— Ось ви де! — пробурмотів він, побачивши нас. Швидко рушив до нас, скорочуючи відстань широкими кроками. Наблизившись, він не зупинився, а підхопив мене попід лікоть й підштовхнув уперед. — Заскочмо сюди на хвильку.

Він потягнув мене до східного поля, де вже майже достигла кукурудза. Ми просто зайшли за ріг, щоб заховатися. Долоня Джеймі м’яко лягла мені на руку.

Приблизно за півхвилини у великій печері почулися голоси. Не шумні, а радше сумні та пригнічені, як зранку були обличчя людей. Голоси наблизилися до ущелини, де ми ховались, і рука Іяна на моєму лікті напружилася, пальці натиснули на ямку над кісточкою. По голосах я впізнала Кайла і Джареда. Мелані спробувала вирватися з-під мого контролю, а в мене не було сил опиратися. Ми обоє хотіли знову побачити Джаредове обличчя. Добре, що Іян притримав нас.

— …навіщо ми тільки йому дозволяємо? Це кінець, — , казав Джаред.

— Він справді сподівався, що цього разу все вийде. Був такий упевнений… Що ж. Якщо колись він таки зрозуміє, що й до чого, це окупить усі старання, — не погодився Кайл.

— «Якщо», — пирхнув Джаред. — Добре, що ми знайшли бренді. Але боюсь, такими темпами Док спорожнить увесь ящик іще до вечора.

— Скоро він відключиться, — мовив Кайл — голос його віддалявся. — Шкода, що Шерон… — але кінця речення я не почула.

Іян почекав, поки стихли голоси, а потім іще кілька хвилин, і тільки тоді відпустив мою руку.

— Джаред пообіцяв, — пробурмотів Джеймі.

— Так, але Кайл нічого не обіцяв, — відповів Іян.

Вони вийшли з тіні. Я повільно рушила за ними, не впевнена, що в мене на душі.

Іян зрештою помітив, щó у мене в руках.

— Не до миття посуду зараз, — мовив він до мене. — Нехай самі все помиють і беруться до своїх справ.

Я хотіла запитати в нього, чому він такий брудний, проте він, певно, як і Джеймі, мовчатиме. Я замислено обернулася до коридору, що вів до річок.

Іян сердито пирхнув.

Я налякано озирнулась на нього і тільки тоді збагнула, чому він засмутився: побачив мою щоку.

Іян потягнувся до мого підборіддя, але я смикнулась, і він забрав руку.

— Мене від цього верне, — мовив він, і судячи з голосу, його ледь не нудило. — Ба гірше: якби я не лишився, то й сам міг би таке тобі заподіяти…

Я похитала головою.

— Це дрібниці, Іяне.

— З цим я не згідний, — пробурмотів він, а тоді заговорив до Джеймі.— Мабуть, тобі ліпше йти до школи. Що швидше все прийде в норму, то краще.

— О, сьогодні Шерон лютуватиме, — застогнав Джеймі.

Іян всміхнувся.

— «Один за всіх…» Не заздрю тобі, хлопче.

Джеймі зітхнув і буцнув камінець.

— Наглянь за Бандою.

— Обов’язково.

Джеймі пошкандибав геть, раз у раз озираючись, аж поки не завернув ув інший тунель.

— Давай сюди, — сказав Іян, забираючи в мене діжку з посудом — я й рота не встигла розтулити.

— Мені не важко, — зронила я.

Він знову всміхнувся.

— Не стояти ж мені з порожніми руками, поки ти тягаєш тягарі. Спишемо це на галантність. Ходімо відпочинемо, поки на обрії не розвидніє.

Занепокоєна словами Іяна, я мовчки пішла за ним. Звідки така галантність щодо мене?

Ми дійшли до кукурудзяного поля — Іян не сповільнив кроку, а зайшов між високі стеблини. Я прямувала слідом, поки він не зупинився посеред поля, відставив убік діжку з посудом й розлігся на землі.

— Тут нас точно не знайдуть, — мовила я і сіла на землю, схрестивши ноги. — А як же робота?

— Ти забагато працюєш, Вандо. Тільки ти не береш вихідних.

— Так у мене завжди є чим зайняти руки, — буркнула я.

— Сьогодні у всіх вихідний, відпочинь і ти.

Я з цікавістю подивилася на Іяна. Сонячне світло, відбиваючись од дзеркал, просочувалося крізь стебла й смугами падало на Іянове обличчя, яке стало смугастим як зебра. Проте навіть тіні й болото на блідому обличчі не приховали втоми.

— Ти, мабуть, добре потрудився.

Іян примружив очі.

— А зараз відпочиваю.

— Джеймі так і не розповів мені, що тут діється, — пробурмотіла я.

— І я не розповім, — зітхнув він. — Тобі й не варто знати.

Я опустила очі, роздивляючись темно-буру землю, а в нутрі моєму все стиснулося. Нічого не відати — хіба може бути щось гірше? Я спробувала уявити — і не змогла. А зрештою, може, мені бракує уяви.

— Це несправедливо, — мовив Іян, помовчавши, — я-бо не можу відповісти на твоє запитання, але сам хотів би дещо запитати. Можна?

Я радо погодилася:

— Давай.

Він заговорив не зразу, тому я підвела погляд — чого він вагається? Тепер він опустив очі й роздивлявся брудні смуги на долонях.

— Я знаю, що ти не вмієш брехати. Вже переконався, — сказав він тихо. — Хай що ти відповіси, я тобі повірю.

Я мовчки чекала, а він і далі вивчав болото на своїх руках.

— Спочатку я не купився на Джебову теорію, але вони з Доком переконані, що… Вандо! — мовив він і зазирнув мені в очі.— Вона досі тут? Дівчина, в чиєму тілі ти перебуваєш?

Це вже не таємниця: і Джеймі, і Джеб знають правду. Та й яка різниця? Я довірю Іяну — він не вибовкає і не поставить під загрозу моє життя.

— Так, — відповіла я. — Мелані досі тут.

Він повільно кивнув.

— І як воно? Тобі? Їй?

— Це… складно для нас обох. Спочатку я була ладна зробити що завгодно, тільки б вона зникла, як мала. А тепер… тепер я до неї звикла, — я сухо всміхнулася. — Іноді приємно мати товариство. Їй важче. Вона немовби в’язень. Замкнена у моїй свідомості. Однак вона надає перевагу ув’язненню перед небуттям.

— Я й не знав, що є вибір.

— Спочатку не було. Поки люди не зрозуміли, що й до чого, і не почати опиратися. Знання — ось у чому ключ. Якщо людину заскочити зненацька, вона не опирається.

— А якби зловили мене?

Я оцінила гнівний вираз на Іяновому обличчі — вогонь у ясних очах.

— Сумніваюся, що ти би зник. От тільки тепер усе змінилося. Дорослих більше не використовують як носіїв. Забагато проблем… — я ледь помітно посміхнулася. — От як зі мною — обм’якла, почала симпатизувати своїй господині, збилася зі шляху…

Іян довго обмірковував почуте, іноді позираючи на моє обличчя, іноді на стебла кукурудзи, іноді в нікуди.

— Тоді що б зробили зі мною, якби зловили? — запитав він зрештою.

— Гадаю, втілення б усе одно провели. Спробували б отримати інформацію. Можливо, підсадили б у тебе шукача.

Він здригнувся.

— Але тебе б як носія не використовували. Незалежно від отриманої інформації, тебе б… утилізували.

Було важко вимовляти останнє слово. Мене від нього нудило. Дивно — зазвичай мені ставало зле від того, що чинять люди. Зрештою, я ще жодного разу, на жодній планеті, не оцінювала наших учинків із погляду носія. Якщо тіло функціонувало неправильно, його негайно і безболісно знищували — як поламану машину. Який сенс його зберігати? Іноді тіло визнавали недієздатним через деякі особливості психіки: небезпечні пристрасті, схильність до насилля — те, що не можна було зцілити і що робить тіло небезпечним для оточення. І, звісно, в тих випадках, коли розум був занадто сильним і його неможливо було стерти. Ця аномалія притаманна планеті Земля.

Непоборність духу як недолік — бридкість ідеї ніколи не спадала мені на думку, поки я не прочитала її в Іянових очах.

— А якщо зловлять тебе? — запитав Іян.

— Якщо зрозуміють, ким я була… якщо мене досі шукають… — я подумала про шукачку й затремтіла. — Витягнуть мене й помістять в іншого носія. В когось юного, поступливого. І сподіватимуться, що я знову зможу стати собою. Можливо, навіть пошлють мене на іншу планету — подалі від поганого впливу.

— І ти знову станеш собою?

Наші погляди схрестилися.

— Я — це я. І я не розчинилась у Мелані. Хай я буду ведмедем чи квіткою, все одно почуватимуся так само.

— І тебе не утилізують?

— Я ж душа. У нас не існує смертної кари. У нас узагалі немає покарань. Хай що зі мною зроблять, це буде заради порятунку. Я завжди думала, що так і має бути, але я — живий доказ, який спростовує теорію. Я цілком заслуговую на страту — я ж зрадниця, правда?