«Виманити голів усіх вельможних домів з їхніх пірамід на якусь нагоду — так радив Дааріо. Адже драконове гасло — вогнем та кров’ю…»

— Гаразд, як скажете, — зітхнула вона, відкидаючи негідну думку. — Я поберуся з Гіздахром у Храмі Грацій загорнутою в білий токар з дрібними перлами. Маєте до мене інші справи?

— Ще одну, і то невеличку, ваша превисокосте, — відповів Резнак. — Для майбутнього святкування було б доречно дозволити знову відкрити бійцівські ями. То був би ваш весільний подарунок Гіздахрові та вашим покірним підданим, які вас так люблять. Знак вашої згоди зі стародавніми звичаями Меєрину.

— До того ж вельми любий та втішний богам, — додала своїм тихим, лагідним голосом Зелена Грація.

«Посаг за нареченою, виплачений кров’ю.» Даянерис на смерть втомилася змагатися у цій битві. Навіть пан Барістан вже не сподівався на її перемогу.

— Жоден володар не здатен якимось дивом зробити добрим цілий народ, — казав їй старий Селмі. — Баелор Блаженний молився, постував, змурував Седмиці такий храм, що жоден бог не попросив би кращого. Але й він не врятував людей од війни та злигоднів.

«Цариця і королева має слухати своїх підданих» — нагадала собі Дані.

— Опісля весілля Гіздахр стане царем меєринським. Хай тоді сам відкриває бійцівські ями, якщо така його ласка. А моєї ноги там не буде.

«Хай кров буде на його руках, не на моїх.» Вона підвелася з місця.

— Якщо майбутній чоловік бажає, щоб я обмила йому ноги, хай спершу обмиє мої. Нині ввечері я сама йому скажу.

Їй аж закортіло дізнатися, як наречений сприйме новину. І чекати довго не довелося — Гіздахр зо’Лорак прибув за годину по заходові сонця. Його власний токар був винного кольору, з золотою смугою та облямівкою золотих намистин. Дані розповіла йому про зустріч з Резнаком і Зеленою Грацією, поки наливала келих почастуватися.

— То порожні викрутаси! — оголосив Гіздахр. — Саме такі, які нам давно час скасувати. Меєрин надто довго скніє у полоні дурнуватих старожитностей.

Він поцілував Дані руку і мовив:

— Даянерис, моя царице, я радо обмию вас від маківки до п’ят, якщо це зробить мене вашим царем і чоловіком.

— Моїм царем і чоловіком вас зробить обіцяний вами мир. Скахаз розповів, що ви маєте листи і новини.

— Маю. — Гіздахр схрестив довгі ноги, виглядаючи вдоволеним собою. — Юнкайці подарують нам мир, але за певну ціну. Припинення работоргівлі спричинило у поважних царствах та містах земних великі збитки й заворушення. Юнкайці та їхні союзники вимагають від нас відшкодування. У золоті та коштовному камінні.

«Дяка, що беруть брязкальцями.»

— Що далі?

— Юнкай поновить торгівлю невільниками, як було раніше. Астапор відбудують як невільницьке місто. Ви не втручатиметеся.

— Юнкай поновив торгівлю невільниками, коли я ще на десять верст від міста не відійшла. Чи повернула я назад? Цар Клеон благав допомогти йому проти них. Я лишилася глухою до його благань. Я не хочу війни з Юнкаєм! Скільки разів мені ще казати? Яких ще обіцянок їм треба?

— Е, царице, саме тут виникла певна притичина, — мовив Гіздахр зо’Лорак. — Сором казати, але юнкайці не мають віри вашим обіцянкам. Напосідають на одне: мовляв, ваші дракони підпалили їм якогось посла.

— Йому підпалили самий лише токар! — презирливо скривилася Дані.

— Хай там як, але вони вам тепер не вірять. І люди з Нового Гісу — так само. Слова — то вітер, як ви самі полюбляєте казати. Жодні ваші слова не вбережуть миру в Меєрині. Ваші вороги вимагають справ. Хочуть побачити наше весілля, моє вінчання на царство і наше спільне владарювання.

Дані знову наповнила келих гостя, палко бажаючи вивернути йому глека на голову, аби лише загасити ту недбало-пихату посмішку.

— Хочуть шлюбу чи криваву згубу. Весілля або війну. Отакий я маю вибір?

— Я бачу лише один вибір, ваша преосяйносте. Прокажімо обітниці перед богами Гісу — і розбудуймо разом новий Меєрин.

Цариця саме добирала слова для відповіді, коли почула позаду кроки. «Частування принесли» — подумала вона. Кухарі обіцяли подати улюблену Гіздахрову страву — печеного в меді собаку, набитого чорносливом та перцями. Але озирнувшись, Дані побачила пана Барістана, свіжоскупаного, вдягненого у білий стрій, з мечем при боці.

— Ваша милосте, — вклонився він, — сором вас турбувати, але я подумав, ви захочете дізнатися негайно. «Буревісники» повернулися до міста зі звістками про ворога. Юнкайці йдуть на нас, як ми й боялися.

Шляхетними рисами обличчя Гіздахра зо’Лорака промайнула дратівлива тінь.

— Цариця зізволить вечеряти. Сердюки можуть почекати.

Пан Барістан на його слова і оком не змигнув.

— Я попрохав пана Дааріо скласти звіт мені, за наказом вашої милості. Але він засміявся і сказав, що нашкрябав би звіт власною кров’ю, якби ваша милість надіслали маленьку драгоманку показати йому, як пишуться літери.

— Кров’ю?! — скрикнула Дані з переляку. — Це такий жарт? Ні, не кажіть нічого, я маю сама його побачити.

Зрештою, вона була юною дівчиною, самотньою і наляканою. А юні дівчата бувають перемінливі у думках та намірах.

— Зберіть усю мою старшину. Гіздахре, ви маєте мені пробачити.

— Меєрин понад усе, — тепло і дружньо посміхнувся Гіздахр. — Ми ще матимемо інший вечір. І тисячу інших ночей.

— Пан Барістан вас проведе.

Дані поспіхом вибігла геть, скликаючи покоївок. Не вітатиме ж вона своїх воєвод у токарі! Нарешті вона обрала одну сукню з десятку переміряних, але відмовилася від вінця, принесеного Джихікі.

Коли Дааріо Нахаріс став перед нею на коліно, Даніне серце тьохнуло і провалилося кудись униз. У його волоссі подушкою засохла кров, на скроні червоно блищав глибокий розріз, правий рукав скривавився мало не до ліктя.

— Ви поранені! — зойкнула вона.

— Отут? — Дааріо торкнувся скроні. — То мені арбалетник хотів стрілу в око вгородити. Але я її перегнав, бо поспішав додому, до моєї королеви — скупатися у теплі її посмішки.

Він струснув рукавом, розкидаючи дрібні червоні бризки.

— А ця кров не моя. Один з моїх осавулів торочив, що нам слід перебігти до юнкайців. То я йому запхав руку просто в горло і вирвав серце. Хотів привезти подарунок своїй срібній королеві, але мене відрізали чотири «Коти». Напосілися, шипіли, гарчали. Один мало не вхопив, то я жбурнув йому серце просто в пику.

— Вражаюча звитяга, — мовив пан Барістан якомога кислішим голосом. — Але чи привезли ви новини для їхньої милості?

— Привіз, і недобрі, пане дідугане. Астапору більше немає. Невільникарі йдуть на північ великою потугою.

— Тю, здивував. Це вже стухло і просмерділося, — загарчав Голомозий. — Чи нема чого свіжішого?

— То твоя мамця казала, коли татка цілувала, — не розгубився Дааріо. — Люба царице, я б приїхав швидше, та серед пагорбів аж кишить юнкайських сердюків. Чотири вільні кумпанства. Довелося вашим «Буревісникам» пробиватися крізь них. Є й гірші новини. Юнкайці ведуть військо прибережним шляхом, а з ними йдуть чотири легіони з Нового Гісу. Вони мають слонів, десь із сотню, в броні та з баштами. Є толоські пращники, є чималий загін карфійських вершників на верблюдах. У Астапорі на кораблі саме сідали ще два гіскарські легіони. Якщо вірити полоненим, вони висаджуватимуться за Скахазадханом, щоб відрізати нас від Дотракійського моря.

Поки він розповідав, на мармурову підлогу час від часу падала крапля яскраво-червоної крові. Дані щоразу щулилася.

— Скільки людей загинуло? — спитала вона, коли Дааріо скінчив.

— Наших? Не мав часу рахувати. Та ми придбали більше, ніж втратили.

— Перебіжчиків?

— Хоробрих воїнів, ладних стати за вашу шляхетну справу. Моїй цариці, певен, вони припадуть до смаку. Один — сокирник з Василіскових островів, здоровезний лобуряка, більший за Бельваса. Вам слід його побачити, він того вартий. Є зо два десятки вестеросців, а чи й більше. Втікачі з «Вітрогонів», незадоволені юнкайцями. З них будуть добрячі «Буревісники».

— Як скажете. — Дані не бачила нагоди вередувати. Меєринові скоро знадобиться кожна рука, здатна тримати меч.