— Пастирі мене ніколи не лякали. Я непокоюся тільки про овець. Та все ж добрячий супровід не завадить.

— Можу відпустити сотню золотокирейників, — мовив Тиріон.

— П’ять сотень.

— Три.

— А до них ще сорок душ: двадцять лицарів і стільки ж зброєносців. Якщо я приїду без лицарського почту, Тирели не повірять, що моє посольство має якусь вагу.

Він і справді мав рацію.

— Згода.

— Хай у моєму почті поїдуть Карась та Бобер. Згодом я відішлю їх до батька на знак доброї волі. Нам потрібна дружба Пакстера Рожвина — він найстаріший друг Мейса Тирела і сам вельми могутній вельможа.

— А до того ж зрадник, — заперечила королева. — Вертоград став би за Ренлі разом з рештою, якби Рожвин не знав, що за це буде його вилупкам.

— Ренлі помер, ваша милосте, — зазначив Мізинець, — і ані князь Станіс, ані князь Пакстер не забули, як галери Рожвина загородили прохід морем під час облоги Штормоламу. Віддайте йому близнюків, і цим звоюєте любов Рожвинів.

Але Серсея не погоджувалася.

— Хай Інші заберуть собі їхню любов! Мені вистачить рожвинівських мечів та вітрил. А кращий спосіб їх не втратити — це втримати при собі його близнюків.

Тиріон мав на це свою відповідь.

— То повернімо пана Гобера до Вертограду, а пана Гораса лишимо тут. Гадаю, князеві Пакстеру стане клепки здогадатися, що це означає.

Остання пропозиція заперечень не викликала. Та Мізинець ще не скінчив.

— Нам знадобляться коні, швидкі та міцні. З-за війни дістати свіжих буде ніде. Також я візьму з собою певну казну золота задля тих дарунків, про які ми казали.

— Беріть, скільки треба. Якщо місто впаде, Станіс однак забере усе собі.

— Свої повноваження я хочу мати на письмі. Потрібна грамота, яка не залишить в Мейса Тирела сумнівів про те, що я маю повну владу домовлятися з ним про шлюб та всякі побічні справи, а заразом давати обітниці від імені короля. Грамоту мають підписати король Джофрі та всі радники. І прикласти печатки.

Тиріон посовався незатишно.

— Гаразд. Чи це все? Нагадую, що звідси до Лихомостя чимало верст шляху.

— Я почну долати їх ще до світанку. — Мізинець звівся на ноги. — Сподіваюся, до мого повернення король знайде мені достойну нагороду за мої звитяжні зусилля в цій справі?

Варис захихотів.

— Король Джофрі — надзвичайно ласкавий та вдячний повелитель. Я певний, ви не пошкодуєте, мій добрий та відважний пане.

Королева висловилася пряміше.

— Чого ви хочете, Петире?

Мізинець лукаво посміхнувся до Тиріона.

— Мені треба поміркувати. Але я напевне щось придумаю.

Він зобразив легковажний уклін і вийшов так недбало, наче прямував до одного зі своїх бурдеїв.

Тиріон визирнув з вікна. Висів такий рясний туман, що він і замкового муру через двір не побачив. Крізь сіру запону світило кілька нечітких вогнів. «Гидкий день для подорожі», подумав він, не заздрячи Петирові Баелішу.

— А нам краще братися до писання потрібних грамот. Пане Варисе, пошліть по пера, чорнило та пергамен. І комусь доведеться збудити Джофрі.

Коли засідання зрештою скінчилося, стояла сіра темна ніч. Варис поспішив геть сам, шурхотячи капцями по підлозі. Ланістери на мить спинилися коло дверей.

— Як там твій ланцюг, брате? — спитала королева, поки пан Престон застібав на її плечах срібноткану альтембасову накидку, облямовану горностаєм.

— Довшає ланка за ланкою. Треба дякувати панові Корнію Пенрозу за те, що він такий упертий. Станіс ніколи не рушить на північ, лишивши Штормолам позаду себе непохитним.

— Тиріоне… я знаю, ми не завжди погоджувалися про справи державства, та все ж я у тобі помилилася. Ти не такий вже бовдур, як я гадала. По правді, ти дуже прислужився престолові, за що я тобі вдячна. Пробач, що так грубо розмовляла в минулі дні.

— Пробачити? — Він знизав плечима і подарував сестрі посмішку. — Люба сестро, ти нічого такого не зробила, щоб я тебе пробачав.

— За цей день?

Вони обоє засміялися… а тоді Серсея схилилася і поклала йому на чоло швидкий легкий поцілунок.

Вражений до втрати мови, Тиріон міг тільки дивитися, як вона крокує геть палатою біч-обіч з паном Престоном.

— Чи я з глузду з’їхав, а чи сестра мене щойно поцілувала? — спитав він Брона, коли та зникла.

— Ти що, зрадів?

— Я… не чекав.

Останнім часом Серсея поводилася дивно. Тиріона це дуже непокоїло. Просто надзвичайно.

— Оце намагаюся згадати, коли вона мене востаннє цілувала. Мабуть, мені тоді було років шість чи сім. Хайме її дражнив, що вона, мовляв, не зважиться.

— Може, нарешті піддалася твоїм чарам.

— Е ні, — заперечив Тиріон. — Вона щось задумала. Ти б краще дізнався, що саме, Броне. Адже знаєш, як я не люблю несподіванок.

Теон витер слину зі щоки тилом долоні.

— Робб вийме тобі тельбухи, Грейджою! — заверещав Бенфред Толгарт. — Ти, гидкий овечий кізяк! Він згодує твоє зрадницьке серце вовкові!

Голос Аерона Мокрочуба прорізався крізь образи, наче меч крізь сир.

— Тепер ти мусиш його вбити.

— Спершу я маю до нього кілька питань, — заперечив Теон.

— Запхай собі в дупу свої питання. — Бенфред висів між Стигом та Верлагом скривавлений і безсилий. — Хоч удавись, а я тобі нічого не скажу, боягузе і перевертню!

Дядько Аерон гнув своє.

— Коли він плює на тебе, то плює на всіх нас. Він плює на Потоплого Бога. І мусить померти.

— Мій батько поставив мене на чолі цього походу, дядьку.

— А мене послав радити тобі.

«Ще й наглядати за мною.» Теон не наважувався надто запекло сваритися з дядьком. Так, він начебто очолював загін, та вояки вірили у Потоплого Бога так, як не вірили у нього. До того ж Аерона Мокрочуба вони боялися. «Не можу їх за це винуватити.»

— Твоя макітра злетить з плечей, Грейджою. Гайвороння виїсть тобі очі. — Бенфред спробував знову плюнути, та лише бризкнув кров’ю. — Хай Інші пхають в сраку твого мокрого бога.

«Ти випльовуєш рештки свого життя, Толгарте», подумав Теон.

— Закрий йому рота, Стиг, — мовив він.

Бенфреда силоміць поставили на коліна. Верлаг відірвав з його паса кролячу шкурку і запхав між зубів, аби спинити крики. Стиг витяг з-за паса сокиру.

— Ні! — оголосив Аерон Мокрочуб. — Його слід віддати богові. За старим звичаєм.

«Та яка тобі різниця? Мертвий, то й мертвий.»

— Гаразд, забирайте.

— Ти теж підеш. Ти — очільник загону. Підношення богові має йти від тебе.

Це вже було для Теона занадто.

— Божа людина в нас ви, дядьку. От я і лишаю всі божі справи на вас. Якби ж ви зробили мені добрість та лишили на мене справу битви!

Теон махнув рукою. Верлаг та Стиг потягли бранця у бік моря. Аерон Мокрочуб кинув на небожа докірливий погляд і пішов за ними до берега, вкритого морською галькою. Щоб втопити Бенфреда Толгарта у морській воді — за старим залізним звичаєм.

«Це йому ж на добро», сказав собі Теон, просуваючись потроху в протилежному напрямі. Зі Стига стинач голів був не найкращий, а Бенфред мав шию жирну і товсту, як у вепра, добряче оповиту м’язами. «Я його колись дражнив за неї, щоб розсердити якнайдужче», пригадав він. «Коли ж це було? Роки зо три тому?» Коли Нед Старк їздив до Торгенового Закуту побачитися з паном Гелманом, Теон був у його почті й два тижні провів у товаристві Бенфреда.

Він чув переможний гармидер з-за повороту дороги, де сталася битва… якщо називати просту різанину таким гучним словом. Порізані барани мали на собі сталеву вовну, та все ж загинули, як барани.

Видершись на купу каміння, Теон роздивився унизу мертвих людей та помираючих коней. Коні заслуговували на краще. Тимор з братами зібрав тих, які пережили бій неушкодженими, а Урзен та Чорний Лорен впокоїли тварин, надто тяжко поранених, щоб їх рятувати. Решта люду заходилася облуплювати трупи. Гевін Харло став колінами на груди одного з убитих і пиляв йому пальця, щоб зняти персня. «Купує залізом. Мій вельможний батечко схвалив би.» Теон хотів був обшукати тіла двох убитих ним самим — чи не мали вони на собі якихось годящих прикрас — але йому стало гірко в роті від самої думки. Він уявив собі, що б на це сказав Едард Старк. І негайно розлютився на себе самого ще більше. «Старк мертвий, гниє в могилі, він для мене ніщо», нагадав собі Теон, щоб не забути.