Але куди я полечу? Кудись, де вже була? Світ Співочих Кажанів — одна з моїх улюблених планет, проте відмовитися від світла заради темряви? Планета Квітів також гарна… Проте в хлорофілових формах життя так мало емоцій! Я занудьгую після бурхливого ритму людського світу.

Чи на нову планету? Нещодавно відкрили нових носіїв — і тут, на Землі, за браком кращої назви, їх охрестили дельфінами, хоча вони більше нагадують бабок, аніж морських ссавців. Високорозвинений вид і досить рухливий, але після нещодавнього тривалого перебування на морському дні думка про водне середовище була просто нестерпною.

Ні, саме тут, на Землі, я ще чимало не пізнала. Ніде у розвіданому Всесвіті не почувалась я так затишно, як у цьому тінистому дворику на цій тихій вуличці. Ніщо не вабило мене більше за безкрає порожнє небо, яке я бачила тільки у спогадах Мелані.

Мелані ніяк не коментувала моїх роздумів про вибір планети. Відколи я вирішила звіритися Броду В Глибоководді, моєму першому цілителю, вона поводилася дуже тихо. Я не знала, що означала ця тиша. Може, Мелані не хотіла мені зайвий раз надокучати, вдавала сумирність? А може, готувалася до вторгнення шукачки? До смерті? Чи збиралася дати мені бій? Спробувати взяти гору?

Хай яким був її план, вона трималася непомітно — слабка, обережна тінь у віддаленому закутку свідомості.

Я ще раз перейшлася помешканням, видивляючись, чи нічого не забула. Тут було порожньо. Нічого, окрім меблів та деякого оздоблення, що залишилося від попереднього орендаря. Ті самі тарілки в шафах, подушки на ліжку, лампи на столах. Якщо я не повернуся, то наступному орендарю не доведеться багато прибирати.

Щойно я ступила за двері, як задзвонив телефон. Я повернулася, аби підняти слухавку, проте не встигла — спрацював автовідповідач, виставлений мною на перший же дзвінок. Абонент потойбіч дроту почує, що до кінця семестру мене не буде, а поки мені не знайдуть заміну, мої лекції скасовані. Жодних пояснень. Я поглянула на годинник, що висів над телевізором. Лише кілька хвилин по восьмій. Впевнена, що то дзвонить Курт, бо прочитав мої більш-менш розширені пояснення — відправила йому вчора пізно ввечері електронною поштою. Я почувалася винною, що не до кінця виконала свій обов’язок щодо нього. Ніби я пустопляс. Можливо, цей крок, ця втеча, стане прелюдією до мого наступного рішення, моєї найбільшої ганьби. Думка була не з приємних. Тому я не стала слухати повідомлення, хоча нікуди не квапилась.

Я ще раз оглянула порожнє помешкання. Який сенс щось тут залишати, коли я не відчувала жодної любові до рідних стін? У мене було дивне відчуття, що цей світ — не лише Мелані, а й ціла планета — не хоче мене, хай як я хочу його. Здавалось, я ніяк не пущу коріння. На думку про коріння я криво посміхнулася. Це дивне відчуття — всього-на-всього забобонна дурниця.

У мене ще не було носія, схильного до забобонів. Цікаве явище, навіть трохи моторошне: ніби перебуваєш під пильним оком невидимого спостерігача.

Вийшовши з кімнати, я щільно зачинила двері, але на замок, цей пережиток минулого, не замикала. Все одно сюди ніхто не зайде, аж поки я не повернуся або помешкання не винайме хтось інший.

Я сіла в машину, навіть не глянувши на шукачку. У мене мало практики за кермом, у Мелані так само, тому було страшнувато. Але нічого, скоро звикну.

— Чекатиму на вас у Тусоні,— сказала шукачка, зазирнувши крізь опущене вікно з боку пасажира. Я увімкнула двигун.

— Не маю жодних сумнівів, — пробурмотіла я і, стримуючи посмішку, намацала потрібну кнопку на дверній панелі: скло раптово підстрибнуло, і шукачка відскочила.

— Мабуть, — гукнула вона, піднімаючи голос майже до крику, аби я розчула її крізь ревіння двигуна й підняте вікно, — мабуть, я візьму з вас приклад. Може, ми ще побачимося в дорозі.

Посміхнувшись, вона знизала плечима.

Вона це сказала для того, щоб мене засмутити, проте я не подала взнаки, що їй це вдалося. Зосередивши погляд на дорозі, я обережно з’їхала з бордюру.

Без проблем я виїхала на автостраду, а потім просто керувалася знаками, що вели із Сан-Дієго. Скоро знаки закінчилися, і траса пішла по прямій. За вісім годин я буду в Тусоні. Надто швидко. Може, зупинитися дорогою переночувати в якомусь містечку? Якби ж точно знати, що шукачка попереду, знемагає в очікуванні, а не женеться за мною слідом! Тоді б зупинка перетворилася на приємне відстрочення.

Я спіймала себе на тому, що постійно зиркаю в дзеркало заднього огляду, шукаючи ознак переслідування. Я не квапилася до свого пункту призначення, тож їхала повільніше за інші авто. Машини раз у раз обганяли мене, і в жодній із них не було знайомого обличчя. І чому я так переймаюся через той дурний шукаччин жарт? Адже повільна їзда — не з її характером. Проте… я й далі пильнувала.

Я вже встигла побувати на заході біля океану, на півночі й на прегарному південному узбережжі Каліфорнії, проте у східному напрямку ще не їздила. Цивілізація швидко лишилася позаду, і скоро я потрапила в полон голих пагорбів і скель, що символізували наближення пустельних рівнин.

Мені було дуже затишно вдалині від цивілізації, і це відчуття непокоїло мене. Самотність не мала здаватися мені такою вабливою. Ми, душі, дуже товариські. Ми разом живемо, разом працюємо і розвиваємось у гармонії теж разом. Ми всі однакові: миролюбні, дружні, чесні. То чому ж мені краще, коли я далеко від своїх одноплемінників? Може, це через Мелані?

Пошукавши її, я помітила, що вона відгородилася від світу й дрімала десь на дні свідомості.

Відколи вона знову почала говорити, мені ще не було так добре.

Швидко пролітали милі. Темні скелясті гори й піщані рівнини, порослі чагарником, пропливали повз із незмінною монотонністю. Я збагнула, що їду швидше, ніж збиралася. Мій розум ніщо не займало, тому зволікати було важко. Мимохідь я подумала, що у спогадах Мелані пустеля здавалася набагато яскравішою і привабливішою. Мені захотілося проникнути в думки своєї господині, аби побачити, що такого особливого було в цьому безлюдному місці.

Але у своїх спогадах Мелані бачила зовсім не мертву землю, яка простягалася навкруги нас. То була пустеля з червоними каньйонами — казкове місце. Мелані зовсім не намагалася мене блокувати. Здавалося, вона навіть не помічає моєї присутності. Що ж усе-таки значить її мовчання? Я відчувала, що вона думає не про битву. Радше готується до кінця.

У цей момент вона перебувала у своїх щасливих спогадах, ніби прощаючись зі світом. У тих спогадах, куди ніколи не пускала мене раніше.

Там стояла хижка, змайстрована у затишному куточку на червоному піщанику, небезпечно близько до лінії паводку. Жодних шляхів сполучення — безглузде місце для будівництва. Жодних вигод чи винаходів цивілізації. У спогадах Мелані сміється, стоячи біля раковини, в яку з-під землі треба помпою накачувати воду.

— В порівнянні з цим труби відпочивають, — каже Джаред, насупивши брови, і зморшка на переніссі стає глибшою. Здається, мій сміх його стурбував. Невже він боїться, що мене його винахід не вразив? — Ніхто ніколи не здогадається, що ми тут.

— Мені подобається, — хутко відповідаю я. — Наче в старому фільмі. Просто супер.

Широко розквітає усмішка, яка ніколи не полишає його обличчя — він усміхається навіть уві сні.

— Те, що показують у фільмах, — то дитячі забавки. Ходімо, я покажу тобі туалет.

Я чую, як у вузькому каньйоні відлунює сміх Джеймі, який біжить попереду нас. На бігу його чорне волосся підлітає. Тепер він повсякчас стрибає, цей худенький хлопчик із засмаглою на сонці шкірою. Я навіть не уявляла, як багато лежало на цих тендітних плечах. Разом із Джаредом до нього повернулася радість життя. Стурбований вираз безслідно зник, змінився усмішкою. Ми обоє — витриваліші, ніж я гадала.

— Хто це все побудував?

— Батько і старші брати. Я трохи допомагав — скоріше заважав. Мій тато — втікач по натурі. Він ніколи не переймався умовностями, не утруднював себе з’ясуванням, кому належить земля, отриманням дозволів та іншою нудотою, — Джаред сміється, закинувши голову. В його білявому волоссі відблискує сонце. — За офіційними паперами цього місця не існує. Правда ж, зручно? — він інстинктивно піднімає руку і торкається мене.