Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

— І драконів, — вишкірився Бурий Бен Бросквин.

— У ямі, в кайданах, — залементував Резнак мо’Резнак. — Який зиск від драконів, котрих неможливо упорати? Навіть Неблазні лякаються відчиняти двері й годувати їх.

— Лякаються улюблених звіряток нашої цариці? — зблиснув хитрим оком Бурий Бен. Сивий полковник «Других Синів» був сердюком аж до кісток, мішанцем з кров’ю десятку різних племен у жилах, не знав іншого життя, крім життя воїна вільного кумпанства, проте завжди любив драконів, а вони плекали прихильність до нього.

— Звіряток? — верескнув Резнак. — Чудовиськ, радше сказати! Чудовиськ, які жеруть дітей! Ми не можемо…

— Мовчати! — визвірилася Даянерис. — Забороняю навіть згадувати!

Резнак сахнувся, наляканий люттю в її голосі.

— Благаю вашу препишність мені пробачити, я не…

Бурий Бен Бросквин виступив наперед, затуляючи його собою.

— Ваша милосте! Юнкайці мають три наймані полки проти наших двох. Подейкують, що вони послали до Волантису по «Золоту Дружину», а в ній воює десять тисяч хлопців. Іще юнкайці мають чотири гіскарські легіони, коли не більше. Чув я, вони надіслали кінних гінців до Дотракійського моря — привести на наші голови ще й великий халазар. Без драконів ми пропадемо — така моя думка.

Дані зітхнула.

— Даруйте мені, Бене, але я не смію випустити драконів.

На обличчі Бросквина виразно змалювалося, що не на таку відповідь він сподівався. Сердюк задумливо почухав клапті волосся, які звав вусами, і проказав:

— Ну якщо на драконів сподіватися годі, гаразд… тоді треба тікати, поки юнкайська наволоч не замкнула пастку… лишень спершу стягнути з невільникарів платню за те, щоб вони побачили наші спини. Вони ж платять халам, щоб ті не чіпали їхні міста, хіба ні? То продамо їм назад Меєрин і рушимо на захід із повним обозом золота і коштовностей.

— Хочете, щоб я пограбувала Меєрин і втекла? Ні, цього я не зроблю. Сірий Хробаче! Мої відпущенці готові до битви?

Євнух схрестив руки на грудях.

— Вони не Неблазні, але вас не осоромлять. Сей-один присягається вашій превисокості на мечі та списі.

— То й добре. Втішно чути.

Даянерис роздивилася обличчя навколо себе. Голомозий супив брови. Пан Барістан із суворо окресленим обличчям та сумними блакитними очима. Блідий спітнілий Резнак мо’Резнак. Бурий Бен — біловолосий, гартований, твердіший за стару шкіру. Сірий Хробак — нерухомий, непохитний, обличчям гладкий і незворушний. «Тут мав би стояти Дааріо. І мої кревноїзники. Якщо буде битва, поруч зі мною має бути кров моєї крові.» Вона скучила навіть за паном Джорагом Мормонтом. «Він брехав мені, шпигував, доповідав ворогам. Але і кохав мене. І завжди давав корисні поради.»

— Я вже била юнкайців раніше. Поб’ю і тепер. Але де? Як?

— Ви хочете вийти в поле? — хрипким від невіри голосом спитав Голомозий. — Це вкрай нерозумно! Наші мури вищі й товстіші за астапорські, а захисники хоробріші. Юнкайцям не взяти це місто легко і просто.

Але пан Барістан не погодився з ним.

— Не варто дозволяти ворогові замкнути облогу. Їхнє військо зібране по нитці, зшите з клаптів. Раби й невільникарі — то не воїни. Якщо застукати їх зненацька…

— На це надія невелика, — заперечив Голомозий. — Юнкайці мають багато друзів у місті. Вони знатимуть.

— Скільки війська ми можемо виставити? — запитала Дані.

— Перепрошую вашу царську милість, але не досить, — відповів Бурий Бен Бросквин. — Що там собі думає Нахаріс? Якщо вже бути бійці, нам стануть у пригоді його «Буревісники».

— Дааріо досі у полі. — «О боги, що я накоїла?! Невже я відіслала його на смерть?» — Бене, хай ваші «Другі Сини» розвідають усе про наших ворогів. Де вони, як швидко насуваються, скільки мають людей, як налаштовані.

— Нам знадобляться харчі. І свіжі коні.

— Певна річ. Пан Барістан подбає про вас.

Бурий Бен почухав підборіддя.

— Мо’, вдасться схилити когось перебігти до нас. Якби ваша милість не пожаліли кілька гаманів золота й каменів… дати їхній старшині, так би мовити, скуштувати смак… хтозна, що тоді може статися?

— Підкупити? Чом би й ні? — відповіла Дані. Вона знала, що такі речі звичні у Спірних Землях, де зазвичай воювали вільні сердюцькі кумпанства. — Так, згодна. Резнаку, подбайте про це. Коли «Другі Сини» виступлять, зачиніть браму і подвойте варту на мурах.

— Буде зроблено, препишносте, — відповів Резнак мо’Резнак. — Але що робити з цими астапорцями?

«З моїми дітьми, радше сказати.»

— Вони прийшли по допомогу. По захист і розраду. Ми не можемо обернути до них спини.

Пан Барістан спохмурнів.

— Ваша милосте… я чув і бачив, як кривава різачка знищувала ціле військо, якщо їй дозволяли розповсюдитися. Шановний підстолій має рацію. Не можна пускати астапорців до Меєрину.

Дані подивилася на нього безпорадними очима. «Добре, що дракони не плачуть.»

— Гаразд, хай буде так. Ми триматимемо їх за мурами, доки… доки лихо не минеться. Поставте для них табір коло річки на захід від міста. Ми надішлемо туди стільки харчів, скільки зможемо. І спробуємо відділити хворих від здорових.

Усі очі витріщилися на неї.

— Чи мушу я повторювати двічі? Йдіть і виконуйте накази.

Дані підвелася, промайнула повз Бурого Бена і зійшла вгору сходами до жаданої самотності своєї тераси.

Меєрин від Астапору відділяло кількасот верст, і все ж їй здалося, що на південному заході небо темніше — поплямоване і задимлене передсмертними корчами Червоного Міста. «З цегли та крові постав Астапор, і люд його — з цегли та крові» — забринів у голові старий віршик. «Попіл з кістками — ось Астапор. І люд його — попіл з кістками.» Дані спробувала пригадати обличчя Ерої, але риси мертвої дівчинки зникали за запоною диму.

Коли Дані відвернулася від неба, то побачила поруч пана Барістана, загорнутого у біле корзно від вечірнього холодку.

— Ми зможемо дати бій? — спитала вона.

— Дати бій можна завжди, ваша милосте. Краще спитайте, чи зможемо ми його виграти. Загинути легко, перемогу здобути важче. Ваші відпущенці недовчені й не загартовані у битві. Ваші сердюки колись служили ворогові — а коли вже вояк зумів раз перебігти на інший бік, то не завагається і вдруге. Ви маєте двох драконів, які вас не слухають, і третього, який може ніколи не повернутися. За цими мурами єдині ваші друзі — лазаряни, які не мають до війни ані смаку, ані хисту.

— Зате хоч мури я маю міцні.

— Вони були міцні й тоді, коли ззовні стояли ми. А зараз усередині, крім нас, ще й Сини Гарпії. А до них — Великі Хазяї. Ті, яких ви не вбили. І сини тих, яких ви вбили.

— Знаю, — зітхнула цариця. — То що порадите, добрий лицарю?

— Битися, — відповів пан Барістан. — Меєрин юрмиться голодними ротами і повниться вашими ворогами. Боюся, облоги ми довго не втримаємо. Дозвольте мені зустріти ворога його шляхом на північ — у тому місці, яке я сам оберу.

— Зустріти ворога, — луною озвалася вона, — з військом відпущенців, котрих ви самі назвали недовченими і негартованими.

— Колись ми всі були не вчені й не гартовані, ваша милосте. Неблазні їх зміцнять. Якби ж я мав сотень п’ять лицарів…

— Але не маєте навіть п’яти. І якщо я віддам вам Неблазних, то на захист Меєрину матиму самих лише Мідних Звірів.

Коли пан Барістан нічого не заперечив, Дані заплющила очі. «Боги, — молилася вона, — ви забрали хала Дрого, моє сонце-та-зорі. Ви забрали мого сина, не давши йому вдихнути повітря цього світу. Ви отримали від мене криваву жертву. Допоможіть мені тепер, благаю вас. Подаруйте мудрості побачити шлях попереду і сили зробити, що необхідно для порятунку моїх дітей.»

Але боги нічого не відповіли. Нарешті, розплющивши очі, Даянерис мовила:

— Я не можу боротися з двома ворогами: одним ззовні, іншим усередині. Якщо я хочу втримати Меєрин, місто мусить стояти непохитно за моєю спиною. Все місто, всі його мешканці! Тому мені потрібен… потрібен…

Вона ніяк не могла вимовити те, що мусила.

— Ваша милосте? — тихо заохотив пан Барістан.

124
{"b":"586001","o":1}