На городі нікого не було, хоча сонце підбилося високо в ранковому небі. Промені віддзеркалювалися від сотень люстерок і сліпили мене.

Менш за все Джеймі цікавила порожня печера. Він прикипів очима до мого обличчя. Коли промінь упав мені на щоку, Джеймі аж засичав крізь зуби.

— Ох! — не витримав він. — Як ти? Тобі боляче?

Я легенько торкнулася обличчя. Шкіра була пошерхлою — кров на щоці запеклася. Під пальцями рана одразу запульсувала.

— Все гаразд, — прошепотіла я; на сам вигляд порожньої печери стало якось моторошно — хотілося говорити якнайтихіше. — А де всі?

Джеймі знизав плечима, не відриваючи напруженого погляду від мого обличчя.

— Мабуть, зайняті,— він не понизив голосу.

Це нагадало мені про вчорашній вечір, про таємницю, яку він відмовився розкривати. Брови мої зійшлися на переніссі.

«Як гадаєш, що він од нас приховує?»

«Ти знаєш рівно стільки, скільки й я, Вандо».

«Але ти людина. Хіба в тебе не розвинута інтуїція чи що там?»

«Інтуїція? Моя інтуїція підказує мені, що ми не так добре вивчили печери, як нам здавалося», — зронила Мелані.

Ми зважили її зловісні слова.

Яка полегша, що з кухні долинув звичний гомін! Мені не хотілося бачити нікого — змагало тільки хворобливе бажання побачити Джареда, — але порожні коридори, вкупі з таємницями Джеймі, навіювали тривогу.

Кухня була напівпорожня — незвична картина для такої пори. Та я зовсім не звернула на це уваги: апетитний аромат, який долинав із печі, витіснив усі думки.

— О-о! — застогнав Джеймі.— Яєчня!

Він прискорив крок, і мені зовсім не хотілося пасти задніх. Насилу стримуючи бурчання у животі, ми мало не бігли до тумби біля печі, де стояла Люсина з пластиковим черпаком у руках. Зазвичай за сніданком кожен брав собі сам, але тоді на сніданок подавали тверді балабухи хліба.

Люсина дивилася тільки на Джеймі:

— Годину тому було ще смачніше.

— Все одно смакота, — палко заперечив Джеймі.— Уже всі поснідали?

— Майже. Здається, ще тацю віднесли Доку та… — Люсина не договорила, і її погляд вперше зупинився на мені; Джеймі теж поглянув на мене. На обличчі Люсини майнув якийсь вираз, але я не встигла його розгадати — він одразу ж змінився іншим: Люсина зауважила синці в мене на обличчі.

— Багато ще залишилося? — запитав Джеймі. Радість у голосі тепер була силувана.

Люсина схилилася над пічкою і з розжареного каміння черпаком потягнула до себе сковорідку.

— А скільки ти хочеш, Джеймі? Тут іще багато, — мовила вона, не обертаючись.

— Уявіть, що я Кайл, — сказав він, сміючись.

— Ось тобі порція як для Кайла, — мовила Люсина, та коли вона усміхнулася, в її очах з’явився смуток.

Вона з гіркою наповнила глибоку супову миску жорсткуватим омлетом, випросталася й подала Джеймі.

Тоді знову подивилася на мене, і я зрозуміла, що означав цей погляд.

— Сядьмо ось там, Джеймі,— сказала я, відтягуючи його від тумби.

Він здивовано витріщився на мене.

— А ти що, не хочеш?

— Ні, я… — я саме збиралася сказати «не голодна», коли шлунок проти волі забурчав.

— Вандо? — Джеймі поглянув спершу на мене, а тоді на Люсину, яка схрестила руки на грудях.

— Я поїм хліба, — пробурмотіла я і спробувала відтягнути його геть.

— Ні. Люсино, в чому справа? — він очікувально дивився на неї. Люсина не поворухнулася. — Якщо ваша зміна закінчилася, я вас заміню, — мовив Джеймі, і губи його вперто стиснулися.

Люсина знизала плечима й поклала черпак на тумбу. Вона повільно вийшла з кухні, не озирнувшись на мене.

— Джеймі,— пробурмотіла я ледь чутно. — Ця їжа не для мене. Джаред із хлопцями ризикували життям не заради того, щоб я їла яєчню на сніданок. Мені й хліба вистачить.

— Що за дурниці, Вандо, — мовив Джеймі.— Ти живеш тут, ти нічим від нас не відрізняєшся. Ніхто ж не обурюється, коли ти переш їхній одяг чи печеш для них хліб. До того ж яйця не вічні. Якщо ти не з’їси яєчню, доведеться її викинути.

Здавалося, що погляди всіх присутніх прикуті до моєї спини.

— Дехто вважає, що так буде краще, — сказала я ще тихіше, щоб мене почув тільки Джеймі.

— Не зважай, — буркнув Джеймі. Він перескочив через стільницю, наповнив іще одну миску яєчнею і штовхнув її до мене. — Попробуй усе не з’їсти, — заявив він рішуче.

Я подивилася на миску. Рот наповнився слиною. Я відсунула яєчню й згорнула руки на грудях.

Джеймі насупився.

— Гаразд, — мовив він і відштовхнув свою миску геть. — Якщо ти не їстимеш, то і я не буду.

На таку репліку його живіт відреагував голосним бурчанням. Але Джеймі схрестив руки на грудях.

Дві довгі хвилини ми дивилися одне на одного, а наші шлунки дружньо бурчали від аромату яєць. Час від часу Джеймі краєчком ока поглядав на миску. Ось що здолало мене — тужливе бажання в його погляді.

— Гаразд, — видихнула я. Підсунула до нього миску, а тоді дістала і свою. Джеймі зачекав, поки я з’їм перший шматок, і тільки тоді взявся до своєї порції. Відчувши смак яєць, я мало не застогнала. Звісно, холодна твердувата яєчня — не найвишуканіша страва на світі, але в той момент я так не думала. Тіло жило теперішнім.

Реакція Джеймі не відрізнялася від моєї. Він так налягав на їжу, що, здавалося, не встигав дихати. Я пильнувала, щоб він бува не вдавився.

Я ж, навпаки, їла повільно, сподіваючись, що зможу вмовити його доїсти й мою порцію.

Коли суперечка була позаду, а голод трохи влігся, я зрештою звернула увагу на атмосферу в кухні.

Яєчня на сніданок після місяців одноманітності повинна була б підняти всім настрій. Але атмосфера була зловісна, всі розмовляли пошепки. Може, причиною всьому вчорашня сцена? Я роззирнулася по кухні, намагаючись утямити, що відбувається.

Деякі люди таки поглядали на мене, але не всі, і вони були не єдині, хто пошепки серйозно перемовлявся. До того ж на обличчях не було ані злості, ні провини, ні напруги, як можна було очікувати.

Сум! Сум і відчай читався в усіх очах.

Нарешті я помітила Шерон — вона сиділа в найдальшому кутку, як завжди, занурена в себе. Повільно їла сніданок, а по її щоках одна по одній котилися рясні сльози. Вони падали в тарілку, але, здавалося, Шерон зовсім цього не помічає.

— Щось із Доком? — злякано прошепотіла я до Джеймі. Можливо, у мене параноя, і я тут ні до чого. Сумна атмосфера в печері, здається, викликана чимось іншим — тим, що від мене приховали. Може, саме тому всі були такі зайняті? Невже нещасний випадок?

Перш ніж відповісти, Джеймі подивився на Шерон і зітхнув.

— Ні, з Доком усе гаразд.

— А з тіткою Меґґі? Вона поранена?

Джеймі похитав головою.

— А де Волтер? — запитала я досі пошепки. Мене з’їдала тривога на саму тільки думку про те, що з кимсь із моїх товаришів — навіть якщо вони мене ненавидять — трапилося нещастя.

— Не знаю. Але я впевнений, що з ним усе гаразд.

Тільки тоді я усвідомила, що Джеймі був такий самий сумний, як і всі.

— Що таке, Джеймі? Чому ти зажурився?

Джеймі втупився в яєчню — їв її повільно й неохоче і мовчав.

Мовчки все доїв. Я спробувала підсунути йому ще й свою порцію, але отримала у відповідь такий обурений погляд, що одразу ж забрала миску назад і, не опираючись, доїла все сама.

Ми віднесли миски у велику пластмасову діжку для миття посуду. Вона була повна, тож я зняла її зі стільниці. Не знаю, що коїться сьогодні в печерах, та мені краще тихенько піти й помити посуд.

Джеймі не відставав, очі його були тривожні. Мене це не радувало. Раптом щось станеться, то тільки бракувало Джеймі в ролі мого охоронця. Але скоро потреба в цьому відпала — ми обігнули велику грядку, і з-за рогу вийшов мій звичний охоронець.

Іян був із ніг до голови брудний: вимащений болотом і мокрий від поту. Коричневі смуги на обличчі зовсім не приховували його втоми. Я не здивувалася, коли побачила, що він так само не в гуморі, як і всі. Натомість мене зацікавило походження бруду. Колір його відрізнявся від червонуватого пороху в печерах — отже, вранці Іян виходив.