— Не буде діла, мосьпане. Тільки коней скалічимо, ноги їм зламаємо.

— Йозет вірно каже, — мовив маестер Лювин. — Никати у лісі при світлі смолоскипів — марна справа.

Теон відчув, як до горла підступила жовч, а у животі наче змії скрутилися у один моторошний клубок. З’явитися до Зимосічі з порожніми руками, підібгавши хвоста… то все одно, що нап’ясти блазенські лахи та шапку з дзвіночками — вся північ буде реготати з недоладного дурника. «А потім почує мій батько, а з ним Аша…»

— Мосьпане принце… — Смердюк підігнав коня ближче. — Мо’, ті Старки сюди й не пішли. На їхньому місці я б тікав кудись на північ та схід. До Умберів. То вірні старківські посіпаки. Але до них далеко. Хлопці мусять ховатися десь ближче. Мо’, я знаю, де саме.

Теон зиркнув підозріливо.

— То кажи.

— Знаєте отой старий млин, самотній такий, на річці Жолудянці? Ми там спинялися, коли мене тягли у полон до Зимосічі. Мірошничиха продала нам сіна для коней, поки старий лицар квохтав над її вилупками. Мо’, Старки саме там і ховаються.

Теон знав цей млин. Навіть перекидав мірошничиху на спину побавитися раз чи два. Нічого особливого на млині не було. Та й у ній також.

— Чому там? Навкруги є з десяток сіл та городців, не дальших від замку.

Бліді очі загорілися завзяттям.

— Чому? Не скажу напевне, мосьпане. Та вони десь там, чує моє серце.

Теонові почали набридати лукаві виверти молодика. «В нього губи — наче два черв’яки паруються.»

— Що ти таке кажеш? Якщо ти щось знаєш, а від мене приховуєш…

— Мосьпане принце! — Смердюк спішився і поманив Теона зробити те саме. Коли вони обоє вже стояли на землі, він розв’язав полотняного мішка, привезеного з Зимосічі. — Гляньте-но сюди.

Побачити щось на очі вже було важкувато. Теон нетерпляче пхнув руку до мішка, помацав м’яке хутро і грубу дряпучу вовну. Шкіру вкололо щось гостре, пальці вхопили тверде та холодне. Він витяг з мішка пряжку з вовчою головою, зроблену зі срібла та гагату. Раптом він усе зрозумів і стиснув руку в кулак.

— Гельмаре! — покликав він, питаючи себе, кому ж можна довіритися. Та мабуть, нікому. — Аггаре! Бульбо! Ану ходімо зі мною! Решта, повертайтеся до Зимосічі з хортами. Вони мені тепер ні до чого. Я знаю, де сховалися Бран та Рікон.

— Принце Теоне! — благально звернувся до нього маестер Лювин. — Згадайте вашу обіцянку. Ви ж казали, що будете милосердні!

— Милосердним я був зранку, — мовив Теон. «Хай краще бояться, ніж глузують.» — Доки мене не розлютили.

Вони бачили вогонь у ночі, що сяяв на схилі гори, наче впала з неба зірка. Він палав яскравішим червоним, ніж інші зірки, і не блимав, хоча інколи спалахував яскравіше, а інколи пригасав до тьмяної, ледь помітної іскри.

«Трохи менше ніж за версту вперед і зо триста сажнів угору,» розсудив Джон. Чудове місце, щоб бачити все, що рухається унизу пересувом.

— Споглядачі у Вискливому Пересуві, — здивувався найстаріший з них. Замолоду, в юнацькі роки, він служив зброєносцем при королі, тому чорні братчики прозвали його «Джура Долобрід». — Чого це Манс так боїться?

— Якби він знав, що ті бовдури запалять вогонь, то здер би з них шкіру, — мовив Міляк, кремезний лисий чолов’яга, м’язистий, мов мішок каміння.

— Тут, у горах, вогонь означає життя, — мовив Кворин Піврукий, — та може означати і смерть.

За його наказом вони не палили відкритого полум’я, відколи зайшли у гори. Харчувалися холодною солониною, твердими сухарями і ще твердішим сиром, спали у одязі, скупчившись разом під оберемком кобеняків та хутряних кожухів і дякуючи один одному за тепло. Джон пригадав холодні ночі в Зимосічі, коли він поділяв ліжко з братами. Ці люди — теж його брати, хоча їхнє спільне ліжко — твердий камінь і гола земля.

— Вони напевне мають ріг, — мовив Вуж.

Піврукий додав:

— У який не повинні засурмити.

— Вночі туди дертися довго і страшно, — мовив Міляк, видивляючись віддалену іскру крізь щілину в скелях, де вони влаштувалися. На небі не було жодної хмарини, зубчасті гори здіймалися чорним на чорному аж до вершин, де при місячному світлі блищали бліді корони зі снігу та льоду.

— А падати ще страшніше, — відповів Кворин Піврукий. — Гадаю, підуть двоє. Там, певно, теж сидять двоє. Вартують по черзі.

— Я піду. — Розвідник на прізвисько Вуж вже довів, що серед них він найкраще лазить скелями. Кому ж іти, як не йому.

— І я, — мовив Джон Сніговій.

Кворин Піврукий подивився на нього. Джон чув, як вітер плаче у високому гірському пересуві, пролітаючи над ними. Один з бахмутів заіржав і вдарив копитом по тоненькому кам’янистому грунті низини, де вони влаштували криївку.

— Вовк лишиться з нами, — наказав Кворин. — Біле хутро надто добре видно у місячному світлі.

Він обернувся до Вужа.

— Коли зробите справу, киньте униз палаючу гілку, і ми прийдемо.

— Ну то не барімося, а починаймо, — відповів Вуж.

Кожен з них узяв довгу, звиту кільцями мотузку. Вуж ніс з собою ще й торбу залізних шпичаків та молоток, загорнутий у товсту повсть. Коників вони лишили позаду, а заразом шоломи, кольчуги та Привида. Джон став на коліно і потерся носом з лютововком на прощання.

— Лишайся! — наказав Джон. — Я по тебе повернуся.

Вуж пішов першим. То був жилавий коротун років мало не п’ятдесяти, сивобородий, проте міцніший, ніж здавався на вигляд. А очі він мав найгостріші з усіх, що Джон колись стрічав. Сьогодні вночі вони йому знадобляться. При світлі дня гори були сіро-блакитні, присипані морозом, але щойно сонце зникало за зубчастими вершинами, як вони ставали чорними. Але зійшов місяць і висріблив їх блискучим білим сяйвом.

Чорні братчики рухалися чорними тінями вздовж чорних скель, прокладали собі шлях угору кривою і крутою стежкою. Подих парував і замерзав у чорному повітрі. Без кольчуги Джон почувався мало не голим, але за вагою її не сумував. Шлях був важкий та повільний — поспішиш, зламаєш гомілку, а чи й щось гірше. Вуж, здавалося, якимсь незбагненним почуттям знав, куди ставити ноги, але Джон мусив ретельно намацувати кожен крок на нерівному, зламаному грунті.

Вискливий Пересув насправді являв з себе цілий ланцюжок гірських проходів та перевалів, що звивалися крізь скупчення крижаних обвітрених вершин і потаємні долини, які рідко бачили сонце. Окрім своїх супутників, Джон не помітив жодної живої людської душі з тих пір, як вони вийшли з лісу і заглибилися в гори. Боги створили Мерзляки жорстокою і негостинною місциною, ворожою до людей. Вітер у горах різав незгірш ножа і завивав уночі, наче матір по своїх загиблих дітях. Нечисленні дерева, що траплялися шляхом, були незугарні, короткі й криві, витикалися навсібіч зі щілин та тріщин. Над стежкою часто нависали скельні дахи, порослі крижаними бурульками, що здалеку видавалися білими вишкіреними зубами.

Та Джон Сніговій все одно не шкодував, що пішов. Тут стрічалися і дива, не самі тільки страхіття. Він бачив виблиск сонця на тоненьких крижаних водоспадах, що перекочувалися через краї кам’яних стрімчаків, гірські полонини, порослі осінніми квітами: блакитною охолонню, яскравим криваво-червоним вогнекляком, купками брунатної та золотої сопілчанки. Джон заглядав у язвини такі глибокі та чорні, що вони, здавалося, мусили виводити аж до пекла; переводив коника через вивітрений місток з природного каменю, що не мав обабіч себе нічого, крім неба. На висоті гніздилися орли, злітали донизу в долини на полювання, вільно ширяли на величезних синьо-сірих крилах, що мало не зливалися з простором небес. Якось він бачив, як сутінькіт полює на гірського барана — стікає схилом гори, наче рідкий дим, аж поки не наготується стрибати.

«А тепер наша черга стрибати на здобич. От би вміти рухатися так тихо та певно, як той кіт. І вбивати так само швидко.» Пазур висів у нього в піхвах за спиною, та для нього там могло не вистачити місця. Для ближнього бою він наготував підсайдачного ножа та кинджала. «Вони теж матимуть зброю, а на мені нема броні.» Джон питав себе, хто ж цієї ночі зрештою виявиться сутінькотом, а хто бараном.