— Рушаймо, — наказала Кетлін супроводові, коли всі сіли у сідла. — Коли хтось спробує нас зупинити, рубайте його на місці.

Довгі пальці світанку простяглися віялом через поля. У світ поверталися кольори. Там, де на сірих конях сиділи сірі люди, озброєні сірими ратищами, тепер сяяли холодним сріблом вістря десяти тисяч списів, а на безлічі прапорів, що плескали за вітром, Кетлін бачила відблиски червоного, рожевого, жовтогарячого, темну блакить та глибокий порфір, сяйво жовтого золота. Вся сила Штормоламу і Вирію — та сила, яка годину тому належала Ренлі. «Вони всі тепер Станісові», зрозуміла вона, «хай ще самі не знають. Куди ж їм податися, як не до останнього Баратеона? Одним лихим та підлим ударом Станіс забрав їх собі.»

«Я — законний король», оголосив він, стиснувши щелепи, наче сталеві лещата, «а ваш син — такий самий зрадник, як оцей мій брат. Колись настане і його день.»

Її спиною пробіг мороз.

Пагорб витикався над щільним плетивом лісу — чужий йому, самотній, відкритий усім вітрам, видний кожному оку за багато верст. Розвідники казали, що серед дичаків він зветься Кулаком Першолюдей. «А й справді, схожий на кулак», подумав Джон Сніговій. Кулак, що одним ударом кам’яних кісточок пробив землю та ліс і виткнувся нагору, голий і брунатний.

Він в’їхав на верхівку з паном Мормонтом та старшиною, лишивши Привида під деревами. Лютововк за час шляху нагору тричі тікав і двічі повертався неохоче на свист Джона. Втретє князь-воєвода втратив терпець і гарикнув:

— Хай тікає, хлопче! Я хочу досягти хребта до темряви. Вовка знайдеш опісля.

Шлях нагору був крутий та кам’янистий. Верхівку оточувала стінка до грудей заввишки, складена з каменю. Розвідники мусили проїхати трохи на захід, щоб знайти прогалину, досить широку для коней.

— Добре становисько, Торене, — оголосив Старий Ведмідь, коли нарешті вони досягли вершини. — На краще годі й сподіватися. Станемо тут табором і почекаємо на Піврукого.

Князь-воєвода зіскочив з сідла, наполохавши крука на плечі. Крук злетів у повітря, верескливо жаліючись.

Краєвид з вершини пагорба захоплював око, але увагу Джона більше привернула огорожа — старі вивітрені камені з плямами білої мшеді та бородами зеленого моху. Казали, що у Вік Світанку на Кулаку тримали оборону першолюди.

— Старий дитинець, міцний, — мовив Торен Рідколіс.

— Старий, — верескнув Мормонтів крук, гучно ляпаючи крилами в них над головами. — Старий, старий, старий!

— Ану замовкни! — гарикнув Мормонт угору на птаха. Гонор Старого Ведмедя не дозволяв йому визнати свою слабкість, та Джона воєвода обдурити не міг. Напруга і втома від походу біч-обіч з далеко молодшими за нього братчиками брали з Мормонта свою данину.

— Цей пагорб легко буде захистити в разі потреби, — вказав Торен, ведучи коня уздовж кам’яного кільця; його облямований соболем кожух ворушився на вітрі.

— Так, годяще місце. — Старий Ведмідь здійняв руку вгору, на вітер, і крук сів йому на передпліччя, шкрябаючи кігтями по чорній кольчузі.

— Як тут з водою, пане воєводо? — спитав Джон.

— Ми перетнули струмок біля підніжжя пагорба.

— Далеченько лізти, щоб напитися, — зазначив Джон, — ще й ззовні кам’яного кільця.

На це Торен почав глузувати:

— Отаке ледащо? Ліньки й на горбок видертися?

А Мормонт мовив:

— Міцнішого становиська нам тут не знайти. А води можна принести, щоб був запас.

Після слова воєводи Джон замовк і далі не сперечався. Були віддані накази, і братчики Нічної Варти заходилися ставити табір усередині кам’яного кільця, збудованого першолюдьми. Чорні намети вигулькнули, наче гриби після дощу, голу землю вкрили розкатані згортки постілей. Шафарі прив’язували бахмутів довгими рядами, дбали про їхній харч та питво. Лісники рушили з сокирами до дерев у згасаючому світлі дня, щоб назбирати досить дров на усю ніч. Зо двоє десятків будівничих узялися вичищати підлісок, копати нужники, розмотувати в’язки відпалених у вогні гострих кілків.

— До ночі усі прогалини в стіні обкопати ровом та загородити палями, — наказав Старий Ведмідь.

Поставивши Мормонтів намет і подбавши про їхніх з воєводою коней, Джон спустився схилом у пошуках Привида. Лютововк миттю з’явився, не видавши жодного звуку. Щойно Джон крокував на самоті попід зеленими деревами, свистів та гукав, тріщав шишками та впалим листям під ногами, і ось коло нього вже трусить великий білий вовк, блідий, наче вранішній туман.

Та не встигли вони досягти кам’яного кільця, як Привид знову почав комизитися. Він сторожко прокрався уперед, понюхав прохід у стіні та відступив так, наче йому не сподобалося відчуте. Джон спробував схопити його за карк та силоміць втягнути до кільця, але дзуськи — вовк важив не менше за нього самого, а силою ще й переважав.

— Привиде, що тебе бентежить?

Вовк нечасто бував такий занепокоєний. Зрештою Джон кинув ту марну справу.

— Як забажаєш, — мовив він до вовка. — Біжи собі, полюй.

Червоні очі стежили за ним, поки Джон повертався до табору між порослих мохом каменів.

«Сподіваймося, тут буде безпечно.» З пагорба було видно геть усе навкруги. На північ та захід його схили були неприступно круті, а на схід — лише трохи пологіші. Все ж, поки сутінки густішали, і поміж дерев потроху розтікалася темрява, Джонове передчуття небезпеки зростало. «Це ж страхолюдна пуща», казав він собі. «Напевне, тут є страхолюдні привиди, духи першолюдей. Колись ці місця належали їм.»

«Та годі вже хлоп’ячих дурощів», нарешті вирішив він. Видираючись між куп каміння, Джон визирав у бік західного сонця. Там він бачив, як світло грає і мерехтить золотом на воді Молочної, що загиналася на південь. Вгору річкою місцина ставала суворішою, щільний ліс на півночі та заході поступався череді голих кам’яних пагорбів, високих та диких. На обрії величезною тінню здіймалися гори. Нескінченні хребти бігли кудись у блакитно-сіру далечінь; гострі вершини споконвіку вкривав сніг. Навіть здалеку вони здавалися велетенськими, холодними та негостинними.

Але ближче до табору ще буяла царина дерев. На південь та схід, скільки сягало Джонове око, простягався ліс: велетенське плетиво коріння та гілля тисяч відтінків зеленого. Подекуди виднілися латочки червоного — то оберіг-дерево витикалося серед сосен та вартових. Траплялися й жовті плями: то жовтіли на осінь листяні дерева. Коли дмухнув вітер, Джон почув скрипіння та стогін гілок, старших за нього. Під вітром затріпотіли тисячі листків, і на мить ліс видався йому глибоким темно-зеленим морем — неспокійним, буремним, вічним та невпізнанним.

В Джона промайнула думка, що Привид там, унизу, не сам-один. У тому морі могло плисти все, що завгодно, ховатися за деревами, підкрадатися до дитинця у мороці лісу. Геть усе. Звідки їм знати? Він стояв там довгенько, доки сонце не зникло за зубчастими вершинами гір і темрява не почала підповзати лісом.

— Джоне? — покликав Семвел Тарлі. — А я дивлюся, наче ти. Здоровий?

— Та нівроку. — Джон зістрибнув донизу. — Як в тебе день минув?

— Добре минув. Усе гаразд.

Джон не хотів поділяти з другом свій неспокій. Тільки не зараз, коли Семвел Тарлі нарешті відшукав у собі бодай якусь мужність.

— Старий Ведмідь хоче тут зачекати на Кворина Піврукого та братчиків з Тіньової Вежі.

— Місце тут наче міцне, — мовив на це Сем. — Загорожу ще першолюди поставили. Гадаєш, тут і битви якісь сталися?

— Та напевне ж. Ти краще підготуй крука. Мормонт захоче надіслати листа.

— Якби ж їх усіх відпустити. Вони ненавидять клітки.

— Ти б теж ненавидів, якби вмів літати.

— Якби я вмів літати, то вже сидів би в замку Чорному за пирогом з м’ясом, — похнюпився Сем.

Джон ляснув його по плечі обпаленою рукою. Назад крізь табір вони повернулися разом. Навколо запалювали багаття, щоб зготувати вечерю. Над головами потроху з’являлися зірки. Довгий червоний хвіст Мормонтового Смолоскипа сяяв яскраво, як місяць. Джон почув круків раніше, ніж побачив. Деякі кликали його на прізвище. Хто-хто, а вони галасувати не соромилися.