Коли четверо вояків накинулися на ворота з сокирами, Кос вклав їх усіх до одного стрілами з лука. Дубар зчепився на підмостках з нападником і впав разом із ним у двір, а Ломик розтрощив ворожу голову каменем, що той і ворухнутися не встиг. Хлопець радісно тюгукнув, але побачив ніж у животі Дубаря і зрозумів, що свій теж більше не встане. Ар’я перестрибнула через мертвого хлопчину, не старшого за Джона, якому геть відтяли руку. Здається, то зробила не вона, та напевне б уже й сама не сказала. Вона почула, як Квиль благає про милість, і побачила, як лицар з осою на щиті трощить йому голову шпичастим буздуганом. Все навколо просмерділося кров’ю, димом, залізом і сечею, а за дещицю часу сморід злився у один. Вона не бачила, як кощавий вояк перебрався через мур, але хутко накинулася на нього разом з Гендрі та Мантуликом. Меч Гендрі розлетівся на друзки від удару по шоломі чолов’яги, але заразом і шолом злетів з голови. Під шоломом той був лисий і переляканий, йому бракувало зубів, а обличчя поросло рябою сивуватою бородою; Ар’я трохи його пожаліла, та все одно не загаялася зарізати, вигукуючи «Зимосіч! Зимосіч!». А Мантулик тим часом рубав кістляву шию вояка, волаючи і собі: «Гарячі мантулики!»

Коли кощавий помер, Гендрі забрав його меч і зіскочив у двір, щоб битися далі. Ар’я зиркнула слідом і побачила, як паланкою біжать сталеві тіні, виблискуючи кольчугами та клинками у світлі пожежі. Вона зрозуміла, що вояки якось подолали мур — чи то перелізли, чи то вдерлися до потерни — і зіскочила до Гендрі, приземлившись так, як учив Сиріо Форель. Ніч дзвеніла сталевою музикою, повнилася вереском поранених та помираючих. Якусь хвильку Ар’я стояла непевно, сама не знаючи, куди бігти. Смерть вирувала навколо з усіх боків.

А тоді нагодився Йорен, струснув її за плечі, заволав просто у обличчя:

— Хлопче! — Так, як волав завжди. — Тікай звідси, нам кінець, ми пропали! Збери, кого можеш — он його і ще когось, виведи малих. Ану ж бо!

— Як?! — скрикнула Ар’я.

— Крізь оту ляду! — вигукнув він. — Під сараєм!

І миттю зник — ринув у бій з мечем у руці. Ар’я вхопила Гендрі за руку.

— Йорен наказав тікати! — гукнула вона. — Крізь сарай, на волю!

Очі Бичка виблискували вогнем у щілинах його шолома. Він кивнув. Разом вони покликали до себе Мантулика і знайшли Ломика Зеленорукого, скривавленого від списа, що простромив йому гомілку. Герен теж знайшовся, але був надто тяжко поранений, щоб тікати. Біжучи з усіма до сараю, Ар’я помітила мале плаксиве дівча, що сиділо посеред безладу в оточенні диму та різанини. Ар’я вхопила її за руку і смикнула, щоб та стала на ноги; решта тим часом пробігла мимо. Але дівча іти не хотіло, навіть отримавши ляпасів. Тоді Ар’я потягла її правицею, тримаючи Голку в лівиці. Попереду ніч світилася темнаво-червоним. «Сарай горить!», зрозуміла вона. Язики полум’я лизали його боки звідти, де впав смолоскип, а зсередини чувся вереск упійманих в пастку тварин.

З сараю з’явився Мантулик.

— Аріку, гайда сюди! Ломик вже там, а її кинь, якщо іти не хоче!

Але Ар’я потягла скигливе дитя вперед ще упертіше. Мантулик знову пірнув досередини, покинувши їх… але Гендрі повернувся, виблискуючи шоломом так яскраво, що роги на ньому, здавалося, самі палали жовтогарячим вогнем. Він хутко підбіг і закинув дівча на плече.

— Тікаймо!

З дверей сарая пашіло, наче з ковальського горнила. У повітрі кружляли вихори диму, задня стіна перетворилася на суцільну запону вогню від підлоги до даху. Коні та віслюки хвицяли копитами, ставали дибки та пронизливо іржали. «Бідолашні», подумала Ар’я, а тоді побачила воза і трьох людей, припнутих кайданами до його дна. Гризло щосили рвався зі своїх ланцюгів; кров текла його руками звідти, де залізо врізалося у живе тіло. Рорж лаявся, хвицяючи ногою дошки.

— Хлопчику! — покликав Якен Ха-Гар. — Любий хлопчику!

Відчинена ляда була всього за кілька стоп попереду, але вогонь так швидко біг старим деревом і сухою соломою, що Ар’я аж очам не вірила. Вона згадала жахливо обпечене обличчя Хорта.

— Хід завузький! — закричав Гендрі. — Як ми її туди пронесемо?

— Протягнемо, — відповіла Ар’я. — Чи проштовхнемо.

— Добрі хлопчики, ласкаві хлопчики! — закликав Якен Ха-Гар, кашляючи.

— Ану зніміть ці в сраку пхані ланцюги! — заревів Рорж щосили.

Гендрі на них не зважав.

— Ти йди перший, тоді вона, а тоді я. Ану хутко, бо попереду довга путь.

— Коли ти рубав дрова, — пригадала Ар’я, — то де лишив сокиру?

— Знадвору, біля притулку. — Він кинув погляд на людей у кайданах. — Я б радше рятував віслюків. А на цих нема часу.

— Забери її! — заволала Ар’я. — Виводь звідси! Не барися!

Коли вона вибігала з палаючого сараю, вогонь вдарив їй у спину гарячими червоними крилами. Надворі царювала блаженна прохолода, та люди навколо вмирали один за одним. Ар’я побачила, як Кос кидає зброю, і його вбивають просто на місці. Геть усе густо затягнуло димом. Йорена ніде не було, але сокира лежала там, де її кинув Гендрі — коло купи дров попід стіною притулку. Схопивши сокиру, Ар’я відчула, як її за руку хапають закольчужені пальці, крутнулася і увігнала лезо між ніг нападнику. Обличчя його вона не побачила — тільки темну кров, що потекла між ланок кольчуги. Повернення до сараю виявилося найтяжчою за все її життя справою. З відчинених дверей плив дим, наче звивиста чорна змія, а всередині верещали бідолашні істоти: віслюки, коні та люди. Вона закусила губу і ринула в двері, зігнувшись мало не до землі, аби проскочити там, де диміло менше.

Один з віслюків упіймався у кільце вогню і тепер верещав від жаху та болю; Ар’я чула сморід його присмаленої шерсті. Дах винесло вгору, і звідти сипонули гарячим дощем палаючі шматки дощок, жмути сіна та соломи. Ар’я затиснула рукою рота й носа. Хуру вона не бачила за димом, але вереск Гризла почула добре і поповзла у тому напрямі.

І ось колесо вже над нею. Віз підстрибнув і зсунувся на пів-стопи, коли Гризло знову кинувся рвати ланцюги. Якен побачив її, та ледве міг дихати, не те що балакати. Ар’я жбурнула сокиру до хури, Рорж миттю вхопив її та здійняв над головою; його безносим обличчям текли струмки чорного від сажі поту. Ар’я побігла, кашляючи, і почула за спиною, як сталь трощить старе дерево — раз, другий, третій. Ще через мить почувся гучний хряскіт, і розбите дно воза вибухнуло трісками.

Ар’я пірнула головою в ляду, впала униз на п’ять стоп і набрала повний рот грязюки, але не зважала — то був чудовий смак, смак намулу, вологи і черв’яків, смак життя. Під землею було прохолодно і темно, а згори — сама лише кров, червоне жахіття, задушливий дим і вереск коней, що помирали у вогні. Ар’я розвернула на собі пояс, щоб Голка не заважала, і поповзла уперед. Подолавши з півтора сажня, вона почула звук, схожий на ревіння якоїсь страшної потвори, і позаду неї розпухла хмара гарячого диму та чорного попелу, неначе вирвавшись із самого пекла. Ар’я затамувала подих, поцілувала земляну підлогу ходу і заплакала. А за ким — і сама не знала.

Королева не мала гумору чекати на Вариса.

— Наче мало нам було підлої зради! — розлючено проголосила вона. — Але це вже нахабна, нічим не прикрита ницість! Хай би там що мимрив євнух, а я без нього знаю, що робити з підлими тварюками, які винуваті у цьому!

Тиріон вийняв листи з сестриних рук і порівняв, поклавши поруч. То були два списки однакових слів, проте написаних різними руками.

— Маестер Френкен отримав перше послання у замку Стокварт, — пояснив великий маестер Пицель. — Другий список надав князь Гиліс.

Мізинець покрутив пальцями борідку.

— Якщо вже Станіс потурбувався надіслати листи навіть до них, то будьмо певні: кожен значний вельможа та князь у Семицарстві отримав такого самого.

— Я накажу спалити ці листи усі до одного! — заявила Серсея. — Жоден натяк не повинен досягти вух мого сина і мого батька!

— Я чомусь гадаю, що пан батько вже отримали дещо більше, ніж натяк, — сухо зазначив Тиріон. — Авжеж Станіс надіслав птахів і до Кастерлі-на-Скелі, і до Гаренголу. А щодо спалити листи, який з того зиск? Вино розлито, глечика розбито, і теща знову дівкою не стане. Та й не такі вони небезпечні, як здається.