— Ваш-милість, — пробурмотів він, — Станіс висадив своє вояцтво на турнірному полі, а річкою пливуть ще. На Грязючну Браму ідуть приступом, до Король-Брами притягли стінолам. Біс повів вилазку, щоб їх відігнати.

— Це нажахає ворога аж до печінок, — сухо відповіла королева. — Сподіваюся, він не узяв з собою Джофа.

— Ні, ваш-милосте, король з моїм братом при Хвойдах. Жбурляє Рогачів у річку.

— А тим часом Грязючну Браму беруть приступом?! Божевілля! Накажіть панові Озмунду негайно вивести короля звідти. Там надто небезпечно! Приведіть його до замку.

— Біс каже…

— Ваша справа — робити, що кажу я! — звузила очі Серсея. — Хай ваш брат виконує наказ, бо інакше наступну вилазку поведе він! А ви підете в його загоні!

Коли страви прибрали, багато гостей попросилося до септу, і Серсея милостиво дала дозвіл. Серед тих, хто пішов, була пані Танда з дочками. Для тих, хто лишився, солодко заграв на високій арфі та заспівав пісень приведений співець. Він співав про Жонкіль та Флоріана, про принца Аемона Драконолицаря і його кохання до братової королеви, про Німерію з десятьма тисячами кораблів. Пісні були гарні, але жахливо сумні. Дехто з жіноцтва почав плакати, і Санса відчула вологу на власних очах.

— Яка розумничка. — Королева схилилася ближче. — Повправляйся у сльозах, не завадить. Вони тобі знадобляться перед лицем короля Станіса.

Санса злякано посовалася на стільці.

— Даруйте, ваша милосте?

— Та не белькочи ти про ті милості. Якщо вже карлик змушений сам очолити військо, то вочевидь, справи там, надворі, зовсім погані. Можеш вже зняти свою гарненьку личину і показати справжнє лице. Я усе знаю про твої зради у божегаї.

— У божегаї?! — «Не дивитися на Донтоса, не дивитися, не дивитися», сказала собі Санса. «Нічого вона не знає, ніхто не знає. Донтос обіцяв, мій Флоріан ніколи мене не зрадить.» — Я не скоїла жодних зрад. Я ходила до божегаю молитися,

— Еге ж, за Станіса. Або свого брата — байдуже. Навіщо ж іще шукати милості батькових богів? Ти молишся про нашу поразку. Як це назвати, коли не зрадою?

— Я молюся за Джофрі, — наполягала Санса перелякано.

— Чого б це? За його ніжну ласку до тебе? — Королева взяла глек солодкої слив’янки в служниці, що йшла мимо, і налила Сансі келиха. — Пий, — холодно наказала вона. — Може, колись ти нарешті матимеш мужність зустріти правду з розплющеними очима.

Санса підняла келиха до вуст і ковтнула трохи. Наливка була солодка, аж губи злипалися, але дуже міцна.

— Ні, ти можеш краще, — мовила Серсея. — До дінця, Сансочко. Тобі наказує твоя королева.

Санса трохи не вдавилася, але перекинула келиха цілком, поспіхом ковтаючи густу солодку слив’янку, поки не запаморочилося у голові.

— Ще? — спитала Серсея.

— Ні, благаю!

Королева незадоволено скривилася.

— Коли ти питала про пана Ілина, я тобі збрехала. Хочеш зараз почути правду, Сансо? Хочеш дізнатися, навіщо він тут насправді?

Санса не насмілилася відповісти, та королеві було байдуже. Вона здійняла руку і махнула, не чекаючи на її слово. Санса й не бачила, коли пан Ілин повернувся до палати, але ось раптом він виник нізвідки, з тіней позаду помосту, тихо, наче кіт. Лід він ніс оголеним, без піхов. Санса згадала, що батько завжди чистив клинок у божегаї після того, як стинав людині голову. Але пан Ілин не дбав про зброю так ретельно. На вкритому рясицями булаті висихала кров, темніючи з червоного до брунатного.

— Скажіть панні Сансі, навіщо я тримаю вас коло себе, — мовила Серсея.

Пан Ілин відкрив рота і видав якесь придушене клекотіння без жодного виразу на спотвореному віспою обличчі.

— Він каже, що стоїть тут заради нас, — пояснила королева. — Хай Станіс бере місто, хай бере собі престол, але судити мене я йому не дозволю. Живцем він нас не отримає.

— Нас?

— Ти мене чула. Отож починай, мабуть, молитися знову, Сансо. Та цього разу проси в богів іншого кінця для цієї битви. Інакше обіцяю тобі: падіння дому Ланістер принесе мало втіхи Старкам.

Вона сягнула рукою по Сансине волосся і легенько прибрала його з шиї.

Щілина у шоломі дозволяла Тиріонові бачити тільки те, що просто перед ним. Але щойно він повернув голову, як побачив три галери на березі коло турнірного поля, і ще четверту, більшу за інші, далі на річці. Вона жбурляла з метавки барила смоли.

— Клином шикуйсь! — наказав Тиріон, коли його вершники вихлюпнули хвилею з потерни. Загін вишикувався вістрям списа; на самому його кінці стояв Тиріон. Пан Мандон Мур став одесну; біла полива його панцира відбивала сяйво полум’я, холодні непорушні очі байдуже блищали крізь забороло. Він їхав на вугільно-чорному огирі, вбраному в сірі ладри; на руці його висів чисто-білий щит Королегвардії. Ошую Тиріон здивовано побачив Подріка Пейна з мечем у руці.

— Ти ще замолодий, — миттю мовив він. — Повертайся!

— Я ваш зброєносець, ласкавий пане.

Тиріон не мав часу сперечатися.

— Гаразд, тоді тримайся поруч і дивись мені — не загубися.

Він вдарив коня п’ятами і рушив уперед.

Загін їхав коліно у коліно попід мурами, що нависали над головою. На держалні у руці пана Мандона майорів прапор Джофрі — кармазин і золото, лев та олень танцюють лапами до копит. Коні прискорилися з кроку до ристі, широко оминаючи основу башти. З мурів летіли стріли, над головами свистіли, крутилися, сліпо падали на землю та воду, трощили залізо та плоть важкі каменюки. Попереду височіла Король-Брама та натовп вояків, що поралися коло велетенського стіноламу — стовбура чорного дубу з залізним вістрям. Навколо юрмилися лучники з кораблів, випускали стріли по кожному захисникові, що смів показатися над брамою.

— Списи до бою! — наказав Тиріон і прискорився до легкого чвалу.

Земля була слизька, просякнута водою; грязюка під ногами коней мішалася з кров’ю. Огир спіткнувся на трупі, копита ковзнули, збурили болото. Якусь мить Тиріон думав, що його стрімка навала скінчиться падінням з сідла ще до того, як він досягне ворога. Та все ж якимсь дивом вершник і кінь втримали рівновагу. Попід брамою вояки розверталися до нападників, поспіхом готувалися прийняти удар. Тиріон підняв сокиру і заволав:

— Король-Берег!

Інші голоси підхопили клич, і стріла полетіла уперед. Криця та шовк, громові копита і гострі клинки, поціловані вогнем…

Пан Мандон зронив вістря списа униз та вперед в останню можливу мить і прохромив Джофріним прапором груди щитникові у набивному каптані. Той злетів у повітря, перш ніж держално луснуло під вагою та силою удару. Попереду себе Тиріон побачив лицаря з лисом у колі квітів на вапенроку. «Якийсь Флорент», майнула перша думка, а слідом за нею друга: «Без шолома». Він вдарив лицаря щосили у обличчя, вклавши усю вагу сокири, руки та коня. Половина голови лицаря відлетіла геть, а плече Тиріона від удару заніміло. «Шагга б з мене посміявся», подумав Тиріон, рухаючись далі.

У його щита вдарив спис. Под чвалом промчав мимо, рубаючи усіх ворогів, що траплялися під руку. Тиріон краєм вуха чув підбадьорливі вигуки вояків на стінах. Всі, хто стояв коло тарана, або втекли, або стали на захист свого життя, і забутий ними важкий стінолам гепнувся у грязюку. Тиріон збив конем лучника, розпанахав списника від плеча до пахви, поковзом вдарив по шоломі з меч-рибою на маківці. Коло тарану його великий гнідий став дибки, але чорний огир легко перескочив через перепону, і пан Мандон промчав повз Тиріона, мов смерть у сніжно-білому шовку. Меч лицаря стинав кінцівки, розвалював голови, трощив щити небагатьох ворогів, в яких вони вціліли на переправі через річку.

Тиріон спонукав коня перестрибнути таран. Вороги тим часом розбігалися навсібіч. Тиріон повів головою справа наліво та назад, але Подріка Пейна ніде не побачив. Стріла брязнула на щоці шолома за якихось пів-вершка від зорової щілини. Від нападу страху він трохи не звалився з коня. «Годі стовбичити тут, як пень, бо зараз гусячим пір’ям поростеш.»