— Дотракійці вірять, що зірки — то духи відважних загиблих, — мовив Теон. Це він почув від маестра Лювина багато років тому.

— Які ще дотракійці?

— Кінні кочівники за вузьким морем.

— А, отой набрід. — Чорний Лорен скривився крізь бороду. — Дикуни вірять у всякі дурниці.

Ставало дедалі темніше, дим густішав, і годі було бачити, що там коїться унизу. Але брязкіт криці потроху стих, а бойові кличі та ревіння рогів змінилося стогонами та жалібним лементом. Нарешті з диму виїхала валка вершників на чолі з лицарем у темній броні. Його заокруглений шолом виблискував тьмяно-червоним, з плечей спадало блідо-рожеве корзно. Біля головної брами він натягнув повід, і один з його супутників загукав до замку, щоб відчинили.

— Ви друзі чи вороги? — заревів додолу Чорний Лорен.

— Хіба ворог привозить такі гарні даруночки? — Червоний шолом махнув рукою, і перед брамою звалили три тіла. Над ними підняли смолоскипа, щоб захисники зі стін бачили обличчя вбитих.

— Старий каштелян! — мовив Чорний Лорен.

— Разом з Леобальдом Толгартом та Клеєм Кервином.

Юний князь отримав стрілу в око, а пан Родрік втратив руку до ліктя. Маестер Лювин скрикнув з розпачу, відвернувся від бійниць і впав на коліна, хапаючи повітря.

— Жирний кабан Мандерлі теж би тут лежав, та йому не стало мужності вийти з Білої Гавані! — гукнув знизу червоний шолом.

«Мене врятовано», подумав Теон. «Звідки ж це моторошне відчуття?» Перемога, солодка перемога, порятунок, про який він молився. Він зиркнув на маестра Лювина. «Подумати лишень, я ж мало не здався, мало не вдяг чорне…»

— Відчиніть браму для наших друзів! — Може, хоч сьогодні Теон спатиме, не лякаючись власних снів.

Вояки Жахокрому подолали рів мостом і в’їхали до внутрішньої брами. Теон зійшов донизу разом з Чорним Лореном та маестром Лювином, щоб привітати їх у дворі. Блідо-рожеві прапорці тріпотіли на кінцях небагатьох лицарських списів; більшість вояків мали бойові сокири, обіручні мечі, щити, потрощені на тріски.

— Скільки ви втратили людей? — спитав Теон в червоного шолома, коли той злізав з сідла.

— Два чи три десятки. — Світло смолоскипа блимало на потрісканій поливі його заборола. Шолом та ринграф були зроблені у подобі обличчя і плечей людини, обідраної та скривавленої, з ротом, скривленим у мовчазному болючому вереску.

— Пан Родрік мав уп’ятеро більше людей.

— Еге ж, але він вважав нас друзями. Люди часто роблять таку помилку. Старий дурень простягнув мені руку, а я її відтяв до ліктя. І показав йому своє обличчя.

Вояк узявся обома руками за шолома, зняв його з голови та утримав на зігнутому лікті.

— Смердюк, — мовив Теон, відчуваючи занепокоєння. «Звідки простий слуга узяв такий добрий обладунок?»

Прибулець зареготав.

— Ні, той покруч мертвий. — І підступив ближче. — То дівка винувата. Якби не забігла так далеко, то його коняка не закульгала б, і ми б могли утекти. Я віддав йому свою, коли побачив на гребені вершників. Дотоді я з дівкою вже скінчив, а він полюбляв бавитися після мене, поки вони ще теплі. Довелося мені його з неї стягнути і пхнути свій одяг до рук: сап’янові чоботи, оксамитовий жупан, шитий сріблом пояс, опанчу з соболями. «Тікай до Жахокрому», сказав я йому, «приведи допомогу, яку зможеш. Бери мого коня, він швидший. Ось перстень батька, щоб там знали, що ти від мене». Він нічого не питав — я його навчив не балакати зайвого. Коли дурника поцілили стрілою в спину, я вже викачався у гидоті, що лишилася після дівки, та вбрався у його лахи. Мене б однак могли повісити, та що вдієш — мусив якось рятуватися.

Він витер рота тилом долоні.

— А тепер, мій ясний принце, на мене чекає обіцяна жінка. Ви просили дві сотні вояків. Я привів утричі більше. І не зелених хлопчаків або дурних селян, а замкову залогу мого батька.

Теон дав слово. Зараз був не час від нього відмовлятися. «Хай жере, що просив, а ради йому можна дати потім.»

— Харраг, — мовив він, — піди-но до псярні та приведи Паллу для шановного…?

— Рамзая. — Пухкі вуста всміхалися, та в очах усмішки не було й сліду. — Дружина звала мене Сніговій, поки не з’їла свої пальці. Дарма вона відмовлялася казати правильно — Болтон.

Його усмішка скисла.

— То я матиму за вірну службу дівку з псярні? Отака мені дяка?

Ані його слова, ані голос Теонові не сподобалися. А ще менше сподобалося, як зухвало на нього дивляться вояки Жахокрому.

— Що обіцяне, те обіцяне.

— Вона тхне собачим лайном. Годі з мене смороду, нанюхався. Краще візьму собі твою постільну зігрівачку. Як ти її звеш? Кира?

— Ти що, несповна розуму? — спалахнув Теон. — Та я тобі…

Удар Байстрюка застав його зненацька. Зчленована латна рукавиця розтрощила вилицю з моторошним хряскотом. Світ зник з очей у червоному вихорі болю.

За якийсь час Теон отямився на землі, перекотився на живіт і проковтнув повний рот крові. «Зачиніть браму!», хотів був заволати він, та було пізно. Вояки з Жахокрому стяли Рудого Рольфа і Кеннеда; річка блискучих кольчуг та гострих мечів вливалася до воріт. У вухах Теонові дзвеніло, а навколо панував жах. Чорний Лорен вийняв меча, та на нього напосілися зразу четверо. Теон бачив, як Ульф біжить до великої трапезної й падає з арбалетною стрілою в череві. Маестер Лювин спробував був дістатися його, але лицар на бойовому огирі встромив старому списа між лопаток, висмикнув зброю і збив його на землю конем. Інший вершник замахав смолоскипом навколо себе, щоб роздмухати, а тоді жбурнув його на солом’яну стріху стайні.

— Знайти Фреїв і не чіпати! — загукав Байстрюк, коли полум’я вже ревіло. — А тут усе спалити! Паліть, хлопці, паліть усе, що бачите!

Останнє, що побачив Теон Грейджой, був Веселун, який вирвався з підпаленої стайні. Він став дибки і пронизливо заіржав, а грива його палала яскравим полум’ям…

Йому наснилася потріскана кам’яна стеля, сморід крові, лайна та обпеченої плоті. Повітря повнилося задушливим димом. Навколо стогнали та скиглили люди; час від часу над усім лунав чийсь страшний болючий вереск. Коли він спробував ворухнутися, то виявив, що обгидив власну постіль. Від диму очі спливали сльозами. «Я плачу, абощо?» Не можна, щоб його сльози бачив пан батько. Адже він — Ланістер з Кастерлі-на-Скелі. «Я лев, я мушу бути левом, жити левом і померти левом.» Але ж як страшно болить. Надто слабкий, щоб стогнати, він лежав у власному лайні з заплющеними очима. Недалечко хтось кляв богів похмурим невиразним голосом. Він послухав прокляття і спитав себе, чи не помирає він. За деякий час кімната зблякла та зникла.

Він побачив себе за межами міста, у світі без кольорів. Круки летіли сірим небом на великих чорних крилах; гайворони-трупоїди здіймалися зі своїх учт лютими хмарами, куди б він не поставив ногу. Білі черв’яки копирсалися у чорній гнилій гидоті. Вовки були сірі, й сестри-мовчальниці також; разом вони здирали плоть з загиблих. По всьому турнірному полю були розкидані трупи. Сонце здавалося гарячим білим грошем і кидало сліпуче світло на сіру річку, яка струмко мчала навколо згорілих кісток потоплених кораблів. З поховальних вогнищ піднімалися чорні стовпи диму, летіли білі жарини. «Моїх рук справа», подумав Тиріон Ланістер. «Вони загинули за моїм наказом.»

Спершу в світі не було ані звуку, але потім він потроху почав чути голоси мертвих — тихі та жахливі. Вони плакали, стогнали, вони благали скінчити їхні страждання, вони молили про порятунок і кликали матерів. Тиріон своєї матері не знав. Він хотів Шаю, але її не було. Він блукав сірими тінями і намагався згадати…

Сестри-мовчальниці здирали з мертвих обладунки та одяг. Усі яскраві фарби були висмоктані з вапенроків та корзен загиблих, і вони лишилися вдягнені у сіро-білі барви, а кров їхня застигла чорною кіркою. Він бачив, як голі тіла піднімали за руки та ноги, як тягли до поховальних вогнищ, до їхніх товаришів по зброї. Залізо та одяг кидали у велику білу хуру, яку тягли двоє високих чорних коней.