Я не могла відповісти. Я й слів його насправді не розчула.
Док став навколішки поруч із Труді й трошки розтулив вуста Джеймі, тоді зачерпнув ложкою холодної води й почав вливати краплю по краплі хлопцеві в рот. Усі присутні почули хрипкий звук — Джеймі ковтав. Але очей він так і не розплющив.
Мені здавалося, що я більше ніколи не зрушу з місця. Приросту до кам’яної стіни. Я хочу перетворитися на камінь.
Якщо для Джеймі вириють у пустелі могилу, то нехай мене закопають разом із ним.
«Кепсько», — гарчала Мелані.
Я була у відчаї, а от вона просто скаженіла.
«Вони намагалися».
«Намагатися — не зробити! Джеймі не помре. Хай знову роблять вилазку».
«А є сенс? Навіть якщо їм удасться знайти ваші прострочені антибіотики, які шанси, що це допоможе? Антибіотики й раніше діяли тільки в половині випадків. Слабкі ліки. Вони не для Джеймі. Йому потрібно щось інше. Щось справді дієве…»
І раптом дихання прискорилося — мене осяяло.
«Йому потрібні наші ліки!»
Ми з Мел завмерли, вражені очевидністю такої ідеї. Її простотою.
Мої закам’янілі вуста заскреготіли.
— Джеймі потрібні справжні ліки. Такі, як у душ. Треба їх дістати.
— Ми навіть не знаємо, як вони діють, — насупився Док.
— А хіба це має значення? — лють Мелані передалася мені.— Головне, що вони діють. Вони врятують Джеймі.
Джаред не зводив із мене очей. Я відчувала на собі погляди Іяна, Кайла та всіх присутніх, проте бачила тільки Джареда.
— Ми не зможемо їх дістати, Вандо, — мовив Джеб таким голосом, ніби вже давно змирився з поразкою. — Ми маємо доступ тільки в безлюдні місця. В лікарнях завжди повно ваших. Двадцять чотири години на добу — забагато очей. А яка буде користь, якщо нас зловлять?
— Звісно, — обрубав Кайл. — Стоноги тільки й чекають, щоб дістатися сюди й вилікувати Джеймі… вірніше, його тіло. А заодно й переродити його. Ось чого ти домагаєшся?
Я спопелила саркастичного здорованя поглядом. Моє тіло напружилося, і я гойднулася вперед. Рука Іяна лягла мені на плече й притримала. Не думаю, що я накинулася б на Кайла, але я можу й помилятися. Бо зараз я — не зовсім я.
Коли я заговорила, мій голос звучав мертво й невиразно.
— Повинен бути спосіб.
Джаред кивнув.
— Можливо, в маленькому містечку. Рушниця зчинить забагато шуму, але якщо нас чисельно буде більше, можемо скористатися ножами.
— Ні! — у відчаї я опустила руки. — Ні, я не це мала на увазі. Ніяких убивств…
Але мене ніхто не слухав. Джеб сперечався з Джаредом.
— Не вийде. Хтось устигне викликати шукачів. Навіть якщо ми діятимемо швидко, вони візьмуть наш слід і все одно вистежать.
— Заждіть. А може…
Вони все одно не слухали мене.
— Я також не хочу, щоб малий помер, але ми не можемо ризикувати життями всіх заради одного, — сказав Кайл. — Люди помирають. Іноді таке трапляється. Ми не можемо йти на крайні заходи, рятуючи одного хлопця.
Мені хотілося його придушити, стиснути його нікчемне горло, щоб він удавився власними словами. Мені, не Мелані… Душити, поки його обличчя не посиніє. Мелані відчувала те саме, але я гадки не мала, чи це справді тільки її бажання.
— Ми мусимо його врятувати, — мовила я голосніше.
Джеб подивився на мене.
— Люба, ми не можемо просто зайти в лікарню й попросити.
— Ви не можете. Але я можу.
В кімнаті запанувала мертва тиша.
В голові постав бездоганний план. Ідеальний, я б сказала. Я поділилася ним із Мелані. Вона була просто приголомшена. План спрацює. Ми врятуємо Джеймі.
— Душі довірливі. Я їх обману. І хоча я далеко не віртуоз у цій справі, мене ні в чому не запідозрять. Вони не звикли до брехні. Ну звісно. Я ж теж душа. Вони зроблять усе, щоб допомогти мені. Я скажу, що поранилася під час походу чи ще щось вигадаю… а тоді, залишившись у палаті на самоті, візьму стільки ліків, скільки зможу заховати. Подумайте тільки! Ліків стане на всіх. На довгі роки. І з Джеймі все буде гаразд! Чому це не спало мені на думку раніше? Може, ми б змогли врятувати Волтера.
Я пишалася собою — план був просто геніальний!
Чудовий, ідеальний, очевидний план, такий ясний для мене, що я не одразу зрозуміла, чому на всіх обличчях такий вираз.
Якби Кайл не дав чітко зрозуміти, про що він думав насправді, мені б знадобилося чимало часу, щоб роздивитися в людях ненависть, підозру, страх. Навіть непроникне обличчя Джеба сіпнулося, його очі зіщулились і з недовірою поглядали на мене.
Всі обличчя ніби кричали: «Ні!»
«Вони при здоровому глузді? Невже не бачать, що тільки це допоможе?»
«Вони не довіряють мені. Гадають, що я завдам шкоди і їм, і Джеймі!»
— Будь ласка, — прошепотіла я. — Це єдиний спосіб його врятувати.
— Терпляче стерво, еге ж? — прошипів Кайл. — Дочекалася слушного моменту.
Я боролася з бажанням придушити його.
— Доку? — благала я.
Док не наважився поглянути мені в очі.
— Навіть якби ми випустили тебе з печер, Вандо… Я не можу довіряти лікам, яких не знаю. Джеймі — міцний хлопець. Він здолає інфекцію.
— Ми організуємо ще одну вилазку, Вандо, — пробурмотів Іян. — Ми обов’язково щось відшукаємо. Не повернемося, поки не знайдемо.
— Цього не достатньо… — на очі навернулися сльози. Я благальним поглядом дивилася на людину, яка страждала не менше за мене. — Джареде. Ти знаєш мене. Я нізащо не нашкоджу Джеймі. Я впевнена, що в мене все вийде. Будь ласка.
Наші погляди зустрілися, і він довго не відводив очей. Потім по черзі глянув на всіх присутніх у кімнаті. На Джеба, Дока, Кайла, Іяна, Труді. Потім на тих, хто мовчки стояв за дверима з таким самим виразом на обличчях: на Шерон, Віолетту, Люсину, Ріда, Джефрі, Гіта, Гайді, Енді, Аарона, Веза, Лілі, Керол. Друзі перемішалися з ворогами, але з кожного обличчя на мене дивився Кайл. Джаред обвів їх поглядом, а тоді зиркнув на Джеймі. Чекаючи вироку, ніхто не дихав.
— Ні, Вандо, — мовив Джаред тихо. — Ні.
Почулося дружне полегшене зітхання.
Коліна підкосилися. Я гойднулася вперед і вирвалася, коли Іян намагався мене втримати, навколішки поповзла до Джеймі, відштовхуючи Труді ліктем. Тепер усі дивилися на мене. Я зняла компрес із хлопчикового чола й поміняла лід. Байдуже, нехай дивляться! Я не бачила нікого й нічого: з очей хлинули сльози.
— Джеймі, Джеймі, Джеймі,— голосила я. — Джеймі, Джеймі, Джеймі…
Я повторювала його ім’я і знову й знову мацала пакети з льодом, чекаючи, коли ж їх слід буде змінити.
Народ потроху розсмоктався. Я чула, як голоси, здебільшого злісні, поступово стихали в коридорі. Слів я не розібрала.
«Джеймі, Джеймі, Джеймі…»
— Джеймі, Джеймі, Джеймі…
Коли в кімнаті майже нікого не залишилося, Іян став навколішки поруч зі мною.
— Я вірю тобі, Вандо… але якщо ти спробуєш, тебе вб’ють, — прошепотів він. — Після того, що трапилося… в лікарні. Вони бояться, що в тебе з’явилася причина знищити нас… От побачиш, усе буде гаразд.
Я відвернулася, і він вийшов із кімнати.
— Вибач, люба, — пробурмотів Джеб, виходячи.
Джаред також забрався. Я не чула, як він виходив, але відчувала, що його поруч немає. Я так і знала. Він ніколи не любив Джеймі так сильно, як ми з Мелані. І він довів це. Він мав піти.
Тільки Док нікуди не пішов — він безпомічно дивився на мене. Сонячне світло поволі згасало, спочатку стало жовтогарячим, потім посіріло. Останні шматки льоду розтанули, і Джеймі заживо згоряв у мене на руках.
— Джеймі, Джеймі, Джеймі…— хрипіла я і не могла зупинитися. — Джеймі, Джеймі, Джеймі…
В кімнаті стало зовсім темно. Я не розрізняла обличчя Джеймі. Чи доживе він до світанку? Невже я бачила його востаннє?
В кімнаті панувала тиша, її порушував тільки мій шепіт і тихе похропування Дока. Я невпинно водила мокрою шматкою по тілу хлопчика. Вода випаровувалась і трохи його охолоджувала. Зрештою я переконала себе, що сьогодні Джеймі не помре. Та чи зможу я його втримати? Він усе одно піде від мене. Завтра або позавтра. А значить, помру і я. Без Джеймі мені не жити.