Маестер Балабар виглядав засмученим, трохи руки не ламав.

— О ні, мосьпане, ви ж… вас було поранено, ви лежали при смерті. Ваш вельможний батько прийняв на себе обов’язки правиці. Князь Тайвин, він тепер…

— Він тут?

— З самої ночі битви. Князь Тайвин нас усіх врятував. Простолюдці кажуть, що то був привид короля Ренлі, але розумніші люди знають, що до чого. Військо очолювали ваш батько і князь Тирел, а з ними — Лицар Квітів та пан Мізинець. Вони пробилися крізь попіл і застукали узурпатора Станіса ззаду. То була велика перемога. Тепер князь Тайвин мешкає у Башті Правиці й допомагає його милості впорядкувати королівство, хвала богам.

— Хвала богам, — байдуже повторив Тиріон. Його семиклятий батько і семиклятий Мізинець, а на додачу Ренлін привид? — Я хочу…

«А чого, власне, я хочу? І кого?» Не можна ж казати цьому рожевому Балабару, щоб привів Шаю. То по кого йому послати? Кому можна довіряти? Варисові? Бронові? Панові Джаселину?

— …зброєносця, — скінчив він. — Пода. Пейна.

«Саме Под був зі мною на мості з кораблів. І врятував мені життя.»

— Хлопчика? Отого дивного хлопчика?

— Дивного хлопчика. Подріка. Пейна. Йдіть. Хай прийде він.

— Як накажете, мосьпане.

Маестер Балабар схилив голову і заспішив геть. Тиріон відчував, як з нього повільно витікають сили. Він спитав себе, скільки часу вже тут спить. «Серсея бажала б, щоб я заснув навіки. Але цього подарунка вона від мене не матиме.»

Подрік Пейн увійшов до опочивальні боязко, наче миша.

— Мосьпане?

До ліжка він підібрався дрібними кроками, немовби жахався наблизитися. «Як може хлопець, безстрашний у бою, так лякатися нещасного хворого?», спитав себе Тиріон.

— Я хотів лишитися з вами, але маестер мене вигнав.

— То вижени його сам. Слухай мене. Важко говорити. Треба сон-вино. Сон-вино, а не макове молоко. Піди до Френкена. До Френкена, не до Балабара. Дивись, як він його робить. Принеси мені.

Подрік стрівся очима з Тиріоновим поглядом і миттю відвів їх убік. «Не можу його винуватити.»

— Хочу, — вів далі Тиріон, — власну. Варту. Брона. Де Брон?

— Його висвятили в лицарі.

Навіть супитися — і те було боляче.

— Знайди. Приведи.

— Як накажете. Мосьпане. Брона.

Тиріон схопив хлопця за руку.

— Пан Мандон?

Хлопець зіщулився.

— Я н-не хотів його в-в-в…

— То він мертвий? Ти певен? Мертвий?

Подрік боязко посовав ногами.

— Потонув.

— Добре. Не кажи. Про нього. Нікому. Про мене. Нічого. Нікому.

Коли зброєносець пішов, Тиріона залишили останні сили. Він відкинувся на подушки і заплющив очі. Він сподівався, що йому знову насниться Тайша. «Цікаво, як би їй сподобалося моє нове обличчя», подумав він гірко.

Коли Кворин Піврукий наказав йому зібрати хмизу для вогнища, Джон зрозумів, що кінець наближається.

«Добре буде знову зігрітися хоч ненадовго», мовив він до себе, поки рубав голе гілля на стовбурі засохлого дерева. Привид сидів на хвості й чекав, не видаючи жодного звуку, як завжди. «А чи витиме він по мені, як я помру — так само, як Бранів вовк вив, коли він впав?», спитав себе Джон. «Чи витиме Кудлай у далекій Зимосічі, Сірий Вітер, Німерія, де б вони не були?»

Місяць сходив з-за однієї гори, сонце сідало за іншою. Джон викресав іскри з кременя та кинджала; здійнялася цівочка диму. Підійшов Кворин і став дивитися, як перше полум’я миготить на покришеній корі та сухій сосновій глиці.

— Сором’язливе, як діва у шлюбну ніч, — тихо промовив велетень-розвідник, — і майже таке ж прекрасне. Інколи забуваєш, яким гарним буває полум’я.

Від такої людини, як він, Джон не чекав балачок про дів та шлюбні ночі. Скільки він знав, Кворин цілісіньке життя віддав службі Варті. Невже Піврукий теж колись кохав діву чи справляв весілля, як це роблять і шляхетні, й посполиті? Джон не став питати, а натомість узявся роздмухувати вогнище. Коли полум’я весело затріщало, він стягнув скрижанілі рукавиці, щоб зігріти руки, і втішено зітхнув. Чи буває на світі поцілунок діви, солодший за тепло вогню в морозну ніч? Тепло потекло пальцями, наче топлене масло.

Піврукий опустився на землю коло вогню та сів, схрестивши ноги. Миготливе полум’я чудернацько вигравало на твердих кутах його обличчя. З п’яти розвідників, які втекли з Вискливого Пересуву до сіро-блакитної пустки Мерзляків, лишилися тільки вони двоє.

Спершу Джон плекав надію, що Джура Долобрід надовго змусить дичаків скупчитися у вузькому проході. Але коли вони почули віддалений звук рогу, то зрозуміли всі разом, що їхнього братчика-зброєносця більше немає на світі. Пізніше вони помітили орла, що долав сутінки на великих голубих крилах, і Вуж зняв був лука з плеча, але птах полетів геть, не давши йому й тятиви нап’ясти. Міляк сплюнув і пробурмотів щось лихе про варгів та перевертнів.

Наступного дня вони бачили того орла ще двічі, а серед гір позаду чули луну мисливського рогу — щоразу трохи ближче, трохи гучніше. Коли звечоріло, Піврукий наказав Мілякові узяти Джуриного бахмута на додачу до свого і хутко рушати до Мормонта тим шляхом, яким вони приїхали. Решта збиралася відволікти на себе погоню.

— Надішліть Джона, — заперечував Міляк. — Він їздить верхи незгірш мене.

— Джон потрібен для іншої справи.

— Та він же ще хлопчисько. Хай тікає до своїх.

— Ні, — відповів Кворин, — він не хлопчисько, а присяжний брат Нічної Варти.

Коли зійшов місяць, Міляк з ними розлучився. Вуж пройшов трохи на схід разом з ним, потім повернувся, щоб заплутати сліди, і трійця продовжила шлях на південний захід.

Після того всі дні та ночі злилися у одне суцільне мариво. Розвідники спали у сідлах і спинялися рівно настільки, щоб напоїти та нагодувати бахмутиків, а тоді знову сідали й рушали в дорогу. Вони їхали крізь голі скелі й похмурі соснові ліси, заметами старого снігу й крижаними гребенями, перетинали мілкі річки без імен. Інколи Кворин чи Вуж закладали петлі, щоб заплутати сліди, але то була марна справа — за ними спостерігали. На світанку й на заході сонця вони бачили, як понад горами шугає орел, схожий на цятку в безмежному небі.

Вони саме видиралися на низький гребінь між двома вкритими сніговими шапками вершинами, коли зі свого барлогу за якихось чотири сажні від них з гарчанням виліз сутінькіт. Звір був кощавий, заморений голодом, але кобила Вужа, побачивши його, перелякалася на смерть, стала дибки і кинулася тікати. Перш ніж розвідник зміг опанувати її, конячка запнулася на крутому схилі й зламала собі ногу.

Того дня Привид наївся досхочу, а Кворин наполіг, щоб розвідники задля поживності домішали до вівсяного кулешу трохи кінської крові. На смак той куліш був такий гидкий, що Джон трохи не вдавився, але змусив-таки себе ковтнути страву. Кожен розвідник нарізав собі з десяток смужок сирого жилавого м’яса, щоб жувати в дорозі. Решту кобили залишили сутінькотам.

Про те, щоб їхати удвох на одній спині по такій місцині, навіть і мови не було. Вуж попросився був залягти у засідці й забрати з собою до пекла кілька переслідувачів, але Кворин відмовив.

— Якщо хтось у Нічній Варті може подолати Мерзляки пішки сам-один, то це ти, брате. Ти пройдеш такими горами, де будь-якого коня доведеться вести навкруги. Іди просто на Кулак, розкажи Мормонтові, що бачив Джон і як саме. Скажи воєводі, що прокидаються стародавні сили, що він мусить стати проти велетнів, варгів і дечого гіршого. Скажи йому, що дерева знову мають очі.

«Він не добереться», думав Джон, дивлячись, як Вуж зникає вдалині на гребені, вкритому снігом — наче крихітний чорний жучок, що повзе хвилястою білою скатертиною.

Після того кожна наступна ніч здавалася дедалі холоднішою та самотнішою. Привид не завжди крутився поряд, та й далеко не відходив. Утім, коли вони йшли нарізно, Джон все одно відчував вовкову присутність і радів з того — адже Піврукий був не найвеселіший товариш у дорозі. Хитаючи довгою сивою косою в лад з рухом коня, Кворин міг нічого не казати годинами, і тоді вони чули тільки тихе шкрябання підков на каменях та виття вітру, що дмухав над цими вершинами незчисленні роки. Коли Джон спав, то снів більше не бачив: ані про вовків, ані про своїх братів, ані про що. «У цих горах навіть сни довго не живуть», сказав він собі.