Від його дотику палає шкіра. Відчуття неймовірно приємне, але від нього якось дивно щемить серце.

Він постійно отак мене торкається, ніби мусить пересвідчуватися, що я тут.

Чи відомо йому, що зі мною робить цей простий дотик його теплої долоні? Чи починає і в нього калатати пульс? Чи він просто радіє, що більше не самотній?

Ми гуляємо у невеличкій тополевій посадці, й він розмахує нашими сплетеними долонями. Зелень дерев така яскрава на тлі червоної пустелі, що аж ряхтить і ріже в очах. Джаред тут щасливий, щасливіший, ніж деінде. Я також щаслива. Відчуття досі для мене нове.

З найпершої ночі, коли я зойкнула, намацавши шрам у нього на шиї, він більше не цілував мене. Невже йому не хочеться? А може, мені самій його поцілувати? А якщо йому не сподобається?

Джаред дивиться на мене з висоти свого зросту й усміхається, і зморщечки навколо очей павутинкою розходяться навсібіч. Чи справді він такий гарний, яким здається мені, чи це просто наслідок того, що він — остання на землі людина, окрім нас із Джеймі?

Ні, він дійсно вродливий.

— Про що ти думаєш, Мел? — запитує він. — У тебе такий вигляд, наче ти замислилася над чимось дуже важливим, — сміється Джаред.

Я знизую плечима, і в животі у мене тріпоче.

— Тут гарно.

Він роззирається.

— Еге ж. Удома завжди гарно, правда?

— Удома, — я тихо повторюю це слово, — удома.

— Якщо хочеш, це буде і твій дім також.

— Хочу, — мені здається, що кожна миля, пройдена мною за останні три роки, вела саме до цього місця. Як же не хочеться звідси йти! Та рано чи пізно все одно доведеться. Їжа не росте на деревах. Принаймні не в пустелі.

Джаред стискає мою долоню, і в грудях починає шалено калатати серце. Задоволення сильне, як біль…

Далі спогад втрачає чіткість, бо Мелані подумки перестрибнула спекотний день аж у момент, коли сонце вже сховалося за червоними схилами каньйону. Авто несло мене вперед, крізь гіпнотичну неосяжність дорожнього полотна й заколисливу одноманітність сухих чагарників.

…Я зазираю в єдину вузесеньку спальню. Широкий двоспальний матрац займає майже всю підлогу, з усіх чотирьох боків мало не торкаючись грубих кам’яних стін.

Мене переповнює справжнє глибоке задоволення від того, що Джеймі спить на нормальному ліжку, і голова його лежить на м’якій подушці. Довгі руки й ноги він розкидав навсібіч і зовсім не лишив місця для мене. Насправді він набагато більший, ніж у моїх очах. Ще трохи, і йому виповниться десять — буде зовсім дорослий. От тільки для мене він так і зостанеться дитиною.

Джеймі дихає рівно, занурений у здоровий сон. У його сновидіннях немає страху, принаймні в цю мить.

Тихенько причинивши двері, я повертаюся на маленьку канапку, де на мене чекає Джаред.

— Дякую, — пошепки кажу я, хоча знаю, що тепер і найгучніший лемент не збудить Джеймі.— Але мені так ніяково! Ця канапа для тебе закоротка. Тобі краще лягти на лежанку поруч із Джеймі.

Джаред пирхає.

— Мел, ти ж сама не набагато нижча за мене. Хоч раз поспи з комфортом. А наступного разу, під час вилазки, я украду собі розкладайку.

Мені не подобається те, що він каже. І на це є багато причин: він скоро збирається на вилазку? А чи візьме він із собою нас? Може, думає, що ми так і спатимемо весь час?

Він пригортає мене за плечі. Я підсуваюся поближче, хоча дотик до Джаредового тіла аж пекучий, від цього у мене знову щемить серце.

— Чому похмура? — запитує Джаред.

— Коли ти… коли ми їдемо?

Він знизує плечима.

— Дорогою сюди ми непогано зарядилися — має стати на кілька місяців. Якщо хочеш трохи тут побути, можу зробити кілька коротких ходок. Ти, певно, добряче набігалася.

— Так, це точно, — погоджуюсь я, а потім для хоробрості роблю глибокий вдих. — Але якщо ти йдеш, то і я йду.

Він сильніше стискає обійми.

— А я не проти. Думка про те, що доведеться розлучитися… Краще померти, — він тихо сміється. — Правда, звучить божевільно? Занадто мелодраматично?

— Ні, я тебе розумію.

Він мусить почуватися так само, як і я. Чи став би він казати таке, якби сприймав мене не як жінку, а просто як іще одну людину на Землі?

Я усвідомлюю, що з нашої першої зустрічі сьогодні ми вперше по-справжньому залишилися наодинці — коли в кімнату, де спить Джеймі, можна зачинити двері. А скільки ночей ми провели без сну, пошепки розповідаючи одне одному епізоди свого життя, щасливі й трагічні, а голова Джеймі спочивала на моїх колінах? На саму думку про зачинені двері моє дихання прискорюється.

— Не думаю, що тобі потрібна розкладайка.

Я відчуваю, як Джаред допитливо дивиться на мене, проте не можу зустрітися з ним поглядом. Запізно — мені надто ніяково. Слова вже вилетіли.

— Ми поживемо тут, поки не закінчиться їжа, не хвилюйся. Я спав і на гіршому ложі, ніж ця канапа.

— Я не це маю на увазі,— кажу я, не підводячи погляду.

— Ліжко твоє, Мел. Я на нього не зазіхаю.

— Я не про те, — мій шепіт ледве чутно. — Я хотіла сказати, що для Джеймі ліжко завелике. І ще довго буде. Я могла б розділити ліжко з… тобою.

Мовчання. Я хочу звести очі, зазирнути Джареду в обличчя, але боюся. А раптом йому неприємно? Як я це витримаю? А раптом він мене прожене?

Його теплі мозолисті пальці піднімають моє підборіддя, і наші очі зустрічаються. Моє серце тьохкає.

— Мел, я… — раптово його обличчя серйознішає.

Я намагаюся відвернутись, але він міцно тримає моє підборіддя, аби я не могла втекти від його очей. Невже він не відчуває вогню поміж нами? Невже я одна це відчуваю? Не можу повірити. Та між нашими тілами сонце горить, розплескане, мов квітка між сторінками товстої книжки, пропікаючи наскрізь папір! Невже Джаредові почуття інші? Неприємні?

За мить він відвертає голову — мовить:

— Не варто, Мелані. Ти мені нічого не винна.

У горлі піднімається і застрягає клубок.

— Я не про те… Я не почуваюся зобов’язаною. І… ти теж не маєш так чутися. Забудь, що я сказала.

— Навряд чи, Мел.

Він зітхає, і я хочу провалитися крізь землю. Зникнути, віддати свій розум загарбникам, якщо це допоможе затерти цю величезну помилку. Продати майбутнє, щоб видалити дві останні хвилини минулого. Будь-що.

Джаред робить глибокий вдих і потуплює очі — його обличчя напружене.

— Мел, це не повинно статися так. Лише тому, що ми опинилися разом, лише тому, що на Землі я останній чоловік, а ти остання жінка… — він робить зусилля, аби дібрати слова, уперше за час нашого знайомства. — Ти не мусиш робити те, чого не хочеш. Я не такий чоловік, який вимагатиме від жінки… Ти не повинна…

Він похмуро ховає погляд і має такий засмучений вигляд, що, сама того не усвідомлюючи, я йому відповідаю, хоч і знаю від початку, що цього робити не варто.

— Я не те мала на увазі. Я не казала, що комусь «винна», і не вважаю тебе «таким чоловіком». Ні. Звісно, ні. Просто…

Просто я його кохаю. Я міцно стискаю зуби, аби не зганьбитися ще гірше. Треба негайно прикусити язик, перш ніж той іще щось бовкне.

— Просто що? — запитує Джаред.

Я намагаюся відвернути голову, проте він міцно тримає пальцями моє підборіддя.

— Мел?

Я вивільняюся і добряче струшую головою.

Джаред підсувається поближче, і раптом вираз його обличчя змінюється. На ньому з’являються ознаки нової боротьби, і хоч значення її мені не зовсім зрозуміле, я більше не почуваюся відштовхнутою і в очах моїх більше не пече.

— Поговори зі мною. Будь ласка, — бурмоче він. Я відчуваю його подих на своїй щоці, і за декілька секунд ні про що інше не можу думати.

Провалюючись у Джаредові очі, я забуваю, що хочу померти, аби не говорити більше ніколи.

— Якби у мене був вибір, з ким кочувати знелюднілою планетою, я б обрала тебе, — шепочу я. Сонце між нами пече гарячіше. — Я хочу бути з тобою завжди. І не просто… не просто розмовляти. Коли ти мене торкаєшся…