— Кажете, триста горщиків? Усе одно рахунок не сходиться. Ви на кілька тисяч горщиків попереду від найсміливішого числа, яке я від вас чув востаннє.

— Так-так, саме так. — Галин витер блідого спітнілого лоба рукавом чорно-кривавої ряси. — Ми працювали дуже ретельно і швидко, мосьпане, гм, ось чому…

— Ось чому ви наробили так багато речовини останнім часом. Гаразд, зрозуміло. — Усміхаючись, Тиріон пришпилював вогнечарника поглядом своїх різнокольорових очей. — Хоча постає природне питання, з якого дива ви раніше працювали менш ретельно.

Галин мав колір обличчя, як у підземного гриба, тому важко було уявити, що він може збліднути з лиця. Але все ж зміг.

— Ми працювали, мосьпане Правице, ми з братчиками трудилися вдень і вночі від самого початку, можу вас запевнити. Ми, гм, виробили так багато речовини, тому що, гм, добре навчилися цієї справи, так би мовити, і ще… — алхімік збентежено посовався, — певні закляття, гм, стародавні таємниці нашого братства, дуже тонкі й непевні, але необхідні, якщо треба зробити речовину, гм, ну, такою, якою вона має бути…

Тиріон відчув, що втрачає терпець. Скоро мав прибути пан Джаселин Бережняк, а Залізна Клішня не любив чекати.

— Отже, ви маєте таємні закляття. Дуже цікаво. То й що?

— Вони, гм, схоже, працюють краще, ніж раніше. — Галин слабенько посміхнувся. — Як ви гадаєте, десь поблизу часом немає живого дракона?

— Якщо ви не знайшли жодного під Драконосхроном, то немає. А що таке?

— Прошу вибачити. Я пригадав дещо, сказане мені велемудрим Політором багато років тому, коли я ще ходив у послушниках. Я тоді його спитав, чому багато заклять не працюють так добре, як нас запевняють старі сувої. А він відповів, що чари почали зникати зі світу, відколи помер останній дракон.

— Шкода вас розчаровувати, але я ніколи не бачив драконів. Проте бачив, як по цьому замку блукає Королівський Правосуд. Якщо плоди, що ви намагаєтеся мені продати, виявляться наповненими не шал-вогнем, а чимось іншим, ви його теж скоро побачите на власні очі.

Галин втік так хутко, що трохи не перечепився через пана Джаселина — ні, вже князя Джаселина, не треба забувати. На щастя, Залізна Клішня, як завжди, казав прямо й стисло. Він повернувся з Росбі зі свіжим рушенням списників, завербованих у маєтностях князя Гиліса, і знову став на чолі міської варти.

— Як ся має мій небіж? — спитав Тиріон, коли нагальні питання оборони міста були обговорені.

— Принц Томен здоровий та веселий, мосьпане. Тримає при собі оленятко, яке мої люди привезли з полювання. Каже, він вже колись мав одне, але те Джофрі оббілував собі на камізелю. Інколи питає про матір, часто починає листи до принцеси Мирцели, проте жодного, здається, не скінчив. За братом, схоже, не сумує зовсім.

— Ви влаштували все на той випадок, якщо битва буде програна?

— Мої люди отримали належні вказівки.

— Які саме?

— Ви наказали нікому не казати, мосьпане.

Тиріон посміхнувся.

— Радий чути, що ви пам’ятаєте.

Якщо Король-Берег потрапить до рук ворога, його можуть взяти живим. Тому краще й не знати, де шукати спадкоємця Джофрі.

Варис з’явився скоро після того, як пішов князь Джаселин. Замість привітання він мовив:

— Які ж невірні створіння ці люди!

Тиріон зітхнув.

— Яка в нас сьогодні зрада?

Євнух віддав йому сувій.

— Сумна виходить пісня про теперішній наш вік, коли робиться стільки зла. Невже честь померла разом з нашими батьками?

— Мій батько ще цілком живий. — Тиріон передивився список. — Деякі з цих імен мені відомі. Вельми багаті люди: купці, крамарі, ремісники. Навіщо їм змовлятися проти нас?

— Здається, вони вирішили, що князь Станіс мусить перемогти, і схотіли поділити з ним його перемогу. Себе вони називають Рогачами на честь вінчаного оленя.

— Хтось мав би їм розповісти, що Станіс змінив свій знак на новий. Краще б звалися Гарячими Серцями.

Втім, насправді йому було не до жартів. Вказані Рогачі озброїли кількасот прибічників, щоб захопити Стару Браму, щойно почнеться битва, і впустити ворога до міста. Серед імен у списку був майстер-зброяр Заллореон.

— Отже, не носити мені страхолюдного шолома з гемонськими рогами, — пожалівся Тиріон, шкрябаючи на пергамені наказ схопити майстра та інших Рогачів.

Однієї миті він ще спав, а наступної — вже прокинувся.

Кира вмостилася за ним, одним плечем легенько сперлася на його плече, а грудьми притиснулася до спини. Він чув її подих, тихий та рівний. Простирадло сплуталося навколо них. Стояла глупа ніч, у опочивальні панувала темрява та тиша.

«В чому справа? Що я чув? Чи кого?»

За віконницями шурхотів та зітхав вітер. Десь далеко чулося виття кота у шлюбній охоті. А більше нічого. «Спи вже, Грейджою», сказав він сам собі. «У замку тихо, ти поставив варту. Коло своїх дверей, коло брами, коло зброярні.»

Він би радо списав відчуття на поганий сон, але не міг згадати, що йому снилося. Кира його геть виснажила. Доки Теон не послав по неї, вона жодного разу не ступала всередину мурів ногою, а всі свої вісімнадцять років прожила у зимівнику при замку. У ліжко з ним вона лягла палка й жагуча, мокра між ніг та спритна, мов куниця. Щось невимовно бентежне і солодке було в тому, щоб гойдати звичайну шльондру з корчми у власному ліжку князя Едарда Старка.

Кира пробурмотіла щось спросоння, поки Теон вислизав з-під її руки і ставав на ноги. У комині досі жевріло кілька вуглин. Векс спав у ногах ліжка на підлозі, загорнувшись у кобеняка і не чуючи нічого на світі. Навкруги ніщо не ворушилося. Теон підійшов до вікна і розчахнув віконниці. Ніч торкнулася його холодними пальцями, по голій шкірі побігли сироти. Він сперся на кам’яне підвіконня і вдивився у темні башти, порожні двори, чорне небо і розсип зірок, які людина не порахувала б, навіть якби прожила сто років. Над дзвіницею плавав у небі півмісяць, кидаючи своє віддзеркалення на дах скляних садів. Теон не чув жодної тривоги, жодних голосів, ба навіть кроку.

«Все гаразд, Грейджою. Чуєш, як тихо? Ти б мав бути п’яним з радощів. Ти узяв Зимосіч менше ніж з трьома десятками людей. Про таке співці складають думи.»

Теон пішов назад до ліжка. Треба перекинути Киру на спину і вграти ще раз, аби розігнати з голови нічні примари. Її зойки та хихотіння подарують жадану розраду від цієї тиші.

Але раптом він зупинився. Виття лютововків стало вже таким звичним, що він його майже не помічав… та щось усередині, якась вкорінена мисливська звичка, раптом відчула його відсутність.

За дверима стояв Урзен, жилавий чолов’яга з круглим щитом за спиною.

— Вовки замовкли, — мовив до нього Теон. — Піди подивись, що там з ними, і зразу назад.

Від думки, що лютововки можуть десь бігати вільно, його трохи не занудило. Він згадав той день у вовчій пущі, коли дичаки напали на Брана, а Літо і Сірий Вітер пошматували нападників на м’ясо.

Коли Теон пхнув Векса носаком чобота, хлопець сів і протер очі.

— Перевір, чи сплять у своїх ліжках Бран Старк та його малий брат. І хутко мені!

— Мосьпане? — спросоння покликала Кира.

— Спи собі. Тебе це не обходить.

Теон налив келих вина і перекинув одним ковтком, не припиняючи дослухатися і сподіватися почути виття. «Мало людей», з гіркотою подумав він. «Надто мало людей. Якщо не прийде Аша…»

Векс повернувся першим і захитав головою з боку в бік. Теон вилаявся, знайшов штани та сорочку на підлозі, куди скинув їх, поспішаючи допастися до Кири. На сорочку він вдяг кубрака зі шкіри, набитої залізними бляхами, підперезався пасом з мечем та кинджалом. Волосся буяло на голові, наче лісова гущавина, та зараз він мав нагальніші турботи.

Тим часом повернувся Урзен.

— Нема вовків. Зникли.

Теон наказав собі бути холодним та розважливим, як князь Едард.

— Збуди весь замок, — мовив він. — Вижени усіх надвір, кожну живу душу. Подивимося, кого немає. І хай Лорен перевірить брами. Вексе, ходімо зі мною.