— Так, ваше панство. Тобто мосьпане.

Князь майнув рукою.

— Надайте їй пристойного вигляду, — мовив він, ні до кого не звертаючись, — і перевірте, чи вміє вона розливати вино не мимо кухля.

Відвернувшись, він підняв руку і мовив:

— Шановний пане Хапе, подбайте про корогви над брамою.

Четверо «Хвацьких компанійців» видерлися на мур і скинули донизу лева Ланістерів та чорну мантикору пана Аморі. На їхніх місцях замайоріли оббілована людина Жахокрому та лютововк Старків. Того ж вечора юний джура на ймення Нім наливав вино Рузові Болтону та Варго Хапові, які стояли на галереї та дивилися, як «Хвацькі компанійці» женуть голого Аморі Лорха середнім двором. Пан Аморі благав, лив сльози, чіплявся до ніг своїх полонителів, аж доки його не відтяг Рорж, а Пелех — не пхнув чоботом до ведмежої ями.

«Ведмідь — весь чорний», подумала Ар’я. «Схожий на Йорена.»

Вона наповнила келиха Руза Болтона і не розлила ані краплі.

У місті, що дивувало своїми пишнотами, Дані чекала, що Дім Невмирущих виявиться найпишнішим з усіх. Але коли вона вилізла з ношів, то побачила якусь стару сіру руїну. Довгий низький будинок без вікон та башт звивався, наче кам’яна змія, крізь гайок дерев з чорною корою, з чорнильно-синього листя яких видобували трунок для чародійського напою, що його карфійці звали «вечірньою тінню». Жодних інших будинків поблизу не було. Дах палацу вкривала чорна черепиця, частково обвалена чи розбита; сухий будівельний розчин між каменями стін кришився та розсипався. Дані зрозуміла, чому Цзаро Чжуан Даксос назвав це місце Палацом Праху. Навіть Дрогон, побачивши його, занепокоївся — чорний дракон засичав, пускаючи дим між гострих зубів.

— Кров моєї крові, — мовив Джохого дотракійською мовою, — тут зле місце, де блукають привиди та маегі. Бачите, як воно п’є вранішнє сонце? Ходімо звідси, поки воно не випило й нас.

Пан Джораг Мормонт наздогнав їх і мовив:

— Яку силу можуть мати ті, хто мешкає у такій гидоті?

— Послухайте мудрих слів тих, хто любить вас найбільше, — додав Цзаро Чжуан Даксос, зручно розташований всередині ношів. — Ворожбити — лихі створіння, що їдять порох та п’ють тіні. Вони вам нічого не дадуть. Їм нема чого дати.

Агго поклав руку на араха.

— Люди кажуть, халісі, що багато хто заходить до Палацу Праху, та мало виходить звідти.

— Так кажуть люди, — погодився Джохого.

— Ми кров вашої крові, — додав Агго, — ми присягнулися жити і померти поруч з халісі. Дозвольте зайти разом з вами до цього темного місця і вберегти вас від біди.

— В деякі місця навіть хал мусить заходити сам, — відповіла Дані.

— Тоді візьміть мене, — наполягав пан Джораг. — Ваша безпека…

— Королева Даянерис мусить увійти сама або не входити зовсім. — З-під дерев виступив ворожбит П’ят Прей. «Невже він там стояв увесь час?», зацікавилася Дані. — Якщо вона відвернеться зараз, то двері мудрості зачиняться для неї на віки вічні.

— Моя розважальна мавна досі чекає! — покликав Цзаро Чжуан Даксос. — Відверніться від цього божевілля, о найупертіша з королев та цариць! Я маю сопілкарів, які втішать вашу знуртовану душу найсолодшою музикою, і маленьку дівчинку, від чийого язика ви зітхатимете і танутимете.

Пан Джораг окинув купецького магната кислим поглядом.

— Ваша милосте, згадайте-но Міррі Маз Дуур.

— Вже згадала, — раптом вирішила Дані. — Я згадала, які знання вона мала. А була ж усього лише маегі.

П’ят Прей слабко всміхнувся.

— Дитина каже мудро, як стариця. Візьміть мою руку і дозвольте вас відвести.

— Я не дитина! — відповіла Дані, але руку взяла.

Під чорними деревами було темніше, ніж вона чекала. І шлях виявився довший. Стежка начебто здавалася прямою від вулиці просто до дверей палацу, але П’ят Прей скоро звернув убік. Коли Дані спитала, він відповів:

— Якщо зайти спереду, то ніколи не вийдеш назад. Зважте на мої слова, королево: Дім Невмирущих збудовано не для смертних людей. Якщо ви поціновуєте вашу душу, бережіться і робіть усе точно так, як я кажу.

— Я робитиму так, як ви скажете, — пообіцяла Дані.

— Коли увійдете, то опинитеся у кімнаті з чотирма дверима: тими, крізь які увійшли, і ще трьома. Далі заходьте до тих, які по праву руку від вас. Завжди й незмінно обирайте двері по праву руку. Якщо натрапите на сходи, рухайтеся вгору. Ніколи не сходьте донизу і ніколи не заходьте до інших дверей, ніж ті, що одесну від вас.

— Завжди праві двері, — повторила Дані. — Зрозуміло. А коли виходитиму, то робити протилежне?

— Аж ніяк, — заперечив П’ят Прей. — Хоч приходите, хоч ідете геть — робіть те саме. Завжди вгору. Завжди праві двері. Проте перед вами можуть відчинитися й інші. За ними ви можете побачити щось таке, що вас збентежить. Видіння прекрасні й видіння страшні, незбагненні дива та неймовірні жахіття. Види й звуки днів минулих, і днів майбутніх, і тих днів, яких ніколи не було. Мешканці та слуги дому можуть звертатися до вас на шляху. Відповідайте або не зважайте — вибір за вами. Але не заходьте до жодної кімнати, доки не досягнете приймальні.

— Розумію.

— Коли ви з’явитеся до палати Невмирущих, майте терпець. Для них наші жалюгідні життя — то лише мерехтіння мушиних крилець. Слухайте якомога уважніше, і кожне почуте слово записуйте у своєму серці.

Коли вони досягли дверей — великого, видовженого вгору рота у стіні, зробленій за подобою людського обличчя — на порозі їх чекав найменший карлик, бачений Дані. Не вищий, ніж їй по коліно, гостропикий, з кирпатим свинячим носом, але вдягнений у тонкого краму ліберію синьо-лілового кольору. В крихітних рожевих рученятах він тримав срібну тацю, а на ній стояв вузький кришталевий келих густої синьої рідини — «вечірньої тіні», вина ворожбитів.

— Візьміть та випийте, — заохотив П’ят Прей.

— А чи не посиніють від того мої вуста?

— Одна стеблина лише відкриє вам вуха та розвіє туман з очей, щоб ви могли бачити і чути істини, поставлені перед вами.

Дані підняла келиха до вуст. Перший ковток гидко відгонив чорнилом та гнилим м’ясом, але скоро наче розбудив усередині неї життя. Вона відчувала, як грудьми повзуть і завиваються зміями навколо серця гарячі пальці, а на язику з’являється смак меду, анижу та вершків, материного молока та сімені Дрого, червоного м’яса, гарячої крові та розтопленого золота… усі колись куштовані нею смаки відразу, і водночас жоден з них. Та ось нарешті келих спорожнів.

— Тепер можете увійти, — мовив ворожбит. Дані поставила келих на тацю служника і ступила досередини.

Вона стояла у кам’яному передпокої з чотирма дверима, по одній на кожну стіну. Без жодного вагання вона рушила до правих дверей і рішуче подолала їх. Друге приміщення виявилося таким самим, як перше. І знову вона обернулася до дверей одесну від себе. Штовхнувши їх, Дані побачила ще один маленький передпокій з чотирма дверима. «Я потрапила до царини чар».

Четверта кімната була не квадратна, а видовжено-округла. Замість каменю її стіни були вибудувані з поїденого шашіллю дерева. А замість чотирьох дверей вона мала шість.

Дані обрала праві двері та увійшла до темної довгої палати з високою стелею. Справа тяглися рядком смолоскипи, що горіли димним жовтогарячим полум’ям. Але двері були тільки зліва. Дрогон розгорнув широкі чорні крила, збурив ними застояне повітря і пролетів зо три сажні, перш ніж вельми ганебно гепнутися на підлогу. Дані широкими кроками рушила за ним.

Поїдений пліснявою килим під ногами колись буяв пишними барвами; у тканині серед вицвілого сірого та плямистого зеленого досі виднілося подерте золоте шиття. Рештки килима глушили кроки, та це не надто втішало, бо натомість Дані чула звуки зсередини стін: тихе шкрябання та шурхотіння, що нагадало їй про щурів. Дрогон теж їх почув і повів носом слідом за ними, а коли звуки припинилися, гнівно заверещав. Крізь деякі з зачинених дверей долинуло дещо бентежніше. Одні двері трусилися і стугоніли, наче хтось намагався крізь них пробитися. З-за інших лунало дивне дудіння, позбавлене усякого музичного ладу. Зачувши його, дракон почав люто хльоскати хвостом з боку в бік. Дані поспішила проминути ті двері якомога швидше.