув ані монети. — «Ані копки, ані шажика.»

— Кинуть, коли вистава покращиться.

Копка стягла шолома з власної голови. Волосся буро-мишачого кольору впало на вуха. Очі її були карі, дивилися з-під важкої брили лоба; гладенькими щоками гуляв рум’янець. Вона витягла кілька жолудів зі шкіряної торбини — для Купки, щоб та повернула їх купою грошей. Свиня з’їла жолуді просто з долоні, задоволено верескнувши.

— Коли ми виступимо перед королевою Даянерис, на нас чекатиме срібний дощ, ось побачите.

Дехто з жеглярів уже гукав і тупотів п’ятами, вимагаючи нового герцю. Як завжди, найгучніше волав корабельний кухар. До нього Тиріон вже засвоїв стійку відразу, хай кухар і був на кораблі єдиним хоч напівпристойним гравцем у цивасу.

— Бачите, ми їм до вподоби! — мовила Копка зі слабенькою усмішкою надії. — З’їдемося ще раз, Хугоре?

Він хотів був відмовити, але його врятував один з помічників, гучно щось вигукнувши. Стояв пізній ранок, і капітан знову хотів вислати човни. Велетенське смугасте вітрило коча кволо висіло зі щогли вже багато днів, але капітан не полишав надії віднайти вітер десь північніше. А це означало веслувати, веслувати і знову веслувати. На жаль, човни були невеличкі, а корабель — чималенький; тягти його човнами була тяжка, пітна, особливо виснажлива у спеку праця, що лишала на долонях криваві мозолі, а у спинах — тяжку ломоту. Та якби ж з неї була бодай якась користь… Жеглярі ненавиділи тягти корабель, і Тиріон не міг їх винуватити.

— Вдовиця мала б посадити нас на галеру, — тихенько та кисло пробурмотів він. — Якби хтось витяг мене з-поміж цих клятих дощок, був би тому вдячний. Ще й, здається, скабку загнав між ніг.

Мормонт зробив, що попрохали, хоч і насупився невдоволено. Копка зібрала пса та свиню докупи і повела униз.

— Ти б сказав своїй красній панні, щоб засувала двері, коли сидить унизу, — мовив пан Джораг, розстібаючи пряжки на ременях, що з’єднували грудину дерев’яного панцера зі спиною. — Бо щось хлопці забагато теревенять про шкварки, реберця та окости.

— Ця свиня — половина всієї худоби в її господарстві.

— Чого ж лише половина? Якби жеглярі були гіскарцями, то з’їли б і собаку. — Мормонт роз’єднав грудину та спину панцера. — Скажи їй.

— Гаразд, скажу.

Сорочка просякла потом і липнула до грудей. Тиріон смикнув її кілька разів від себе, сподіваючись на подих легіту. Дерев’яний обладунок був жаркий, важкий і страшенно незручний; половина його ваги складалася зі старої фарби, якою шар за шаром, разів сто панцир перефарбовували наново. Тиріон пригадав, як на весіллі Джофрі один вершник показував на броні лютововка Робба Старка, інший — знак та кольори Станіса Баратеона.

— Для виступу перед королевою Даянерис нам знадобляться обидві тварини, — мовив карлик.

Якщо жеглярі заберуть собі в голову забити і з’їсти Купку, ані він, ані Копка їх не зупинить… але чималий меч пана Джорага змусить замислитися.

— То це так, Бісе, ти сподіваєшся вберегти собі голову?

— Пане Бісе, коли ласка. Ви розмовляєте з лицарем-герцівником. А відповідь буде — так. Щойно її милість взнає мої справжні чесноти, то вже не відпустить, а кохатиме, як рідного. Зрештою, я приязний малий, багато знаю корисного про свою рідню. Але те коли ще станеться… спершу маю до неї чимось піддобритися.

— Штуками та витівками своїх злочинів не змиєш. Даянерис Таргарієн — не мала дитина, якій можна задурити голову стрибками чи дотепами. Вона вчинить з тобою, як належить по правді.

«Е ні, оцього не треба.» Тиріон окинув Мормонта поглядом різнокольорових очей.

— А тебе вона як привітає, ця правдива королева? Теплими обіймами? Дівчачим хихотінням? Катовою сокирою? — Побачивши гнівне збентеження лицаря, Тиріон вишкірився. — Чи не чекаєш ти, щоб я повірив, наче в тому бурдеї ти справляв якесь доручення королеви? Або захищав її за півсвіту від неї самої? А чи не могло статися, що ти тікав од гніву драконової королеви, бо вона випхала тебе у три вирви? Але з якого дива їй тебе… ой, стривай, ти ж за нею шпигував!

Тиріон квохнув зі сміху, наче курка.

— І тепер ти сподіваєшся повернути її прихильність, подарувавши мене? Кепсько придумано, кажу відверто. І скоєно у п’яному відчаї. От якби я був Хайме… адже Хайме вбив її батька, а я — лише свого власного. Гадаєш, Даянерис мене стратить, а тебе пробачить? Вельми вірогідно, станеться протилежне. Може, це тобі варто скочити на ту свиню, добрий лицарю пане Джорагу? Нап’ясти залізне блазенське вбрання, наче Флоріан-…