— Старкове панство стане з вами битися, — вигукнув молодик на ймення Смердюк. — Приміром, отой жирний кабан з Білої Гавані, а з ним Умбери та Карстарки. Вам би ще кілька людей. Звільніть мене — і матимете собі вірного слугу!

Теон якусь мить зважував його слова.

— А ти на розум справніший, ніж на запах. Тільки от як накажеш мені нюхати твій сморід?

— То діло таке, — зазначив Смердюк, — я ж можу й помитися. Коли буду вільний.

— Кажеш дедалі розважливіше. — Теон всміхнувся. — Ставай на коліно.

Один з залізняків дав Смердюкові меча. Той поклав його до Теонових ніг і присягнув на вірність домові Грейджой та королю Балону. Бран не мав сили на все це дивитися. Зелений сон справджувався просто на очах.

— Мосьпане Грейджою! — Повз тіло Мікена ступила Оша. — Мене теж привели сюди бранкою. Ви тут були того самого дня.

«Я думав, ми з тобою друзі», подумав Бран болісно.

— Мені потрібні воїни, — відповів Теон, — а не хвойди з кухні.

— На кухню мене загнав Робб Старк. Вже мало не рік я шкрябаю казани, відтираю миски та зігріваю сінника оцьому. — Вона кинула погляд на Гейджа. — Годі вже з мене, наїлася. Дайте мені знову до рук списа!

— Осьде в мене для тебе спис! — гукнув лисий, що убив Мікена, ухопився за передок штанів і вишкірив зуби.

Оша спритно увігнала йому кістляве коліно між ніг.

— Собі залиш того рожевого черв’яка! — Вона викрутила в нього з рук списа і ратищем збила на підлогу. — А мені дай дерево та залізо!

Лисий зігнувся навпіл на підлозі, а решта наскочників зареготала на все горло.

Теон теж сміявся разом з усіма.

— Гаразд, згодишся, — нарешті мовив він. — Бери собі цього списа, Стиг знайде іншого. Тепер ставай на коліно та присягай на вірність.

Коли більше ніхто не виявив бажання присягати новим господарям, замкову челядь розігнали з трапезної, наказавши робити свою справу і не чинити клопоту. Ходорові доручили віднести Брана до ліжка. Обличчя стайняреві спотворили биттям; ніс йому напух, а одне око заплющилося.

— Ходор, — схлипував він розбитими губами, піднімаючи Брана здоровезними скривавленими долонями і виносячи назовні під дощ.

— Тут є привиди, точно тобі кажу. — Мантулик вимішував хліб; руки по лікті вкривало борошно. — Пія одного зустріла у маслярні минулої ночі.

Ар’я зробила губами непристойний звук. Пія завжди когось стрічала у маслярні. Зазвичай то були голі хтиві чоловіки.

— Можна мандрику? — спитала вона. — Ти ж їх напік цілу тацю.

— Мені й треба ціла таця. Пан Аморі їх полюбляє.

А ось пана Аморі вона ненавиділа.

— То давай на них плюнемо.

Мантулик злякано озирнувся. У кухні було повно тіней та відлунь, але всі кухарі та кухарчуки спали на просторому поді понад пічками.

— Дізнається!

— Не дізнається, — заперечила Ар’я. — Плювки на смак ніякі.

— Якщо дізнається, то батогами відшмагають мене. — Мантулик припинив вимішувати тісто. — Ходи звідси, га? Зараз же глупа ніч.

Справді, стояла ніч, та Ар’я не зважала. Навіть найтемнішої ночі кухня ніколи не замовкала зовсім: там завжди хтось качав тісто для вранішнього хліба, мішав у казані дерев’яною ложкою або різав свиню, щоб подати свіжини панові Аморі на сніданок. Сьогодні в кухні не спав Мантулик.

— Якщо прокинеться Балух і помітить, що тебе нема… — почав був Мантулик, та Ар’я його перебила:

— Балух серед ночі не прокидається.

Справжнє ім’я його було Пригруд, а Балухом звали за вічно сльозаві та вирячені очі. Кожного ранку він снідав пивом, а після вечері засинав уже п’яний, мов чіп, пускаючи підборіддям винну слину. Ар’я чекала, поки він захропе, а тоді видиралася боса сходами для челяді, зчиняючи шуму менше за мишу. Свічки чи скіпки вона не брала — колись Сиріо сказав, що темрява може стати її другом, і мав рацію. Місяця та зірок їй було досить.

— Б’юся об заклад, що коли б ми втекли, Балух навіть не помітив би, що мене вже нема, — мовила Ар’я до Мантулика.

— Не хочу я тікати. Тут краще, ніж в лісі. Наївся я черв’яків, годі вже. Ану кинь трохи борошна на стіл.

Раптом Ар’я задерла носа догори.

— Що там таке?

— Що? Я нічого…

— Слухай вухами, а не ротом. Там сурмили в ріг. Двічі, хіба не чув? А зараз гримлять ланцюги решітки — хтось приїхав або виїжджає. Хочеш подивитися?

Браму Гаренголу не відчиняли з того ранку, коли князь Тайвин разом з військом рушив у похід.

— Я замішую вранішній хліб, — пожалівся Мантулик. — І темряви не люблю, я тобі вже казав.

— То я піду сама. А тобі потім розкажу. Можна мандрику?

— Ні.

Тоді Ар’я поцупила одну без дозволу і з’їла дорогою назовні. Начинка мандрики була з дрібно порізаних горіхів, ягід та сиру, листкова шкуринка — хрустка, ще тепла з печі. З’ївши мандрику пана Аморі, Ар’я відчула неабияке зухвальство. «Голоніжка-бистроніжка-легконіжка», виспівувала вона пошепки. «Ховайтеся усі, йде привид Гаренголу.»

Ріг збудив замок від сну; в двір вже вискакували вояки подивитися, що там таке. Ар’я пристала до інших і скоро побачила, як під решітку вповзає валка возів, запряжених волами. Здобич — відразу зрозуміла вона. Вершники, що охороняли вози, балакали кількома чудернацькими мовами; броня їхня блищала блідим сяйвом під місяцем, а двійко з коней були вкриті чорно-білими смугами. «Кровоблазні!» Ар’я відсунулася глибше у тінь і побачила, як повз неї на задку воза провезли у клітці велетенського чорного ведмедя. Інші вози були навантажені сріблястими обладунками, зброєю та щитами, лантухами борошна, верескливими пацями, кощавими собаками, квохтливими курями. Ар’я замислилася, скільки часу вона вже не їла доброї свинячої печені, але тут побачила першого з полонених.

Судячи з поводження та гордовитої постави голови, то мав бути якийсь вельможний пан. Під подертим червоним вапенроком Ар’я бачила блиск кольчуги. Спершу вона навіть подумала, що то хтось із Ланістерів, але при світлі смолоскипа роздивилася, що знак на грудях був не лев, а срібний кулак. Руки його були міцно зв’язані, мотузка з’єднувала гомілку з бранцем позаду нього; той був прив’язаний до наступного, а той — ще далі, отож уся валка була змушена дріботіти разом, не збиваючи кроку. Багацько бранців було поранено. Якщо хтось раптом зупинявся, вершник супроводу миттю мчав до нього і давав скуштувати нагайки. Ар’я спробувала порахувати бранців, але втратила лік, ще не дійшовши п’ятдесяти — а у валці йшло принаймні вдвічі більше. Одяг їхній був заплямований болотом та кров’ю; при смолоскипах важко було впізнати усі значки та герби, але деякі Ар’я все ж примітила. Подвійні башти. Сяюче сонце. Скривавлений чоловік. Бойова сокира. «Бойова сокира — це знак Кервинів, а біле сонце на чорному — Карстарків. Усі вони — північани. Вояки мого батька та Робба.» Їй не хотілося й думати, що це має означати.

Кровоблазні почали злізати з коней. З соломи повилазили заспані стайнярі, щоб попорати їхніх спінених тварин. Один з вершників голосно вимагав пива. Галас виманив пана Аморі Лорха на накривну галерею понад двором; його супроводжували двоє стражників зі смолоскипами. Варго Хап у цап’ячому шоломі натяг повід, опинившись перед ним.

— Вітаю, пане кафтеляне! — мовив найманець. Він фафрав так жахливо, наче щось жував або мав завеликого язика в роті.

— Що це таке, Хапе? — насуплено спитав пан Аморі.

— Полоняники. Вуф Болтон гадав певейти Твивуб, та мої хвафькі компанійфі повубали його певедовий вагін на фматки. Багато вбили, а Болтона пвогнали геть. Офьо їхній офільник, Гловев, а той поваду — пан Аеніф Фвей.

Пан Аморі Лорх втупився у бранців унизу своїми дрібними свинячими очицями. Ар’ї здалося, що він невдоволений. Усі в замку знали, що вони з Варго Хапом один одного ненавидять.

— Гаразд, — мовив він. — Пане Кадвине, заженіть їх до підземелля.

Пан з кольчужним кулаком на вапенроку здійняв очі.

— Нам обіцяли почесний полон, шляхетне поводження… — почав був він.