— І чого б це Джофова пташка бігала звивистими сходами глупої ночі? — Коли вона не відповіла, він добряче її струснув. — Ану кажи, де була!

— У б-божегаї, м-мосьпане, — забелькотіла вона, не наважуючись йому брехати. — М-молилася… молилася за батька і за… за короля, аби його не спіткало ніяке лихо.

— Гадаєш, я такий п’яний, що повірю? — Він пустив їй руку, трохи захитався, стоячи, а на його жахливо спеченому обличчі вигравали смуги світла і темряви. — Ти на вид вже майже жінка… личком, цицьками, ще й висока, майже така, як треба… та все одно досі — маленька дурненька пташка, еге ж? Співаєш пісеньок, яких тебе навчили… то заспівай і мені, чого б ні? Ну ж бо, заспівай. Щось таке про лицарів та красних дів. Ти ж полюбляєш лицарів, га?

Він лякав її відчайдушно.

— П-правдивих лицарів, ласкавий пане.

— П-правдивих, — піддражнив він. — Я такий самий ласкавий, як і лицар. Тобі що, треба це у голову лящами забивати?

Клеган похилився і трохи не впав.

— Ой божечки, — лайнувся він, — забагато вина випив. А ти полюбляєш вино, пташечко? Правдиве таке вино? Ану ж якби глек кислого червоного, темного, мов кров — чого ще треба чоловікові? Ну хіба що жінку.

Він зареготав і затрусив головою.

— Напився, як собака, трясця б мене взяла. А ти йди собі. Назад до клітки, пташечко. Я тебе відведу. Збережу цілісіньку для нашого короля.

Хорт легенько, майже ніжно, підіпхнув її у спину і пішов слідом сходами. Поки вони дісталися їх низу, він знову впав у похмуру мовчанку, наче забувся, що з ним поруч хтось є.

Діставшись Маегорового Острогу, вона перелякалася, побачивши на варті мосту пана Бороса Блаунта. Його високий білий шолом повільно обернувся, наче заціпенілий, на звук їхніх кроків, і Санса аж сахнулася від його погляду. Пан Борос був найгірший з-поміж Королегвардії — незугарний, гнівливий, незмінно набурмосений та роздратований.

— Отого тобі нема чого боятися, дівчинко. — Хорт поклав їй на плече важку руку. — Скільки не фарбуй жабу смужками, а тигра з неї не зробиш.

Пан Борос підняв забороло шолома.

— Пане лицарю Королегвардії, де це ви…

— Лицарюй себе в дупу, Боросе. Це ти в нас лицар, а не я. А я — королівський пес, якщо ти не забувся.

— Король саме і шукав свого пса, та знайти не міг!

— А пес пішов собі випити. Цієї ночі, пане лицарю Королегвардії, турботи про його безпеку покладено на вас. На вас та інших моїх присяжних братів.

Пан Борос обернувся до Санси.

— Як це так вийшло, панно, що ви посеред ночі не у своїй опочивальні?

— Я ходила до божегаю молитися за безпеку короля.

Цього разу брехня вийшла краще — майже схожа на правду.

— Ти хочеш, щоб вона спала посеред цього гармидеру? — спитав Клеган. — Що там за біда така?

— Якісь дурні припхалися до брами, — буркнув пан Борос. — Чиїсь довгі язики рознесли плітку про приготування до весільного бенкету Тирека. От голодранці й вирішили, що їх теж мають частувати на тому бенкеті. Його милість очолив вилазку і розігнав босоту на всі боки.

— Який хоробрий хлопчина, — зазначив Клеган, кривлячи рота.

«Подивимося, який він буде хоробрий перед моїм братом», подумала Санса. Хорт привів її назад до покоїв через підйомний міст. Видираючись сходами, вона спитала:

— Чому ви дозволяєте людям називати вас собакою? Адже лицарем — не дозволяєте.

— Собаки мені більше до вподоби, ніж лицарі. Батько мого батька був старшим псярем на Скелі. Одного осіннього року князь Титос примудрився опинитися між левицею та її здобиччю. А левиця, бач, клала з-під хвоста на те, що вона є знаком дому Ланістер. Падлюка вчепилася у коня його княжої мосці, та й самого пана князя уграла б, якби не нагодився мій дід зі своїми хортами. Троє з його собак наклали головою, відганяючи звірюку. Дід мій втратив ногу, за що Ланістер віддячив йому землею та маєтком з вежею, а сина його взяв собі за зброєносця. Троє собак на нашому прапорі — ті самі, що тоді загинули, на полі жовтої осінньої трави. Пес віддасть за тебе життя, але ніколи не збреше. І завжди дивитиметься просто у очі.

Він вхопив її за підборіддя, задер їй обличчя догори, боляче вчепившись пальцями.

— Але ж від маленьких пташечок такого не діждешся, еге ж? Ось ти, приміром, досі не заспівала мені пісеньки.

— Я… я знаю пісню про Флоріана та Жонкіль.

— Флоріана та Жонкіль? Дурника та його підстилачку? Оце вже ні, збав мене. Та одного дня ти мені заспіваєш, хочеш чи не хочеш.

— Заспіваю з великою втіхою.

Сандор Клеган пирхнув.

— Така гарнюня, а так негарно бреше. Але ж собака завжди брехню винюхає, так люди кажуть. Подивися навколо і добре понюхай. Тут усі до одного — брехуни… й усі до одного вправніші від тебе.

Видершись аж на найвищу гілку, Ар’я змогла побачити димарі, що витикалися серед дерев. Солом’яні дахи купчилися вздовж берега озера та невеличкого струмка, що втікав до нього. Коло довгого, низького, вкритого черепицею будинку витикався у воду дерев’яний пришиб для човнів.

Вона полізла ще далі, аж поки гілка не почала гнутися під її вагою. Коло пришибу не було припнуто жодного човна, але з деяких димарів здіймалися димки, а позаду стайні виднівся задок якогось воза.

«Тут хтось є.» Ар’я вкусила губу. Усі інші місця, де вони побували, виявилися порожніми, покинутими. Хутори, села, замки, септи, комори — усюди одне й те саме. Що могло горіти — те ланістерівці палили; що могло померти — те ланістерівці вбивали. Подекуди — там, де змогли — вони підпалили навіть ліс. На щастя, листя в ньому ще й досі лишалося зеленим та вогким від нещодавніх дощів, тому полум’я не розповсюдилося надто широко.

— Та вони б і озеро спалили, якби могли, — кривився Гендрі, й Ар’я визнавала, що він має рацію. У ніч їхньої втечі вогонь палаючого острогу сяяв на воді так яскраво, наче то горіло саме озеро.

Знайшовши нарешті в собі мужність прокрастися назад до руїн наступної ночі, вони не знайшли нічого, крім почорнілого каміння, порожніх шкаралуп будинків та людських тіл. Подекуди над попелом ще курилися димки. Мантулик вмовляв їх не повертатися взагалі, а Ломик кликав дурнями і божився, що пан Аморі зловить їх та вб’є. Проте Лорх разом зі своїм вояцтвом пішов з острогу задовго до того, як там з’явилися малі. Брама була вибита, стіни частково зруйновані, а всередині усе завалене покійниками. Гендрі все зрозумів з одного погляду.

— Тут убили всіх до одного. Дивіться-но, з ними билися й собаки!

— Або вовки.

— Собаки чи вовки — мені байдуже. Тут нам вже нема чого робити.

Але Ар’я відмовлялася піти, поки не знайде Йорена. «Його не могли вбити», казала вона собі, «він же такий суворий та гартований, ще й братчик Нічної Варти.» Те саме вона сказала й Гендрі, поки вони шукали поміж трупів.

Вбивчий удар сокири розколов йому череп геть навпіл, та довгу кошлату бороду ніхто б не сплутав з чиєюсь іншою — так само, як і латаний, давно не праний одяг, що вицвів з чорного до сірого. Пан Аморі Лорх турбувався про похорон своїх мертвих так само мало, як про тих, кого вбив, тому навколо Йорена лежали купою четверо ланістерівських списників. Ар’я спитала себе, скільки ж їх знадобилося, щоб упоратися зі старим.

«Він віз мене додому», думала вона, поки разом з хлопцями копала йому могилу. Мертвих було забагато, щоб ховати усіх, та принаймні Йорена не можна було лишати так. На цьому наполягла Ар’я. «Він хотів безпечно відвезти мене до Зимосічі. Він обіцяв.» Ар’я наполовину ладна була заревти, а наполовину — копнути тіло ногою.

Про тих трьох, що Йорен надіслав сидіти у старому панському маєтку, згадав Гендрі. На них теж напали, але кругла вежа мала лише один вхід — двері на другому поверсі з приставленою драбиною. Драбину прибрали всередину, і люди пана Аморі не змогли втрапити слідом. Ланістерівці накидали навколо основи вежі гілля від кущів і спробували підпалити, але камінь горіти не хотів, а Лорх не мав терплячки виморювати їх голодом.