Надворі, під холодним осіннім небом, крізь браму вливався потік мисливців. Попереду показався Бен Кістяк; навколо нього стрибали і гавкали дівчатка. Далі їхали Гицель, Кислий Алин і Дамон Потанцюй-Мені з довгим, добре змащеним батогом, ще далі — Вальдери на баских сірих коненятах, подарованих пані Турстан. Сам вельможний князь сидів верхи на Крівці — червоному огирі, що норовом не поступався хазяїнові. Рамзай гучно реготав — Смердюк знав, що так буває або на велике добро, або на страшне лихо.

Але пси допалися до нього раніше, бо почули запах — і не дали вгадати, добре йому буде чи погано. Собакам подобався Смердюк: він майже щоночі з ними спав, а іноді Бен Кістяк дозволяв йому з ними повечеряти. Зграя з гавкотом ринула плитами дворища; пси оточили його, застрибали облизнути брудне обличчя, злегка куснули за ноги на знак вітання. Гелісента вхопила його лівицю зубами і так люто зателіпала, що Смердюк аж злякався втратити ще два пальці. Руда Джейна врізалася йому в груди і збила з ніг додолу; вона була струнка, міцна, вся з твердих м’язів, а Смердюк — розчавлений хробак, сама сіра шкура та крихкі кістки, зморений голодом сивий каліка.

Коли нарешті Смердюк спромігся зіпхнути Руду Джейну з грудей і важко зіп’ястися на коліна, вершники вже злізали з коней. На пошуки виїхало зо два з половиною десятки, і стільки ж повернулося назад — а це означало поразку, невдачу. Погано, дуже погано. Рамзай не любив смак поразки. «Він захоче зробити комусь боляче.»

Останнім часом його володар мусив стримувати себе, бо Курганище повнилося людьми, в яких дім Болтон мав потребу. Рамзай розумів, що коло Турстанів, Ризвелів та рівних йому паничів має зберігати осторогу. До них він завжди посміхався, звертався чемно та лагідно. Що він робив, зачинивши за собою двері — то була геть інша справа.

Вдягнений Рамзай Болтон був так, як і личило князеві на Роголісі та спадкоємцеві Жахокрому. Опанчу йому пошили з вовчих шкур; застібали її на плечі, не пускаючи до хазяїна осінній холодок, жовті зуби вовчої голови. На одному стегні він мав замашну шаблю, важку й широку, наче різницький тесак, на іншому — довгий кинджал та невеличкий білувальний ножик з кривим кінцем і лезом, гострішим за бритву. Всі три клинки мали схожі руків’я жовтої кістки.

— Смердюче! — покликав пан князь із високого сідла на спині Крівця. — Як же ж від тебе тхне! Я аж через двір почув.

— Знаю, ваша вельможносте, — вичавив із себе Смердюк. — І благаю пробачити.

— Я тобі дарунок привіз. — Рамзай скрутився собі за спину, сягнув рукою, зняв щось із сідла і кинув. — Лови!

Кайдани і брак пальців зробили Смердюка незграбнішим, ніж тоді, коли він іще не знав свого імені. Голова вдарилася йому об скалічені руки, відскочила від пеньків пальців і впала до ніг, розкидаючи навколо могильних хробаків. Кірка засохлої крові заважала упізнати обличчя.

— Я наказав тобі ловити, — мовив Рамзай. — Ану підніми.

Смердюк спробував підняти голову за вухо, та марно. Плоть була зелена, гнила, і вухо розлізлося просто у пальцях. Малий Вальдер зареготав, за мить сміх підхопила решта.

— Гаразд, кинь її! — наказав Рамзай. — Подбай про Крівця. Я цього байстрюка добряче заїздив.

— Так, мосьпане. Подбаю.

Смердюк поспішив до коня, лишивши спотворену голову собакам.

— Ти сьогодні смердиш, як свиняче лайно, Смердюче, — мовив Рамзай.

— Як на нього, це покращення! — зауважив Дамон Потанцюй-Мені, вишкіривши зуби і згортаючи батіг кільцями.

Малий Вальдер зіскочив із сідла.

— Про мого теж подбай, Смердюче. І про коня мого малого братика.

— Я про свого сам дбати вмію, — сухо мовив Великий Вальдер.

Малий Вальдер став при князеві Рамзаї улюбленим посіпакою і щодня робився дедалі більше схожим на хазяїна. Але малого Фрея було ліплено з іншого тіста; він нечасто і неохоче зголошувався на жорстокі розваги свого брата в перших.

Смердюк на зброєносців навіть не звернув уваги; він повів Крівця до стайні, сахаючись убік, коли огир намагався його хвицьнути. Мисливці тим часом крокували до трапезної — всі, крім Бена Кістяка, що лаявся на собак, намагаючись припинити бійку за гнилу відрізану голову.

Великий Вальдер пішов за Смердюком до стайні, ведучи свого коника власноруч. Смердюк скоса кинув на нього погляд, виймаючи в Крівця з рота водильця.

— Хто то був? — запитав він тихо, щоб не чули інші стайнярі.

— Та ніхто. — Великий Вальдер стягнув сідло зі свого сірого коника. — Перестріли дорогою якогось старого. Випасав козу з чотирма козенятами.

— Його вельможність убив старого за кіз?

— Його вельможність убив старого, бо той назвав нашого пана «Сніговієм». Але кози були добрячі. Ми видоїли мати і засмажили діток.

«Сніговієм.» Смердюк кивнув, торохтячи кайданами, поки борюкався з попругами на Крівці. «Як його не клич, а Рамзай не з тих, чий гнів легко пережити. Та й веселощі теж.»

— Ви знайшли ваших родичів, пане?

— Ні. Я й не думав, що знайду. Вони мертві. Князь Виман наказав їх убити. Я б сам так учинив на його місці.

Смердюк нічого не сказав. Деякі речі проказувати вголос було небезпечно — навіть у стайні, поки його вельможність сидів у своїй трапезній. Одне хибне слово могло коштувати йому пальця на нозі, а чи й на руці. «Але не язика. Язика він мені не вийме ніколи. Бо любить слухати, як я благаю врятувати мене від болю. Він любить, щоб я сам його просив.»

Вершники шукали шістнадцять днів, маючи з харчів лише сухарі та солонину, якщо не рахувати випадково здобутих козенят. Тому на вечір князь Рамзай наказав готувати бенкет — відсвяткувати своє повернення до Курганища. Господар замку, сивочолий однорукий князьок на ім’я Гарвуд Дужак, мав розум не перечити, хоча в його коморах, мабуть, уже вітер гуляв. Смердюк чув, як Дужакові слуги стиха бурмотіли, що Байстрюк зі своїми людьми добряче проїв їхні зимові запаси.

— Кажуть, він візьме собі до ліжка дівчинку князя Едарда, — скаржився кухар Дужака, думаючи, що Смердюк не чує. — А вграє нас, ще й по самі яйця. От побачите, як зима прийде.

Та коли князь Рамзай наказує бенкет, то бути бенкетові. У трапезній Дужака поставили столи на кобильницях, забили бика, і того вечора, коли сонце котилося донизу, мисливці-невдахи сіли за вечерю з печених боків, окостів і ребер, ячневого хліба, товченого гороху з морквою, запиваючи все чималими річками пива.

Стежити за келихом князя Рамзая випало Малому Вальдерові; Великий наливав решті за високим столом. Смердюка припнули на ланцюг коло дверей, щоб смородом не псував бенкетникам жагу до вечері. Сам він мав вечеряти потім — тими рештками, що йому дозволить князь Рамзай. Щоправда, палатою бігали ще й собаки — саме вони розважали застільне товариство різними вихватками. Магда і Сіра Джейна вчепилися в одного з хортів князя Дужака за особливо соковиту кісточку, кинуту їм Вілом Коротуном. Смердюк був єдиний у палаті, хто не дивився на бійку трьох собак — він не зводив очей з Рамзая Болтона.

Бійка не скінчилася, доки собака господаря замку не захлинувся кров’ю на смерть. Та й не бійка то була, а ганьба. Старий хорт Дужака не мав чим опиратися двом молодим, дужим та лютим сучкам Рамзаєвої зграї. Бен Кістяк, що любив собак більше за їхнього хазяїна, розповів Смердюкові, що їх названо іменами селянських дівок, яких Рамзай вистежив, зґвалтував і вбив, ще коли був байстрюком і розважався у товаристві першого Смердюка.

— Ну, не всіх, а лише тих, які його добряче звеселили. А хто рюмсав, благав і не хтів бігти — тим друге життя не дарували.

Смердюк не мав сумніву, що в наступному поносі на псярні Жахокрому з’явиться Кайра.

— Він їх навчає ще й вовків убивати, — розповів йому якось Бен Кістяк.

Смердюк нічого не відповів. Він знав, яких вовків мали вбивати дівчатка. Але не надто жадав дивитися, як вони б’ються за його відрізаний палець.

Двійко челядників винесли геть труп собаки; стара служниця принесла ганчірку та цебро — прибрати скривавлений очерет. Раптом двері до палати прочинилися, дмухнув протяг, і всередині опинилося з десяток стражників у сірих кольчугах та залізних шоломцях. Блідих юнаків у шкіряних кубраках та  жовто-брунатних киреях, що складали Дужакову варту при дверях, відтіснили вбік, і вони не насмілилися навіть писнути. Раптова тиша охопила трапезну. Ніхто нічого не сказав, крім князя Рамзая, котрий відкинув недоїдену кістку, витер рота рукавом, посміхнувся жирною вогкою посмішкою і промовив: