Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

Усі вершники почту мали кращий родовід та вищий стан, ніж Давос Лукомор. Визначні князі та лицарі виблискували під вранішнім сонцем висрібленою крицею, золотим карбом на обладунках, різноманітними прикрасами шоломів: шовковими китами, пір’ям, майстерно зробленими гербовими звірами з самоцвітними очима. Сам Станіс виглядав недоречно посеред такого пишного та вельможного товариства. Як і Давос, він був одягнений просто — у вовну та варену шкіру; певної величі йому додавав хіба що тонкий вінець червоного золота на скронях. Коли король повертав голову, то сонце спалахувало на вістрях, зроблених у подобі язиків полум’я.

«Чорна Бета» приєдналася до решти флоту коло Штормоламу вже вісім днів тому, але Давосові досі не вдавалося підібратися ближче до його милості. Він просив прийняти його ще за годину після прибуття, але йому відказали, що король має нагальніші справи. Король тепер завжди мав якісь справи — про це Давос дізнався від свого сина Девана, одного з королівських зброєносців. Влада Станіса Баратеона зростала, пани та підпанки ріяли навколо нього, наче мухи навколо трупа. «Та й сам він наче живий мрець. Відколи я його лишив на Дракон-Камені, він з лиця постарішав років на двадцять».

Деван розповів, що король останнім часом майже не спить.

— Відколи помер князь Ренлі, його мучать нічні жахіття, — зізнався малий батькові. — Маестрові трунки нічого вдіяти не можуть. Лише пані Мелісандра трохи вміє його приспати.

«То ось чому вона тепер живе у його шатрі», подумав Давос. «Молиться з ним разом, абощо? Чи присипає іншим штибом?» Втім, він не смів ставити таке негідне запитання, а надто власному синові. Деван був хороший хлопчина, але гордо носив на жупані палаюче серце. Батько часто бачив його коло ніч-ватри у сутінках за молитвою до Господа Світла про новий світанок. «Та ж він королівський зброєносець», казав собі Давос, «певно ж, мусить шанувати і королівського бога».

Давос майже забув, які високі та товсті мури має Штормолам, а надто зблизька. Король Станіс зупинився попід ними за кілька стоп від пана Корнія та його хорунжого.

— Мої вітання, пане каштеляне, — привітався він з сухою чемністю, не зробивши ані руху, щоб злізти з сідла.

— І вам, пане князю, того самого. — Менш чемно, але цілком очікувано.

— Перед вами король, і звичай велить звертатися до нього «ваша милість», — оголосив князь Флорент. На його панцирі лис червоного золота витикав блискучий писок з кола ляпіс-лазурових квітів. Величезний на зріст, вельми гречний і вельми багатий, князь Ясних Вод першим з Ренліного панства став за Станіса, першим відмовився від старих богів та прийняв Господа Світла. Станіс лишив свою королеву на Дракон-Камені разом з її дядьком Акселем, але люди королеви юрмилися при ньому, численніші та могутніші, ніж будь-коли раніше, і першість серед них належала Алестерові Флоренту.

Пан Корній Пенроз не зважив на його закид, а натомість мовив до Станіса:

— Яке шляхетне товариство я бачу перед собою. Вельможні князі Естермонт, Ерол, Варнер. Пан Джон з Фосовеїв зеленого яблука, пан Бріан червоного. Князь Карон та пан Гвияр з Веселкової Гвардії короля Ренлі… а з ними не хто інший, як вельмишановний Алестер Флорент, господар на Ясних Водах. А чи не Цибульного Лицаря бачу я там позаду? Щиро вітаю, пане Давосе. На жаль, не маю честі знати шляхетну пані.

— Мене кличуть Мелісандрою, пане лицарю. — На ній єдиній не було ніякого обладунку, крім червоних шат, що стриміли за вітром. Великий червоний рубін на шиї всотував денне світло. — Я служу вашому королю, а так само і Господові Світла.

— Бажаю вам з ними всякої удачі, мосьпані, — відповів пан Корній, — та я вклоняюся іншим богам, а так само й іншому королю.

— Є лише один правдивий король і лише один істинний бог, — оголосив князь Флорент.

— То ми сюди приїхали на богословські змагання, пане мій? Якби я знав, то привіз би септона.

— Ви знаєте чудово, навіщо ми сюди приїхали, — відказав Станіс. — Ви мали два тижні, аби обміркувати мої вимоги. Ви надсилали круків, але допомоги не отримали. І не отримаєте. Штормолам зухвало стоїть сам-один, а мені уривається терпець. Останній раз, пане каштеляне, наказую вам відчинити браму і віддати мені те, що моє за правом.

— На яких умовах? — спитав пан Корній.

— На тих самих, — відповів Станіс. — Я пробачу вас за зраду, як пробачив те панство, що стоїть позаду мене. Вояки вашої залоги будуть вільні вступити до мене на службу або піти неушкодженими додому. Вам лишається зброя і те майно, яке ви здатні нести на собі. Проте усіх коней, верхових та в’ючних, я заберу собі.

— Щодо Едріка Шторма?

— Байстрюка мого брата я вимагаю передати мені до рук.

— Тоді моя відповідь, мосьпане — така сама, як і раніше. Ні.

Король зціпив зуби і нічого не сказав. Натомість заговорила Мелісандра.

— Хай збереже вас Господь Світла у темряві вашого невігластва, пане Корнію.

— Хай Інші сраку порвуть вашому Господові Світла, — плюнув Пенроз, — і підітруть тією ганчіркою, якою ви тут вимахуєте.

Князь Алестер Флорент прочистив горло.

— Пане Корнію, слідкуйте за язиком. Їх милість не бажають хлопцеві жодного зла. Дитина — їх кревний родич, як і мій. Адже його мати — моя небога Делена, як відомо усім. Якщо ви не довіряєте королю, то довіртеся хоча б мені. Сподіваюся, ви не маєте сумнівів у моїй честі…

— Я не маю сумнівів хіба що у вашому марнославстві, — перервав його пан Корній. — Ви міняєте королів та богів частіше, ніж я — чоботи. Так само, як і ті перевертні, що юрмляться за вами.

У королівському почті зчинився сердитий гамір. «А він влучив у ціль», подумав Давос. Ще зовсім нещодавно Фосовеї, Гвияр Моріген, князі Карон, Варнер, Ерол та Естермонт належали до війська Ренлі, сиділи у його шатрі, готувалися з ним до битв, змовлялися разом знищити Станіса. З ними був і князь Флорент — хай він рідний дядько королеви Селиси, та це не завадило князеві Ясних Вод схилити коліно перед Ренлі, коли зірка молодого короля сходила на обрії.

Брис Карон вивів коня уперед на кілька кроків; під вітром з затоки за плечима плескало його довге веселкове корзно.

— В цьому товаристві немає перевертнів, пане. Я зберігаю вірність Штормоламові, а король Станіс — його законний володар… і наш єдиний законний повелитель. Він останній нащадок дому Баратеон, спадкоємець Роберта і Ренлі.

— Якщо це так, то чому серед вас немає Лицаря Квітів? Де Матіс Рябин? Рандил Тарлі? Пані Дубосерд? Чому немає тут тих, хто найбільше любив Ренлі? Де Брієнна Тарфійська, питаю я вас?

— Ота тварюка? — Пан Гвияр Моріген хрипко зареготав. — Вона втекла. А чого ж! Саме її рукою був убитий король.

— Брехня! — відрізав пан Корній. — Я знав Брієнну, відколи вона дівчинкою гралася на колінах в батька у замку Надвечір’я. А ще краще взнав, коли Вечерниця надіслав її до Штормоламу. Вона кохала Ренлі Баратеона з першої миті, як побачила. Навіть сліпий би помітив.

— Певна річ! — підхопив князь Флорент. — Хіба вона перша діва, яка оскаженіла на відмову свого коханого і вбила його? Щоправда, як на мене, короля вбила пані Старк. Вона приїхала аж з Водоплину шукати союзу, а Ренлі їй відмовив. Ясна річ, вона завважила короля за перепону своєму синові й вирішила прибрати з дороги.

— Ні, то саме Брієнна! — наполягав князь Карон. — Пан Емон Кий присягнувся у цьому, перш ніж помер. Даю вам своє слово, пане Корнію.

Голос пана Корнія просяк презирством.

— Але чого варте оте ваше слово? Ви носите корзно багатьох кольорів, як я бачу. Те саме, яке Ренлі дав вам у обмін на обітницю захищати його. Він мертвий, а ви ні. Чого б це?

Він обернув свою відразу на Гвияра Морігена.

— Питаю і вас те саме, пане. Гвияр Зелений, чи не так? З Веселкової Гвардії, еге ж? Обітували віддати своє життя за короля, певна річ? Якби те корзно було моє, я б соромився його вдягати.

Моріген визвірився:

— Радій, що ми прийшли посольством, Пенрозе, бо інакше я б тобі язика вирвав за твої слова!

142
{"b":"234816","o":1}