Рорж запнувся. Щось дивне з’явилося в нього у очах… чи може таке бути, щоб він боявся Якена Ха-Гара?

— Шукай у лазні. Геть з дороги.

Ар’я крутнулася і втекла прудко, мов сарна. Ноги тупотіли по бруківці, аж поки не принесли до лазні. Якен знайшовся у купелі; навколо здіймалася пара, служниця лила йому на голову гарячу воду. Довге, мокре і важке волосся, з одного боку руде, а з іншого біляве, спадало плечами.

Вона підібралася до нього тихо, мов тінь, але він все одно розплющив очі.

— Вона скрадається на малих мишачих ніжках, але чоловік чує, — мовив Якен.

«Як він мене почув?», вражено спитала Ар’я себе подумки. Та він і те, здається, почув.

— Шурхіт шкіри на каменях співає чоловікові з відкритими вухами гучніше за бойовий ріг. Розумні дівчатка ходять босими ногами.

— Я маю щось переказати. — Ар’я окинула оком служницю, не знаючи, що робити. Коли та дала зрозуміти, що нікуди не піде, Ар’я схилилася вустами майже до Якенового вуха і прошепотіла, — Вис.

Якен Ха-Гар знову заплющив очі; він плавав у купелі в блаженному напівсні.

— Скажи, що чоловік прийде до їх вельможності, коли їм буде зручно.

Зненацька його рука хлюпнула на Ар’ю гарячу воду, і вона мусила відстрибнути, щоб не змокнути.

Коли Ар’я переказала Балабушкові звістку від Виса, бровар гучно залаявся.

— Ти скажи тому Висові, що мої хлопці мають справу робити! А ще скажи, що він гидкий рябий вилупок, і спершу сьоме пекло скрижаніє, ніж він побачить ще хоч ріг мого пива! Щоб мені доправив сюди барила за годину, бо інакше князеві Тайвину скажу! Отоді він затанцює!

Вис теж залаявся, коли Ар’я переказала слова броваря — звісно, без «рябого вилупка». Він пирхав, кипів, погрожував, та зрештою зібрав шістьох чоловіків і надіслав, буркочучи, віднести барила до броварні.

Вечеря того дня складалася з рідкої ячмінної юшки, заправленої морквою та цибулею, і окрайця черствого чорного хліба. Одна з жінок призвичаїлася спати у Висовому ліжку; вона отримала ще шматок зрілого блакитного сиру та крильце з того каплуна, якого Вис обіцяв зранку Ар’ї. Решту він зжер сам-один; сало з каплуна текло в нього блискучою доріжкою між чиряками у кутку рота. Він вже майже прикінчив птаха, коли підняв очі з-над миски і помітив Ар’їн погляд.

— Куно, ану ходи сюди.

На одному стегні каплуна ще лишалося темного м’яса на кілька укусів. «Згадав обіцянку», подумала Ар’я і пошкодувала, що назвала Якенові його ім’я. Вона злізла з лави і пішла до голови столу.

— Я бачив, як ти на мене дивишся. — Вис витер пальці передком її сорочки, тоді схопив за горло однією рукою і дав ляпаса іншою. — Що я тобі казав?!

Новий удар, тепер тилом долоні.

— Слідкуй за очима, волоцюжко, бо видлубаю їх ложкою і згодую своїй сучці!

Від лютого поштовху вона впала на підлогу. Поділ сорочки втрапив на гвіздок, що стирчав з дощок лави, і зарипів, шматуючись навпіл.

— Залатаєш, перш ніж спати! — наказав Вис, виїдаючи останнє м’ясо з каплуна. Скінчивши, він гучно обсмоктав пальці та викинув кістки своїй бридкій плямистій суці.

— Вис, — шепотіла тієї ночі Ар’я, схилившись над діркою в сорочці. — Дунсен, Полівер, Любчик Раф, — проказувала вона, встромляючи кістяну голку в нефарбовану вовну. — Лоскотун і Хорт. Пан Грегор, пан Аморі, пан Ілин, пан Мерин, король Джофрі, королева Серсея.

Їй стало цікаво, скільки ще вона має казати ім’я Виса у своїй молитві. Засинаючи, вона мріяла, що назавтра вранці його вже не буде на світі.

Та зранку її збудив, як завжди, носак Висового чобота. Головні сили князя Тайвина мали виступати того дня, повідомив він усім, поки вони снідали вівсяними коржами.

— Хай ніхто не думає, що тут стане легко, щойно наш ласкавий пан, князь Ланістер, піде, — попередив він. — Замок від того менший не стане, от побачите. А рук, щоб його порати, стане менше. Тоді ви, ледацюги, побачите в мене, що таке працювати як слід.

«Не в тебе.» Ар’я відщипнула шматочок коржа. Вис на неї насупився, наче знав її таємницю, та вона швидко опустила очі в стіл і не сміла їх більше здіймати.

Коли князь Тайвин Ланістер вирушав з Гаренголу, блідий світанок щойно зайнявся. Ар’я дивилася зі склепінчастого вікна на половині висоти Плакучої Башти. Огир князя мав на собі чабрака з полив’яних кармазинових лусочок, визолоченого налобника та нагрудника; сам князь вдяг товсте корзно з горностаю. Його брат, пан Кеван, не дуже поступався пишнотами. Попереду їхали аж четверо хорунжих з велетенськими кармазиновими прапорами, що несли на собі золотого лева. Позаду Ланістерів їхали визначні князі, всяке панство, очільники загонів. Віяли та плескали прапори, буяли фарби: червоний бик та золота гора, ліловий одноріг та бойовий півень, смугастий вепр та борсук, сріблястий тхір та блазень у пістрявому вбранні, зірки та сонця, павич та пантера, брус та кинджал, чорний каптур, синій жук, зелена стріла…

Останнім їхав пан Грегор Клеган у сірій латній броні, верхи на огирі такому ж лютому, як наїзник. Поруч з ним Полівер віз прапора з чорним собакою; на голові він мав Гендріного шолома з бичачими рогами. Чолов’яга він був немалий на зріст, але поруч з хазяїном здавався хлопчаком-недоростком.

Раптом спиною Ар’ї пробіг холодок. Дивлячись на вояків, що минали величезну залізну решітку Гаренголу, вона усвідомила, яку прикру помилку зробила. «Яка ж я дурна», сказала вона собі. Вис — то ж дрібна птаха, не більша за Кізвика. Осьде перед нею дійсно важливі люди — ті, кого вона мала б убити. Минулого вечора вона могла б прошепотіти їхні імена їм на смерть, якби не сердилася так на Виса за те, що він її бив і обдурив з каплуном. «Князь Тайвин! Чому я не назвала князя Тайвина?!»

Може, ще не пізно роздуматися. Адже Виса ще не вбито. Якби знайти Якена, сказати йому…

Ар’я похапцем збігла звивистими сходами, забувши про свої потерпання. Вона почула брязкіт ланцюгів — то повільно опускали брамну решітку, вістря якої глибоко вгрузали у землю… і ще щось — вереск болю і страху.

З десяток людей дісталося туди перед нею, хоча ніхто не зважився підійти близько. Ар’я пролізла між ними, звиваючись. Вис лежав на бруківці з кривавим розірваним горлом. Очі сліпо вирячилися вгору, на скупчення сірих хмар. Його бридка плямиста сука стояла в нього на грудях, лизькала кров, яка поштовхами витікала з горлянки, і час від часу відшматовувала повну пащеку м’яса від обличчя покійного.

Нарешті хтось приніс самостріл і поцілив плямисту тварюку на місці, коли та дерла одне з Висових вух.

— Химерно якось, — почула вона від одного з людей. — Він ту сучку взяв ще цуценям.

— Наврочено тут, — відповів чолов’яга з самострілом.

— Гаренів привид, ось воно що, — додала матуся Амабела. — Не спатиму тут більше ані ночі, кажу вам.

Ар’я підняла очі з-над мертвого чоловіка і його мертвого собаки. Якен Ха-Гар стояв, притулившись спиною до стіни Плакучої Башти. Коли він побачив, що Ар’я дивиться, то підняв до обличчя руку і мимохідь поклав на щоку два пальці.

За два дні шляху до Водоплину їх помітив розвідник, коли вони напували коней з каламутного струмка. Ніколи ще Кетлін так не раділа, забачивши значок з двома баштами дому Фрей.

Коли вона попрохала розвідника супроводити їх до дядька, то отримала таку відповідь:

— Пан Чорноструг пішов на захід з королем, мосьпані. Роз’їзди без нього очолює Мартин Водограй.

— Зрозуміло.

Водограя вона стрічала у Близнюках — то був байстрюк князя Вальдера Фрея, зведений брат пана Первина. Її не здивувало рішення Робба вдарити у саме серце ланістерівської сили. Напевне, він саме про це й думав, коли висилав її на перемовини з Ренлі.

— То де ж зараз Водограй?

— Стоїть табором за дві години звідси, мосьпані.

— Ведіть нас до нього, — наказала вона. Брієнна допомогла їй сісти у сідло, і вони вирушили негайно.

— Ви прибули з Лихомостя, мосьпані? — запитав розвідник.

— Ні.

Кетлін не посміла там з’явитися. Після смерті Ренлі вона не була певна, який прийом матиме від його юної вдовиці та її захисників. Натомість вона пробралася крізь саме серце війни — колись плодючим річковим краєм, перетвореним на зчорнілу пустелю свавіллям Ланістерів. Щовечора розвідники приносили їй звістки, від яких її нудило.