— А зараз?

— А зараз його сила зросла, халісі. З-за вас.

— З-за мене? — засміялася вона. — Як це так?

Жінка підступила ближче і поклала два пальці на Данін зап’ясток.

— Ви ж Матір Драконів, хіба ні?

— Так, це вона, і ніяке створіння тіні не сміє до неї торкатися. — Джохого відкинув пальці Квайфи геть пужалном батога.

Жінка відступила на крок.

— Ви мусите якнайскоріше поїхати з цього міста, Даянерис Таргарієн, бо інакше вам ніколи не дозволять його залишити.

Данін зап’ясток кололи голки там, де Квайфа його торкнулася.

— Куди ж ви порадите мені їхати? — спитала Дані.

— Щоб потрапити на північ, ви маєте їхати на південь. Щоб досягти заходу, ви мусите їхати на схід. Щоб просунутися уперед, ви мусите повернутися назад, і щоб торкнутися світла, ви маєте пройти під тінню.

«Асшай», подумала Дані. «Вона хоче, щоб я їхала до Асшаю.»

— Чи дадуть мені асшайці військо? — спитала вона вимогливо. — Чи буде в Асшаї для мене золото? Чи будуть там кораблі? Що таке є в Асшаї, чого я не можу знайти в Карфі?

— Правда, — відповіла жінка у личині, вклонилася і розчинилася у натовпі.

Рахаро презирливо пирхнув крізь вислі чорні вуса.

— Халісі! Краще жерти скорпіонів, аніж вірити вилупкові тіні, що не сміє показати лице сонцю. Це кожен знає.

— Кожен знає, — погодився Агго.

Цзаро Чжуан Даксос спостерігав усе з подушок паланкіну. Коли Дані залізла назад до нього, він мовив:

— Ваші дикуни самі не знають, як мудро кажуть. Від правди, яку бережуть асшайці, ви не зрадієте.

Він змусив її випити ще вина і балакав про кохання, пристрасть та інші дурниці решту шляху до свого маєтку.

У своїх тихих покоях Дані зняла вишукане вбрання і вдягла просторий халат лілового шовку. Дракони зголодніли, тож вона порубала їм на шматки змію та підсмажила над жарівницею. «Ростуть дітки», подумала вона, дивлячись, як вони клацають зубами та сваряться над зчорнілим м’ясом. «Важать вже вдвічі проти того, які були у Ваес Толорро.» Та все ж для війни вони згодяться лише через кілька років. «До того ж їх треба навчати і приборкувати, щоб не випалили мені королівство до голої землі.» Хай в жилах Дані плинула кров Таргарієнів, та вона не мала жодного уявлення, як саме навчають драконів.

Пан Джораг Мормонт з’явився, коли сонце сідало.

— Виходить, Неприторенні вам відмовили?

— Саме так, як ви й казали. Сідайте осьде біля мене і радьте.

Дані приманила його на подушки коло себе, а Джихікі принесла миску лілових оливок та цибулинок у вині.

— У цьому місті ви допомоги не знайдете, халісі. — Пан Джораг узяв цибулину великим та вказівним пальцями. — Щодня я стаю дедалі певніший цього. Неприторенні не бачать далі за мури свого Карфу, а Цзаро…

— Знову кликав мене за себе заміж.

— Так, і я знаю, чому.

Коли лицар супив свої важкі чорні брови, вони в нього з’єднувалися над глибоко запалими очима.

— Він про мене мріє вдень і вночі, — засміялася вона.

— Даруйте мені, королево, та він мріє про ваших драконів.

— Цзаро запевнив мене, що у Карфі чоловік та жінка зберігають свою власність, коли одружуються. Тому дракони завжди будуть мої.

Вона посміхнулася, дивлячись, як Дрогон застрибав мармуровою підлогою, ляпаючи крилами, а тоді видерся на подушку поряд з нею.

— Він каже правду, але не всю. Про одну річ він не згадав. Карфійці мають цікавий весільний звичай, моя королево. У день поєднання чоловіка і дружини жінка може попрохати про знак кохання — щось одне з його майна. Будь-що. І він мусить це віддати. Про те саме може просити і чоловік в дружини. Тільки щось одне, але відмовити у цьому не можна.

— Одне, — повторила вона. — І кажете, відмовити не можна?

— З одним драконом Цзаро Чжуан Даксос правитиме цим містом. Але один корабель не надто наблизить нас до мети.

Дані скуштувала цибулинку і подумки пожалілася про людську лукавість.

— На шляху назад з Тисячепрестольної Палати ми проминали базар, — розповіла вона панові Джорагу. — Там була Квайфа.

Далі вона повідала про вогнештукаря і полум’яну драбину, а також про слова жінки у червоній личині.

— Я б радо поїхав з цього міста, по правді кажучи, — мовив лицар, вислухавши розповідь. — Але не до Асшаю.

— Куди ж тоді?

— На схід, — відповів він.

— Я вже за півсвіту від свого королівства. Якщо поїхати ще далі на схід, то я потім і дороги додому до Вестеросу не знайду.

— Якщо поїдете на захід, то піддасте небезпеці своє життя.

— Дім Таргарієн має друзів у Вільних Містах, — нагадала вона йому. — Правдивіших друзів, ніж Цзаро та Неприторенні.

— Якщо ви кажете про Іліріо Мопатіса, то дозвольте висловити подив. За досить золота Іліріо продасть вас так само швидко, як пересічну невільницю.

— Ми з братом гостювали у маєтку Іліріо з півроку. Якби він хотів нас продати, то продав би ще тоді.

— А він і продав, — нагадав пан Джораг. — Халові Дрого.

Дані зашарілася. Лицар мав рацію, проте відвертість його слів їй не сподобалася.

— Іліріо захистив нас від горлорізів Узурпатора. Він вірив у справу мого брата.

— Іліріо вірить у справи самого лише Іліріо. Ненажери — частіше за все люди жадібні. А магістрати Пентосу — люди вельми лукаві. Іліріо Мопатіс — одночасно і ненажера, і магістрат Пентосу. Що ви насправді про нього знаєте?

— Я знаю, що він подарував мені драконячі яйця.

Мормонт пирхнув.

— Якби він знав, що вони налупляться, то сів би на них сам.

Дані мимоволі всміхнулася.

— О, то вже напевне, мій добрий лицарю. Я знаю Іліріо краще, ніж ви гадаєте. Я була ще дитиною, коли їхала з його маєтку в Пентосі, щоб одружитися з моїм сонцем-та-зорями. Але не сліпою і не глухою. А тепер я вже й не дитина.

— Навіть якщо Іліріо такий до вас дружній, як ви гадаєте, — уперто вів своєї лицар, — він не має досить влади та впливу, щоб посадити вас на трон самотужки. Так само, як не зміг посадити вашого брата.

— Він багатий, — мовила Дані. — Може, не такий, як Цзаро, але досить, щоб винайняти мені кораблів та сердюків з мечами.

— Скількись сердюків стане вам у пригоді, — погодився пан Джораг, — але ви не звоюєте батьківський престол самим лише набродом з Вільних Міст. Ніщо так швидко не з’єднує розірване чварами на шматки королівство у одне ціле, як прихід загарбників на його землю.

— Я не загарбниця, а їхня законна королева! — заперечила Дані.

— Ви незнайома їм жінка, яка хоче пристати до їхніх берегів з військом чужоземців, що навіть посполитою мовою не балакають. Князі Вестеросу вас не знають, зате мають всі причини не довіряти та боятися. Перш ніж пливти туди, треба зманити їх на свій бік. Хоча б кількоро.

— Як я мушу це робити, якщо поїду на схід за вашою порадою?

Мормонт з’їв оливку і виплюнув кісточку в долоню.

— Цього я, ваша милосте, не знаю, — буркнув він, — та знаю одне: що довше ви сидите на місці, то легше ворогам вас знайти. Ім’я Таргарієнів досі їх лякає — аж настільки, що по вас надсилають вбивцю, щойно дізнаються про вашу вагітність. Що ж вони тоді зроблять, дізнавшись про ваших драконів?

Дрогон згорнувся кільцем під її рукою — гарячий, наче камінь, що весь день набирався жару під пекучим сонцем. Раегал та Візеріон сварилися за шматочки м’яса: шмагали один одного крилами, сичали димом з ніздрів. «Мої люті дітки», подумала вона. «Хай би тільки з ними нічого не сталося.»

— Комета привела мене до Карфу не просто так. Я сподівалася знайти тут військо, але схоже, не знайду. Що ж мені лишається, питаю я себе?

«Я злякана», усвідомила вона, «і мушу десь віднайти хоробрість.»

— Назавтра ви мусите піти до П’ята Прея.

Дівчинка не пустила жодної сльозини. Хоч і зовсім юна, Мирцела Баратеон була з себе уроджена принцеса. «Принцеса з Ланістерів, незважаючи на прізвище», нагадав собі Тиріон. «Крові Хайме у ній стільки ж, як Серсеїної.»

Правду кажучи, посміхалася вона трохи тремтливо, коли прощалася з братами на чардаку «Морської спритниці». Але знала усі належні слова і проказала їх гідно та відважно. Коли настав час прощатися, то плакав принц Томен, а Мирцела його втішала.