— Твоє зауваження щодо байстрюка може виявитися корисним, Бране, — опісля того мовив маестер Лювин. — Гадаю, колись із тебе вийде добрий князь на Зимосічі.

— Ні, не вийде. — Бран знав, що князем йому не бувати так само, як і лицарем. — Робб мусить одружитися з котроюсь із панн Фрей, ви мені самі казали. І Вальдери теж так казали. В нього народяться сини — от вони і стануть князями на Зимосічі, а не я.

— Може, й так, Бране, — відповів пан Родрік, — та ось я одружувався тричі, й усі три дружини дарували мені самих доньок, а тепер від них лишилася одна Бета. Мій брат Мартин став батьком чотирьох міцних синів, але до чоловічого віку дожив самий лише Джорі. А коли він загинув, то загинув і рід Мартина разом з ним. Коли кажеш про майбутнє, не можна бути певним ні в чому.

Наступного дня настала черга Леобальда Толгарта. Він балакав про те, що провіщує погода, які вбогі на розум його селяни і як його небожеві кортить поїхати на війну.

— Бенфред самотужки зібрав собі загін латників. Хлопчаків, не старших за дев’ятнадцять років, з яких кожен уже вважає себе новим Молодим Вовком. Я їм сказав, що наразі вони — молоді зайці, а не вовки. То вони зареготали, миттю назвалися Дикими Зайцями і заповзялися носитися полями, почепивши під вістря списів заячі шкурки і горлаючи пісень про лицарські звитяги.

Бран вирішив, що Бенфред Толгарт придумав пречудово. Бран пам’ятав його — галасливого добросердого здорованя, який часто навідувався до Зимосічі з батьком, паном Гелманом, водив дружбу з Роббом та Теоном Грейджоєм. Але пан Родрік, вочевидь, розгнівався на почуте.

— Якщо король потребуватиме нових вояків, він за ними пришле, — заявив старий лицар. — Тому накажіть небожеві, хай лишається у Торгеновому Закуті згідно волі його вельможного батька.

— Накажу, пане, — відповів Леобальд, а тоді перейшов до справи пані Роголіс. Бідолаха не мала ані чоловіка для захисту своєї землі, ані синів, які б її успадкували. Власна дружина пана Леобальда теж була з Роголісів — сестра покійного князя Галиса; панове мають це пам’ятати.

— В садибі, де порожньо й тихо, гуляє недоля і лихо. Я мав на думці відіслати свого молодшого сина до пані Донелли. Хай би виховувала його як власного. Беренові майже десять років, він гарний хлопчина, ще й господині рідний небіж. Він її втішить, це вже напевне, а може, ще й прізвище Роголіс собі перебере…

— Якщо його проголосять спадкоємцем? — припустив маестер Лювин.

— …аби родовід дому не загинув остаточно, — скінчив Леобальд.

Бран знав, що слід відповісти.

— Дякую за ваші вісті, добрий пане, — поспіхом вимовив він, поки пан Родрік нічого не встиг додати. — Ми викладемо цю справу перед моїм братом Роббом. Так, і перед пані Роголіс, певна річ.

Леобальд, схоже, здивувався з того, що Бран взагалі розтулив рота.

— Прийміть дяку, мій принце, — мовив той, але в світло-блакитних очах майнув жаль, змішаний, як здалося Бранові, з дещицею полегшення від того, що цей каліка, дяка богам, не його син. І на мить Бран зненавидів свого гостя.

Проте маестрові Лювину той більше припав до смаку.

— Цілком можливо, що Берен Толгарт влаштує нас щонайкраще, — мовив він, коли Леобальд пішов собі. — Родоводом він наполовину Роголіс, і якщо візьме собі дядькове прізвище…

— …то лишиться тим самим хлопчаком, що й є, — підхопив пан Родрік, — змушеним утримувати свою землю проти таких, як Морз Умбер або той байстрюк Руза Болтона. Все це треба ретельно обміркувати. Щоб Робб міг прийняти розумне рішення, ми спершу мусимо знайти для нього розумну пораду.

— Може, нам зараз доцільно не мудрувати, а пошукати простої вигоди, — зазначив маестер Лювин. — Тобто зрозуміти, якого саме князя Робб має улестити просто зараз. Річковий край тепер входить до його королівства; можливо, він захоче зміцнити укладені союзи, видавши пані Роголіс за якогось із господарів на Тризубі. Може, за Чорноліса, а може, за Фрея…

— Пані Роголіс може взяти собі одного з наших Фреїв, — устряг Бран. — Хай хоч обох забирає, якщо їй кортить.

— Ви кажете недобрі слова, мій принце, — кинув йому лагідний докір пан Родрік.

«Еге ж, наче від тих Вальдерів діждешся добра.» Бран насупився, втупив очі у стіл і нічого не відповів.

У наступні дні з інших вельможних домів прилетіли круки з вибаченнями. Байстрюк з Жахокрому не приїде, Мормонти й Карстарки всі пішли на південь з Роббом, князь Кляск не наважувався на подорож з-за своїх древніх літ, пані Кремінець була важка дитиною, а у Вдоварті буяла пошесть. Нарешті від усіх найшляхетніших підданих дому Старк прийшли якісь звістки, не рахуючи Горолана Троска, болотяного князя, який не потикався зі своєї багви багато років, та Кервинів, чий замок стояв за пів-дня їзди від Зимосічі. Князь Кервин сидів у ланістерівському полоні, але його син, юнак чотирнадцяти років, прибув-таки одного ясного та гомінливого ранку на чолі двох з половиною десятків кінних латників. Коли вони в’їхали крізь браму, Бран саме ганяв Танцівницю двором, а побачивши, під’їхав, аби привітатися. Клей Кервин завжди був приязний та дружній до самого Брана і його братів.

— Доброго тобі раночку, Бране! — весело гукнув Клей. — Чи тепер я маю кликати тебе принцом Браном?

— Хіба якщо хочеш.

Клей засміявся.

— А чому б ні? Настали такі дні, що всяка гуля на дорозі величає себе як не королем, то принцом. А чи написав Станіс листа і до Зимосічі теж?

— Станіс? Не знаю.

— Тепер він теж король, — повідомив Клей. — Пише, що королева Серсея брала до ліжка свого брата. То й виходить тепер, що Джофрі — байстрюк.

— Джофрі-Виродок, — загарчав один з кервинівських лицарів. — Хто б дивувався з безбожжя та ницості того, чий батько — Крулеріз!

— Еге ж, — додав інший, — боги не терплять кровозмісу. Подивіться лишень, як з їхньої волі скінчили свою долю Таргарієни.

На хвильку Бранові перехопило подих так, що аж не стало повітря. Велетенська долоня стиснула груди, не давала дихати. Він відчув, наче падає, і вчепився зсудомленими пальцями у повід Танцівниці.

Напевне, жах проступив у нього просто на обличчі, бо Клей Кервин перепитав:

— Бране? Ти здоровий? Ба, велике діло — ще один король!

— Робб поб’є і його теж. — Бран повернув голову Танцівниці у бік стаєнь, не зважаючи на зачудовані погляди кервинівського почту. Кров вирувала у Бранових вухах; якби не сідельні ремені, він би, напевне, звалився на землю.

Тієї ночі Бран молився богам свого батька про сон без сновидінь. Та якщо боги й почули, то жорстоко поглузували, бо надіслали йому вночі страхіття, ще гірше за будь-який вовчий сон.

— Лети або здохни! — верещав на нього триокий гайворон і щосили його дзьобав. Бран плакав і молив про змилування, та гайворон не знав жалю. Він вийняв Бранові спершу ліве око, потім праве, а коли хлопчика охопив сліпий морок, гайворон вдарив йому просто в чоло, глибоко заганяючи страшного чорного дзьоба всередину черепа. Бран верещав, аж думав, що йому зараз луснуть легені. А біль був такий, наче хтось сокирою лупив йому голову надвоє. Але щойно гайворон висмикнув дзьоба, вимазаного мозком та налиплими шматочками кістки, як до Брана повернулася здатність бачити. Втім, те, що він побачив, спинило йому подих від жаху. Він щосили чіплявся за башту багато верст заввишки; пальці ковзали, нігті шкрябали по каменю, ноги тягли донизу. Дурні, мертві, немічні ноги.

— Допоможіть! — вигукнув він. У небі над головою з’явився золотий чоловік і витяг його нагору.

— До чого змушує кохання, — стиха пробурмотів той і штовхнув. Бран хвицьнув ногами і вилетів у порожнечу.

— Мені вже не спиться так, як замолоду, — мовив великий маестер Пицель на знак вибачення за їхню досвітню зустріч. — Оце краще поратимуся у своєму хазяйстві ще затемна, ніж скнітиму в ліжку без сну над непоробленими справами.

Втім, навіть вимовляючи ці слова, старий здавався напівсонним з-за важких повік, які ніяк не міг підняти з очей. Тим часом його дівчина-служниця часу на балачки не гаяла, а подала варені яйця, тушковані сливи та вівсяну кашу.