Торохкало зареготав, і його кістяний обладунок гучно заторохтів.

— Тоді вбий Піврукого, байстрюче!

— Диви, пупа не надірви, — відповів Кворин насмішкувато. — Обернися, Сніговію. Осьде стоїть твоя смерть.

Меч у руках Кворина мовби сам стрибнув на Джона, але назустріч йому якось спромігся вилетіти Пазур. Від сили удару меч-байстрюк трохи не вилетів з Джонової руки; Джон відсахнувся назад, щоб встояти. «Не вагайся, чого б від тебе не вимагали.» Він ухопив меча обіруч і якраз встиг завдати свого удару, але дебелий розвідник відкинув його убік з презирливою легкістю. Вони рухалися вперед та назад, вихорилися чорні кобеняки, швидка юність намагалася подолати люту силу ударів Кворина, яких він завдавав лівою рукою. Меч Піврукого, здавалося, був відразу в усіх місцях: сипав ударами з одного боку, а тоді миттю з іншого, ганяв Джона, мов курку двором, не даючи навіть ногами міцно стати. Руки в нього вже німіли.

Навіть коли Привид люто вчепився зубами у литку Кворинові, розвідник якось спромігся встояти на ногах. Але на мить крутнувся, послабив увагу і відкрив щілину в захисті. Джон миттю кинув меча вперед у випаді й чиркнув з боку в бік майже непомітним рухом. Розвідник сахнувся назад, і на якусь мить здалося, що короткий Джонів помах його навіть не зачепив. А тоді на горлянці здорованя з’явилася нитка червоних сліз — яскравих, наче рубінове намисто. За мить сльози перетворилися на потік, і Кворин Піврукий впав додолу.

Писок Привида капотів червоними краплями, але на мечі-байстрюку заплямоване було тільки вістря — якихось пів-вершка. Джон відтяг вовка і став на коліно, обійнявши звіра. У Кворинових очах вже згасало світло.

— …гострий, — мовив він, піднімаючи скалічену руку. А тоді вона впала, і життя розвідника обірвалося.

«Він знав», майнула в Джона млява думка. «Знав, чого вони вимагатимуть від мене.» А тоді подумав про Семвела Тарлі, про Грена та Скорботного Еда, про Пипа та Ропуха у замку Чорному. Чи втратив він їх усіх, як раніше втратив Брана, Рікона та Робба? Хто він тепер такий? Чим мусить жити?

— Підніміть його. — Грубі руки поставили Джона на ноги. Він не опирався. — Ти маєш ім’я?

Ігритта відповіла замість нього.

— Це Джон Сніговій. Крові Едарда Старка, господаря на Зимосічі.

Рагвила зареготала.

— Хто б міг таке подумати? Вилупок якогось пихатого князька зарізав самого Кворина Піврукого.

— Випусти йому тельбухи, — повторив Торохкало, ще й досі сидячи верхи. Орел підлетів до нього з вереском та всівся на кістяний шолом.

— Він здався, — нагадала Ігритта.

— Еге ж! І вбив свого братчика, — мовив неоковирний коротун у залізному шоломці, поїденому іржею.

Торохкало під’їхав ближче, калатаючи кістками.

— То його вовк усе зробив. Підло і негідно. Життя Піврукого мав забрати я.

— Ми усі бачили, як тобі кортіло з ним битися, — насмішкувато кинула Рагвила.

— Він варг! — лютував Князь-над-Кістками. — І до того ж чорна гава. Не люблю я цих негідників!

— Нехай варг, то й що? — спитала Ігритта. — З якого дива нам боятися варгів?

Інші загомоніли на знак згоди. Торохкало люто зиркнув крізь очі свого жовтого черепа, але мусив буркотливо погодитися. «А й справді, вільний нарід», подумав собі Джон.

Кворина Піврукого спалили там, де він ліг мертвий, на вогнищі з глиці, гілля дерев та чагарнику. Дрова були частково зелені, тому горіли повільно і дуже диміли, надсилаючи у яскраво-синє суворе небо чорні вихори. Опісля Торохкало зібрав собі у сакви кілька обпалених кісток, а інші кинули жереб на розвідницьке майно. Ігритта виграла собі кобеняка.

— Ми повернемося Вискливим Пересувом? — спитав Джон. Він не був певний, чи зможе подолати ті верхотури знову, і чи переживе його коник-бахмутик другу таку подорож.

— Ні, — відповіла вона. — За нами вже нічого нема.

І кинула на Джона сумний погляд.

— Манс вже добряче спустився Молочною. І зараз іде просто на твою Стіну.

Попіл падав, наче м’який сірий сніг.

Він трусив по сухій глиці та брунатному листю до узлісся, де сосни росли рідше. За відкритими полями він бачив великі купи людського каміння, охоплені вихорами полум’я. Дмухав гарячий запашний вітер, приносив з собою пахощі крові та смаленого м’яса — такі сильні, що він аж слину пустив.

Все ж їх покликав до себе лише один запах, а всі інші попереджали, що наближатися не треба. Він принюхався до диму, що летів за вітром. Люди, багато людей, багато коней. І вогонь, вогонь, вогонь. Немає на світі запаху небезпечнішого — він гірший навіть за гострий холодний запах заліза, з якого робляться людські пазурі та тверді шкури. Дим та попіл затьмарили очі; у небі він побачив великого крилатого змія, що ревів річкою полум’я. Він вишкірив зуби, але змій зник. Поза скелями високі вогні з’їдали зорі на небі.

Вогні тріщали всю ніч; одного разу почувся гучний грім та тріск, від якого під ногами аж земля підстрибнула. Собаки гавкали та скиглили; коні іржали з жаху. Ніч роздирало виття — виття людської зграї, лемент страху, дике волання, сміх та вереск. Немає звіра, галасливішого за людину. Він нашорошив вуха і дослухався; тим часом його брат гарчав на кожен звук. Вони удвох никали під деревами, а смолистий вітер сипав з неба попелом та жаринами. З часом вогні почали згасати, а потім і геть зникли. Того ранку сонце на небі зійшло сіре та димне.

Тільки тоді вони вийшли з-під дерев і почали повільно скрадатися полями. Його брат біг поруч, зачарований запахами крові та смерті. Вони мовчки проминули барлоги, які люди збудували з дерева, зілля та грязюки. Багато з них згоріли, багато — зруйнувалися, а деякі стояли, наче нічого не трапилося. Але живої людини ніде не було ані виду, ані запаху. Гайворони вкривали тіла щільною ковдрою, проте злетіли у повітря з вереском, почувши наближення їх з братом. Дикі собаки теж сахалися геть, зачувши їх.

Під великими сірими скелями голосно помирав кінь, намагаючись підвестися на зламаній нозі й видаючи болючий вереск, коли падав. Брат закружляв навколо, а потім вирвав йому горлянку; кінь слабенько хвицьнувся і закотив очі. Коли він наблизився до туші, брат клацнув на нього зубами і поклав вуха; за це він дав йому ляпаса передньою лапою та вкусив за ногу. Вони удвох узялися битися у траві, грязюці та попелі коло мертвого коня; нарешті брат перекотився на спину і здався, підібгавши хвоста. Ще раз вкусивши за обернуте догори горло, він поїв коня і дав поїсти братові, а тоді вилизькав кров з його чорного хутра.

До того часу на нього вже наповзало темне місце — дім шепоту, де всі люди були сліпі. Він відчував на собі холодні пальці того місця. Кам’яний запах ліз йому до носа, шепотів та лоскотав. Він спробував опиратися виклику, бо не любив темряви. Він — вовк, мисливець, підкрадач і убивця. Його місце — серед братів та сестер у глухих лісах, на волі, під зоряним небом. Він сів на хвоста, задер голову і завив. «Не піду», волав він. «Я — вовк, я не піду.» Але темрява почала густішати, аж доки не вкрила очі, не заповнила носа і не заткнула вуха. Він більше не міг бачити, нюхати, чути, бігати; сірі скелі зникли, зник мертвий кінь, зник його брат. Усе стало чорним та нерухомим, чорним та холодним, чорним та мертвим, чорним…

— Бране, — тихо прошепотів голос. — Бране, повертайся. Негайно повертайся, Бране. Бране!…

Він заплющив третє око і відкрив інші два — старі, сліпі. У темному місці всі люди були сліпі. Але його хтось тримав. Бран відчував обійми, тепло чийогось тіла поруч з собою. Він чув, як Ходор тихо співає сам до себе: «Ходор-ходор-ходор».

— Бране? — покликав голос Мейри. — Ти борсався та жахливо кричав. Що ти бачив?

— Зимосіч. — Язик почувався у роті якось чудернацько, незграбно. «Отаким робом одного дня повернуся і не зможу заговорити.» — Я бачив Зимосіч. Вона горіла. Пахло кіньми, залізом, кров’ю. Там усіх убили, Мейро.

Бран відчув на обличчі її руку. Мейра відкидала назад його волосся.