Пан Джаселин Бережняк доповів остаточний рахунок втрат, коли Тиріон вечеряв холодним каплуном та чорним хлібом у мороці своєї світлиці. До тієї години сутінки вже перейшли у ніч, але щойно челядники спробували запалити свічки та комин, як Тиріон нагримав на них і вигнав геть. На душі в нього було чорно, як у кімнаті. Бережняк теж не мав чим його втішити.

Першим у списку вбитих згадувався верховний септон, розірваний на шматки під гучні молитви про милосердя до його власних богів. «Людям, які помирають з голоду, тяжко дивитися на превелебного отця, що від жиру не здатний вже й ходити», подумав собі Тиріон.

Труп пана Престона знайшли не відразу — золотокирейники шукали лицаря у білій броні, а його порубали та пошматували так жорстоко, що він від п’ят до голови став червоно-чорний.

Пана Арона Сантагара знайшли у стічній канаві; голова під зім’ятим шоломом була потрощена в криваву кашу.

Дочка пані Танди віддала свою цноту півсотні галасливих міщан за кожум’яцькою майстернею. Золотокирейники здибали її, коли вона блукала Поросячим провулком зовсім гола.

Тирека не знайшли, а так само і кришталевого вінця верховного септона. Було вбито дев’ять золотокирейників, зо два десятки поранено. Ніхто не потурбувався полічити убитих з юрби.

— Я хочу, щоб Тирека знайшли, живого чи мертвого, — різко наказав Тиріон, коли Бережняк скінчив. — Він малий хлопчина, син мого покійного дядька Тигета. Його батько завжди був до мене ласкавий.

— Ми його знайдемо. І вінець септона теж.

— Як на мене, хай тим вінцем Інші один одного у сраку гойдають.

— Коли ви поставили мене на чолі варти, то хотіли, щоб я завжди казав правду.

— Чомусь маю передчуття, що ваша правда мені не сподобається, — похмуро мовив Тиріон.

— Сьогодні ми втримали місто, пане, але на завтра я вже нічого не обіцяю. Казан мало не кипить. Злодіїв та харцизяк розплодилося стільки, що ніхто вже й у власному домі не почувається безпечно. У Сцяному Кутку через бевку з казанів багато люду захворіло на різачку, а харчів не купиш ані за мідь, ані за срібло. Де раніше тільки шепотілися по канавах, тепер вже, не криючись, ведуть зрадницькі розмови по цехових зібраннях та базарах.

— То ви потребуєте ще людей?

— Я не йму довіри до половини тих, яких маю зараз. Слинт потроїв число міської варти, але однією золотою киреєю з хлопа доброго вартового не зробиш. Серед новобранців є міцні, вірні чолов’яги, але заразом стільки харцизяк, п’яниць і боягузів, що я й казати боюся. Навчені вони погано, послуху належного не знають, а вірні лише власній шкурі. Як дійде до битви, вони не встоять, тут і казати нічого.

— Я й не чекаю, що встоять, — мовив Тиріон. — Щойно в мурі проб’ють дірку, нам каюк. Це я знав ще від початку.

— Мої люди набрані головним чином з посполитих. Вони ходять тими самими вулицями, п’ють у тих самих шинках, сьорбають бевку в тих самих харчівнях. Ваш євнух напевне ж казав, як мало люблять Ланістерів у Король-Березі. Ще й досі люди пам’ятають погром міста, вчинений вашим вельможним батьком, коли Аерис відчинив йому браму. Шепочуть, буцімто боги карають нас за гріхи вашого дому: за те, що ваш брат убив короля Аериса, за свавілля над Раегаровими дітьми, за страту Едарда Старка, за жорстокий суд короля Джофрі. Дехто балакає, не криючись, як добре жилося за короля Роберта, і натякає, що життя може знову змінитися на краще, коли на престол сяде король Станіс. Таке можна почути не тільки у кожній харчівні, у кожному шинку чи бурдеї — на жаль, у казармах і трапезних варти теж.

— Тобто ви мені кажете, що моє сімейство тут ненавидять?

— Саме так… і напосядуться на нього, щойно випаде нагода.

— І мене теж?

— Запитайте краще вашого євнуха.

— Я питаю вас.

Глибоко втоплені очі Бережняка зустріли двійко різних очей карлика і не змигнули.

— Вас, пане, більше за всіх.

— Більше за всіх?! — Від такої несправедливості йому подих перехопило. — Це ж Джофрі сказав їм жерти своїх мерців. Джофрі напустив на них свого собаку. Чому ж раптом винуватий я?

— Його милість — ще зовсім хлопчик. На вулицях кажуть, він має злих радників. Королеву ніколи не вважали приязною до простого люду, та й пан Варис-Павук має свою частку народної любові… але найбільше люди винуватять вас. Ваша сестра та євнух були тут ще за кращих часів, за короля Роберта, але ж вас не було. Подейкують, що ви наповнили місто свавільними сердюками та брудними дикунами — харцизами, які беруть все, що хочуть, і живуть тільки своїм законом. Кажуть, ви вислали Яноса Слинта геть, бо він виявився надто чесний та відвертий, як на ваш смак. Теревенять, що ви кинули мудрого та доброго Пицеля до ями, коли він насмілився піднести голос проти вас. Дехто навіть сміє казати, що ви прагнете забрати Залізний Трон собі.

— Еге ж, а ще я покруч, потворний та скалічений, цього теж не забуваймо. — Тиріон стиснув руку в кулака. — Досить, я почув усе, що хотів. Ми обоє маємо безліч справ. Ви вільні.

«Може, панотець і мав рацію, коли зневажав мене усі ці роки — якщо це все, на що я здатний», подумав Тиріон, лишившись наодинці з собою. Він втупився у залишки вечері; живіт нуртувало від самого вигляду холодного жирного каплуна. З відразою він відсунув таріль геть, загукав до Пода і надіслав хлопця по Вариса та Брона. «Найвірніші радники в мене — лукавий євнух та сердюк-горлоріз. А пані моя — шльондра. Хто тоді, виходить, я сам?»

Коли припхався Брон, то відразу заявив, що йому надто темно, і завимагав запалити вогонь у комині. Доки з’явився Варис, вогонь вже палав.

— Де вас носило? — накинувся на нього Тиріон.

— Я влаштовував королівські справи, мій добрий пане.

— Які ще в того короля справи? — буркнув Тиріон. — Мій небіж не здатен сам всидіти на нужнику, не те що на Залізному Троні.

Варис знизав плечима.

— Кожного підмайстра треба навчати його ремесла.

— Половина підмайстрів з проїзду Гноєвозів могла б правити краще, ніж отой ваш корольок. — Брон всівся навпроти через стола та відірвав крильце від каплуна.

Тиріон вже наче й звик не зважати на нахабство сердюка, та сьогодні воно його дратувало.

— Не пригадую, щоб давав тобі дозвіл їсти мою вечерю.

— Ти ж її сам не їв, — відказав Брон з повним ротом м’яса. — Місто пухне з голоду, марнувати добрий харч — то злочин. Вино маєш?

«Наступного разу він захоче, щоб я йому сам наливав», майнула в Тиріона похмура думка.

— Щось ти надто зухвалості набрався, — мовив він невдоволено.

— Ще можу й тобі позичити. — Брон викинув кістку від крильця на очерет підлоги. — А не завадило б. Усе ніяк не зважишся на щось справді корисне. Ти думав колись, як годяще ми б запанували, якби першим народився другий?

Він встромив пальці у каплуна та вирвав жменю білого м’яса.

— Отой плаксій, Томен. Він робить гарненько, що йому скажуть. Саме таким має бути добрий король.

Холодок пробіг Тиріоновим хребтом, щойно він усвідомив, на що натякає сердюк. «Якби Томен був королем…»

Томен може стати королем лише у один спосіб. Ні, про таке навіть думати зась. Адже Джофрі — його кревний родич, син не тільки Серсеї, але й Хайме.

— От би тобі голову стяти за такі слова, — буркнув він Бронові похмуро, та сердюк тільки зареготав.

— Друзі, — встряг Варис, — сварки нам ні до чого. Зберігаймо холодні голови.

— І краще на плечах, — кисло додав Тиріон. Йому спало на думку кілька людей, чиї холодні голови він охоче б зберігав окремо від плечей.

Пан Корній Пенроз не мав на собі обладунку. Він сам сидів верхи на гнідому огирі, його хорунжий — на зозулястому сірому. Над ними плескали вінчаний олень Баратеонів та схрещені пера Пенрозів, білі на червіні. Схоже забарвлення мала і широка довга борода пана Корнія, хоча голова його вже геть полисіла. Якщо його і вразило число та пишність королівського почту, на загартованому вітрами та роками обличчі він цього не показав.

Дзенькіт ланцюгів та брязкіт узброєння супроводжував їхнє наближення. Навіть Давос мав на собі кольчугу, хоча навіщо — не знав сам. Плечі та спина йому боліли від незвичної ваги, почувався він незграбно й дурнувато, і знову питав себе, навіщо поїхав. «Не мені, ясна річ, піддавати сумніву накази короля, та все ж…»