Дві білі тіні — Балон Лебедин та Мандон Мур, шалено гарні у своїй світлій броні — невідступно трималися поруч. Оточені колом веларіонівських списників, вони стали спиною до спини і перетворили бій на вишуканий танок. Тиріон не міг похвалитися тим самим — він убивав бридко і незграбно. Одного вояка пхнув у нирку, коли той тікав, обернувшись спиною. Іншого ухопив за ногу і перекинув у річку. Стріли свистіли повз вуха, брязкали на обладунку; одна навіть влучила між наплічником та панциром, хоча Тиріон її не відчув. З неба впав голий чоловік і вибухнув на чардаку, наче диня, скинута з високої вежі. Кров кинутого ляпнула Тиріонові у очі крізь щілину шолома. Градом сипонуло каміння, ламаючи кораблі й перетворюючи людей на криваве місиво, аж доки весь міст не здригнувся і не вивернувся шалено з-під ніг, відкидаючи Тиріона убік.

Річкова вода ринула всередину шолома. Тиріон зірвав його і поповз нахиленим чардаком туди, де вода сягала тільки до шиї. У повітрі щось стогнало, наче помирав велетенський звір. «Корабель», встигнула майнути в Тиріона думка, «зараз відірветься». Потрощені галери розбігалися, міст розвалювався на шматки. Щойно Тиріон це усвідомив, як почув раптовий хряскіт, гучніший за грім. Дошки під ним нахилилися, і він знову ковзнув у воду.

Нахил був такий крутий, що Тиріон мусив дертися угору, підтягуючи себе на луснутій линві вершок за вершком і допомагаючи лайкою. Краєм ока він бачив, як порожній коріб того корабля, з яким вони були зчеплені, пливе за течією і повільно обертається, а через облавки стрибають люди. Вояки зі Станісовим вогняним серцем і вояки з оленем та левом Джофрі однаково тікали, не розбираючи значків. Вогонь буяв і вгору річкою, і вниз. З одного боку чинилася битва: мереживо яскравих прапорів над морем людей та зброї, поспіхом вишикувані та миттю розбиті стіни щитів, криваві стежки, прорубані кінними лицарями крізь піший натовп, пилюка, болото, кров та дим. З іншого височів Червоний Дитинець на своєму пагорбі, кидаючи на голови вогонь. Але битва чомусь кипіла не там. Якусь мить Тиріон гадав, що з’їхав з глузду. Чому Станіс та замок помінялися місцями? Як Станіс спромігся перейти на північний берег? Раптом до нього прийшло спізніле розуміння: корабель потроху крутився і став так, що замок та битва опинилися з інших боків. «Стривайте, яка ще битва? Якщо Станіс не перетнув річку, то хто там б’ється?» Але втома завадила Тиріонові допетрати, що коїться. Плече йому страшенно скніло та боліло; він схотів був розтерти його, побачив стрілу і згадав. «Треба мені забиратися з цього корабля.» Унизу буяла стіна вогню, і якщо руїна галери відірветься від решти, течія принесе корабель просто у полум’я.

Крізь чад битви хтось кликав його на ім’я. Тиріон спробував відізватися:

— Тут, я тут! Допоможіть!

Але голос вийшов такий кволий, що він ледве почув сам себе. Тиріон видерся вище похилим чардаком і вчепився у поручні. Проте цієї миті корабель врізався у сусідню галеру і підстрибнув з такою силою, що Тиріона трохи не скинуло у воду. Куди поділися всі сили? Висіти на поручні — на більше він був неспроможний.

— ГЕЙ, ПАНЕ! ТРИМАЙТЕ РУКУ! ПАНЕ ТИРІОНЕ!

На чардаку сусіднього корабля, відділений смугою чорної води, яка дедалі поширювалася, стояв пан Мандон Мур, простягаючи руку. Жовто-зелений вогонь відблискував на білій лицарії, зчленована панцерна рукавиця червоніла липкою кров’ю, але Тиріон усе одно сягнув по неї, гірко шкодуючи, що має такі короткі руки. Та в останню мить, коли кінчики пальців вже торкалися через провалля, його щось вкололо, збентежила якась думка… пан Мандон простягав йому лівицю! Чого б це раптом…

Тиріон не знав і не гадав, чи колись дізнається, що змусило його відсахнутися назад. Невже сама тільки раптова підозра? Або він все-таки помітив меча бодай краєм ока? Вістря блиснуло просто під очима, Тиріон відчув його твердий холодний дотик, а тоді спалах болю. Голова крутнулася, наче йому дали ляпаса. Другого ляпаса — різкішого за перший — завдала холодна вода. Тиріон спробував намацати, за що вхопитися, бо знав: щойно він піде під воду, як навряд чи повернеться на поверхню. Якимсь дивом він намацав потрощений кінець зламаного весла, вчепився у нього, як відчайдушний коханець, і почав потроху дертися вгору. Очі йому заливала вода, горлянку — власна кров; у голові жахливо гупало і смикало. «Дайте мені, боги, сили досягти чардаку!» В світі не лишилося більше нічого, крім весла, води і того клятого корабельного чардаку.

Нарешті він перекотився через бік і простягся на спині, виснажений та задиханий. Над головою тріщали кулі зеленого та жовтогарячого полум’я, лишаючи сліди між зірок. Якусь мить він милувався неабияким видовищем, аж раптом все затулив йому пан Мандон, що скидався на білу сталеву тінь з тьмяним блиском очей з-під шолома. Сил в Тиріона лишилося не більше, ніж в ляльки з ганчір’я. Пан Мандон приставив вістря меча йому до западини на горлі та узявся за руків’я обіруч.

Раптом лицар сахнувся вліво, запнувся, врізався у облавок. Дерево зламалося, і пан Мандон Мур зник у воді з криком та сплеском. За мить короби стикнулися з такою силою, що чардак аж підстрибнув. Хтось схилився над Тиріоном, став на коліна.

— Хайме? — прохрипів він, трохи не захлинаючись кров’ю в роті. Хто б іще міг його врятувати, якщо не рідний брат?

— Лежіть тихо, мосьпане. Вас тяжко поранено.

«Хлопчачий голос. Якась нісенітниця», подумав Тиріон. «Чомусь схожий на Подріка.»

Коли пан Лансель Ланістер сказав королеві, що битву програно, вона покрутила порожнього келиха для вина у руках і відповіла розвіяним голосом, наче новина не викликала в неї жодної цікавості:

— Скажіть моєму братові, пане.

— Та його вже на світі нема! — Вапенрок пана Ланселя просяк кров’ю, що цебеніла в нього з-під пахви. Коли він з’явився до палати, його вигляд змусив декого з жіноцтва заверещати з жаху. — Здається, він саме був на мості з кораблів, коли той розвалився. Пан Мандон теж, мабуть, загинув. Хорта ніхто не може знайти. Побийте мене боги! Нащо ти, Серсеє, наказала повернути Джофрі до замку? Золотаві кидають списи й тікають сотнями. Коли вони побачили, що король іде геть, то втратили всяку мужність. Уся Чорноводна в мерцях, вогні та побитих кораблях. Але ми б ще протрималися, якби…

Озней Кіптюг проштовхався повз нього.

— Бій, ваш-милість, кипить на обох берегах річки. Може, Станісове панство б’ється один з одним, хто їх зна — там нічого не добереш. Хорт зник бозна-куди, пан Балон відступив до міста. Берег річки вже їхній. Король-Браму знову б’ють стіноламом. Пан Лансель правду каже — ваші люди кидають мури та вбивають власних очільників. Коло Залізної та Божої брами зібралися натовпи, хочуть силоміць вийти назовні. Блошиний Поділ палає геть увесь — там п’яні погроми.

«Ласка божа», подумала Санса, «ось і сталося — Джофрі втратив свою голову, а я свою». Вона пошукала очима пана Ілина, та Королівський Правосуд кудись зник. «Я його відчуваю. Він десь тут. Я не втечу, він зітне мені голову.»

Моторошно байдужа, королева обернулася до Ознейового брата Озфрида.

— Підніміть моста і засуньте двері. Нікому більше не дозволяється виходити з Маегорового Острогу чи заходити до нього без мого дозволу.

— А що робити з жінками, які пішли молитися?

— Вони самі вирішили відмовитися від мого захисту. Хай тепер моляться — може, їх там боги оборонять. Де мій син?

— На брамній башті. Схотів очолити арбалетників. Там натовп ззовні виє, і половина з них — золотокирейники, що втекли разом з королем, коли ми пішли з Грязючної брами.

— Негайно приведіть його до Острогу.

— Ні! — розсердився Лансель так, що аж забувся стишувати голос. На його вигук обернулися голови. — Ми знову займемо Грязючну браму! Хай лишається там, де є, він-бо король, він мусить…

— Він — мій син. — Серсея Ланістер звелася на ноги. — Ви теж, родичу, вихваляєтеся прізвищем Ланістер. То доведіть, що ви його варті. Озфриде, чого ви тут стовбичите? «Негайно» означає «сьогодні»!