— Такі сумні часи настали, так багато голодних у місті. Тому тримати пишний стіл я вважаю недоречним.
— Вас можна зрозуміти, — визнав Тиріон, розбиваючи велике брунатне яйце, що недоладно нагадало йому чималу плямисту голову великого маестра. — Але я тримаюся іншої думки. Коли я маю їжу, то з’їдаю її, бо ж раптом назавтра не матиму.
І посміхнувся.
— А скажіть-но мені, чи ваші круки встають так само рано, як ви самі?
Пицель попестив сніжно-білу бороду, що хвилями спадала йому на груди.
— Авжеж. Чи не послати мені по перо та чорнило, щойно ми поснідаємо?
— Нема потреби.
Тиріон виклав на стола поруч з мискою каші два листи — два однакових пергамени, щільно скручені та запечатані воском на обох кінцях.
— Відішліть дівчину, бо я маю до вас розмову.
— Залиш нас, дитино, — звелів Пицель. Служниця поспіхом вийшла. — То ці листи…
— Вони для очей Дорана Мартела, великого князя Дорну. — Тиріон облупив з яйця шкаралупу і вкусив його. Страві бракувало солі. — Два списки одного листа. Птахів вишліть найшвидших, бо справа має величезну вагу.
— Відішлю їх негайно, щойно ми скінчимо трапезу.
— Відішліть просто зараз. Сливи можуть почекати, а держава не може. Князь Ренлі веде військо трояндовим гостинцем, і ніхто не скаже, коли саме князь Станіс підніме якір на Дракон-Камені.
Пицель блимнув очима.
— Якщо така є воля вашої вельможності…
— Саме така.
— Служу панові Правиці.
Маестер поважно звівся на ноги, теленькаючи ланцюгом свого уряду — важким коміром, хитромудро виплетеним з десятку звичайних маестерських ланцюгів і прикрашеним коштовним камінням. Тиріонові здалося, що золоті, срібні та платинові ланки в тому комірі значно численніші за ланки з простих металів.
Пицель пересувався так поволі, що Тиріонові стало часу з’їсти яйце і спробувати сливи — як на його смак, переварені й занадто водянисті — аж поки він не почув шум крил, хутко підвівся, уздрів темну тінь крука у вранішньому небі та швидко обернувся до нагромадження полиць у дальньому кутку світлиці. Зілля, наготуване маестром, вражало уяву стороннього глядача: багато десятків горщиків, запечатаних воском, сотні закоркованих слоїків, стільки ж пляшечок молочного скла, незліченні скляниці та кумани висушених рослин… усі рівненько підписані ретельною Пицелевою рукою.
«Який впорядкований розум», подумав собі Тиріон. Справді, кожне зілля мало своє точне місце — варто було тільки здогадатися, за якими правилами його знаходити. А зілля там були цікаві. Тиріон побачив «солодкий сон» та «нічну тінь», макове молочко, «сльози Лису», порошок «сірого капелюшка», «вовчу смерть» та «гемонський танок», отруту василіска, «сліпучку», «кров удовиці»…
Ставшки навшпиньки і витягнувшись угору, Тиріон спромігся зняти малу запилену пляшечку з однієї з високих полиць. Прочитавши наліпку, він посміхнувся і сховав здобич у рукаві.
Коли великий маестер Пицель з’явився на сходах і почав своє неквапне сходження донизу, Тиріон вже сидів за столом і чистив друге яйце.
— Справу зроблено, пане мій. — Старий всівся у крісло. — Таку справу, її… дійсно слід робити швидко, так… то ви кажете, вона має велику вагу?
— Саме так.
Вівсяна каша виявилася надто густа, як на Тиріонів смак, і в ній бракувало масла та меду. Взагалі-то ані одного, ані іншого в Король-Березі останнім часом майже не бачили, хоча мешканцям королівського замку їх вдосталь постачав князь Гиліс. Половина усіх харчів, які зараз вживалися при дворі, приходила з володінь пані Танди. Росбі та Стокварт лежали недалеко від міста, північніше, і війна їх досі не зачепила.
— Лист не аби кому, а великому князеві дорнійському. Чи можу я спитати…
— Краще не треба.
— Воля ваша. — Пицель так трусився від цікавості, що трохи не обвівав Тиріона вітерцем. — Можливо… королівська рада мусила б…
Тиріон постукав дерев’яною ложкою по вінцях миски.
— Єдине, що мусить рада — це радити королю, маестре.
— Таки-так, — відповів Пицель, — але ж король…
— …є хлопчаком тринадцяти років. Його голосом говорю я.
— Певна річ. Ви ж Правиця нашого короля. Та все ж… ваша ясновельможна сестра, наша королева-намісниця, вона…
— …несе на своїх чарівних білих плечах надзвичайно важкий тягар. До якого я не хочу додавати зайвої ваги. А ви хіба хочете?
Тиріон схилив голову набік і втупився у великого маестра допитливим поглядом.
Пицель опустив очі до миски. Щось у погляді двох різнобарвних Тиріонових зелено-чорних очей змушувало людей щулитися; він про це знав і користувався своїм поглядом за потрібної нагоди.
— Так-так, — пробурмотів старий у миску зі сливами. — Без сумніву, ви маєте рацію, добрий пане. Ви такі розсудливі, що не бажаєте… додавати їй… зайвої ваги.
— Такий вже я. — Тиріон повернувся до несмачної каші. — Розсудливий. Серсея ж мені не аби хто, а рідна й люба сестра.
— Вона ще й жінка, — додав великий маестер Пицель. — Надзвичайна жінка, та все ж… нелегко дбати про всі негаразди держави, долаючи слабкість своєї статі…
«Еге ж, така собі слабка, ніжна голубка. Спитайте Едарда Старка.»
— Я вдячний за те, що ви поділяєте мої турботи. А ще дякую за гостинність вашого столу. Та зараз мене чекають справи довгого дня.
Тиріон гойднув ногами і вибрався з крісла на підлогу.
— Будьте ласкаві повідомити мені негайно, щойно з Дорну надійде відповідь.
— Слухаю вашу волю, пане мій.
— І нікому, крім мене, певна річ.
— О… так, не майте сумніву.
Плямиста рука Пицеля чіплялася за бороду так, як людина у глибокій воді чіпляється за кинуту їй мотузку. Тиріона це надзвичайно втішило. «Отже, один», подумав він.
Він пошкутильгав до нижнього замкового двору; короткі криві ноги заскніли на численних сходинках. Сонце стояло вже доволі високо, і замок заворушився. Мурами походжали стражники, лицарі та щитники вправлялися у бою затупленою зброєю. Неподалік на вінці колодязя сидів Брон. Повз нього продріботіло двійко гарненьких служниць, несучи між собою великого плетеного кошика з очеретом, та сердюк на них навіть не глянув.
— Ти, Броне, викликаєш в мене відчай. — Тиріон махнув на дівчат. — Поруч з тобою ходять такі солодкі ягідки, а ти витріщаєшся на збіговисько телепнів, що зчиняють зайвий брязкіт.
— В цьому місті є сотня бардаків, де я собі за обрізаний гріш куплю ще й солодших дірок, скільки забажаю, — відповів Брон. — Але може настати день, коли голова моя злетить чи лишиться на місці залежно від того, чи досить уважно я витріщався на твоїх телепнів.
Він підвівся на ноги.
— Хто такий отой хлопець у клітчастому синьому вапенроку з трьома очима на щиті?
— Якийсь заплотний лицар. Здається, зве себе Талладом. А тобі що до нього?
Брон відкинув з очей густий чуб.
— Він кращий за всіх. Але дивись, він у кожному нападі б’є одноманітно, тими самими ударами в тому самому порядку. — Брон вишкірився. — Того дня, коли він стане проти мене, йому кінець.
— Він навряд чи стане проти тебе, бо присягнув службою королю Джофрі.
Вони рушили двором; Брон уповільнив крок, щоб не втомлювати Тиріона. Останніми днями сердюк виглядав і поводився майже шляхетно. Темне волосся він вимив і зачесав, обличчя чисто поголив, а на груди вдяг чорного панцира, який належало носити сотникам міської варти. На плечах він мав делію ланістерівського кармазину з вигаптуваними золотими долонями. То був дарунок від Тиріона на честь призначення Брона очільником особистої сторожі Правиці.
— Скільки сьогодні маємо прохачів? — запитав Тиріон.
— Щось із тридцять з гаком, — відповів Брон. — Одні скаржаться, інші чогось вимагають. Нічого нового. А ще киця твоя улюблена повернулася.
Тиріон застогнав.
— Чи не пані Танда, часом?
— Вона. Прислала від себе хлопчика. Знову запрошує на вечерю. Каже, буде оленячий окіст, гуска з шовковицею, а на солодке…
— …її дочка, — кисло закінчив Тиріон. Пані Танда переслідувала його з миті приїзду до Король-Берега, озброївшись нескінченним арсеналом пирогів з вуграми, печеної дичини та вишуканих юшок зі сметаною. Чомусь вона забрала собі в голову, що високородний панич-карлик найкраще пасуватиме в женихи до її дочки Лолиси — дебелого, м’якотілого, слабкого на розум дівчиська, що в свої тридцять три роки, за переказами, зберегло цноту недоторканою. — Надішли мої вибачення.
