«Джеймі, Джеймі, Джеймі…» — стогнала Мелані.

«Джаред нам не повірив», — ридали ми одностайно.

В кімнаті було тихо. Я нічого не чула, нічого не насторожило мене.

Коли раптом Док зойкнув. Звук був якийсь дивний, так ніби він кричав у подушку.

Спочатку мої очі не могли роздивитися, що за тіні ворушаться в темряві. Док дивно смикався. Було враження, що у нього не пара рук, а кілька. Мені стало страшно, і я нахилилася над маленькою фігуркою Джеймі, намагаючись захистити хлопчика своїм тілом. Я нікуди не втечу, поки він лежить тут беззахисний. Серце шалено калатало об ребра.

Руки вже не літали. Док знову захропів. Потім він з’їхав на землю, й від нього відділилася інша тінь і підійшла до мене.

— Ходімо, — прошепотів Джаред. — У нас мало часу.

Серце мало не розірвалося від радості.

«Він нам вірить!»

Я скочила на ноги, насилу розігнувши закам’янілі суглоби.

— Що ти зробив із Доком?

— Хлороформ. Це ненадовго.

Я швидко розвернулася й вилила на Джеймі відро води, щоб наскрізь просякли і його одяг, і матрац. Він навіть не поворухнувся. Може, це хоч трохи охолодить хлопця.

— Йди за мною.

Я насідала Джаредові на п’яти. Ми рухалися тихо, але швидко, мало не торкаючись одне одного. Джаред навпомацки прямував уздовж стіни, і я робила так само.

Він зупинився у печері з городом, повністю залитій місячним світлом. Нікого… Вперше за увесь час я роздивилася Джареда: за спиною у нього висіла рушниця, до пояса був прикріплений ніж. Раптом Джаред простягнув до мене руку — в ній була смужка темної тканини.

Я все одразу збагнула і кивнула.

— Давай, зав’язуй, — мовила я й заплющила повіки. Він міцно зав’язав очі тканиною. Зайве марнування часу — я б і так їх не розплющувала.

Джаред швидко зав’язав міцний вузол, і я покрутилася — раз, двічі… Його руки самі зупинили мене.

— Достатньо, — сказав він, а тоді схопив мене на оберемок і завдав собі на плечі. Так я висіла, розгойдуючись із кожним кроком, і терлася щокою об Джаредову спину. Рушниця хилиталася поруч. Його руки стиснули мене за стегна, і він рушив уперед.

Я й не уявляла, куди ми прямуємо, та й не намагалася це зрозуміти. Я зосередилася на тому, що рахувала кроки. Двадцять, двадцять один, двадцять два, двадцять три…

Джаред ішов то вгору, то вниз. Та я намагалася про це не думати.

Чотириста дванадцять, чотириста тринадцять, чотириста чотирнадцять…

Ми вийшли з печер. Легені наповнилися чистим сухим повітрям. Було спекотно, хоча було вже за полуніч. Джаред зняв мене з плеча й поставив на ноги.

— Поверхня рівна. Зможеш бігти із зав’язаними очима?

— Так.

Він міцно схопив мене за лікоть і рвонув уперед. Мені було нелегко: час від часу я спотикалася, але Джаред вчасно мене ловив. Поступово я призвичаїлася до нерівностей і вже не заточувалася. Ми обоє захекалися.

— Якщо… ми дістанемося… джипа… він… на видноті.

Джип? Я відчула дивний прилив ностальгії. Мел не бачила джипа відтоді, як Джаред відвіз її в Чикаго. Не знала, чи він уцілів.

— Якщо нам… не вдасться? — запитала я.

— Тоді нас зловлять… Тебе вб’ють. Іян… не помилявся… тут… він має рацію.

Я додала швидкості — не заради того, щоб урятувати собі життя, а заради Джеймі,— і знову перечепилася.

— Давай… зніму пов’язку. Тоді ти… бігтимеш швидше.

— Ти впевнений?

— Пообіцяй… що не роззиратимешся. Гаразд?

— Обіцяю.

Він розв’язав вузол, пов’язка сповзла з очей, і я одразу ж опустила погляд собі під ноги.

Картина зразу перемінилася. Яскраво світив місяць, м’який пісок тьмяно поблискував. Джаред випустив мою руку й побіг швидше. Тепер мені було легше триматися його — моє тіло давно звикло до бігу. Я перейшла на свій звичний темп: миля за шість хвилин. Я б не змогла бігти в такому темпі довго, але зупинятися я все одно не збиралася.

— Чуєш?.. — запитав він.

Я дослухалася — тільки тупіт двох пар ніг по піску.

— Ні.

Джаред кивнув.

Мабуть, саме тому він поцупив рушницю: без зброї їм нас не зупинити.

Ми бігли приблизно годину. Я вже сповільнювалася, та й Джаред також. У роті палало, горло здавило від спраги.

Я не відривала погляду від землі, тому вельми здивувалася, коли Джаред затулив мені очі рукою. Я спіткнулася, і він перейшов на крок.

— Майже прийшли… вже на місці…

Не забираючи долоні, він підштовхнув мене вперед. Наші кроки дивно відлунювали довкола — мабуть, тут уже не пласка пустеля.

— Залізай.

Джаредова рука зникла, але довкола було темно, як і раніше: ще одна печера. Неглибока. Якщо обернутися, можна побачити все, що знадвору. Я не схотіла обертатися.

Джип стояв обернений капотом у глибину печери. І хоча я ніколи не бачила його раніше, він був точно такий самий, як у спогадах Мелані. Я заскочила на сидіння.

Джаред уже зайняв своє місце. Він нахилився і знову зав’язав мені очі. Я намагалася не ворушитися, щоб спростити його завдання.

Заревів мотор, і я злякалася. Звук видався мені небезпечним: нас шукає забагато людей.

Джаред дав задній хід, і в обличчя вдарив вітер. Джип дивно свистів, і ці звуки не в’язалися зі спогадами Мелані.

— Ми їдемо в Тусон, — мовив Джаред. — Зазвичай ми ніколи не влаштовуємо вилазки туди — занадто близько. Але зараз у нас обмаль часу. Я знаю, де розташована маленька лікарня за містом.

— Сподіваюся, не святої Марії?

Він уловив у моєму голосі тривогу.

— А що?

— Я там декого знаю.

На якусь мить він замовк.

— Тебе можуть упізнати?

— Ні. Ніхто не впізнає мого обличчя. На відміну від людей, у нас немає… розшукуваних злочинців.

— Це добре.

Але Джаред змусив мене замислитися над своєю зовнішністю. Та перш ніж я поділилася з ним своїми побоюваннями, він уклав мені в руку щось маленьке.

— Тримай це при собі.

— Що це?

— Якщо вони здогадаються, що ти… з нами, якщо захочуть… запхнути когось іншого в тіло Мелані, просто поклади це в рот і розкуси.

— Отрута?

— Так.

Я на мить замислилася, а тоді розсміялася. Нерви не витримували.

— Це не жарт, Вандо, — мовив Джаред злісно. — Якщо ти цього зробити не зможеш, то краще нам просто зараз повертатися назад.

— Ні, ні, я зможу, — я намагалась опанувати себе. — Я знаю, що зможу. Саме тому й сміюся.

— Я не розумію жарту, — сказав він різко.

— Бачиш, я б не зробила такого заради мільйона своїх родичів. Навіть заради… власних дітей. Я надто боюся остаточної смерті. Але я здатна зробити це заради однієї, абсолютно чужої мені дитини, — я знову засміялася. — Ну, хіба не маячня? Не хвилюйся, за Джеймі я життя віддам.

— Я тобі вірю.

На якусь мить стало тихо, а тоді я знову згадала про свою зовнішність.

— Джареде, у мене зараз вигляд зовсім не такий, як треба, щоб зайти в лікарню.

— У нас захований і кращий одяг, в інших машинах. Саме туди ми прямуємо. Будемо на місці не більш як за п’ять хвилин.

Я зовсім не це мала на увазі, але він мав рацію. Мій теперішній одяг негодящий. Гаразд, повернуся до цієї розмови пізніше — після того, як побачу себе в дзеркалі.

Джип зупинився, і Джаред різким рухом смикнув пов’язку в мене на очах.

— Можеш роззиратися, — мовив він, коли моя голова автоматично смикнулася вниз. — Тут нас нічого не видасть. Дістатися сюди не так легко.

Це була не печера — ми стояли біля кам’янистого насипу. Під кількома валунами виднілися акуратні підкопи, але неозброєним оком годі було щось помітити: що там могло бути, окрім болота й шутеру?

Джаред припаркував джип в одному з вузьких проходів. Дверцята не відчинялися, адже впритул притискалися до кам’яної стіни, тому мені довелося вилазити ззаду. До бампера кріпилася якась дивна конструкція з ланцюгів і двох потріпаних брудних шматків брезенту.

— Сюди, — мовив Джаред і провів мене в темну ущелину, заввишки в людський зріст. Він відкинув убік шматок запорошеного брезенту — виявилося, що під ним купа одягу. Джаред понишпорив у ній і витягнув новеньку й чистеньку футболку, навіть із ярличками. Повідривавши ярлички, він кинув її мені. Потім дістав пару штанів кольору хакі; перевірив розмір і теж кинув мені.