— Дивися, — заіржав Ломик Зеленорукий. — Та він зараз заплаче, йой. Нюнити зібрався, Бибко?

Вона плакала уві сні минулої ночі, бо їй наснився батько. Зранку вона прокинулася з червоними сухими очима, і зараз не пролила б жодної сльозини, хоч її ріж.

— Нє, він зараз у штани напудить, — припустив Мантулик.

— Ану облиште його, — раптом мовив хлопець з непокірливою чорною чуприною, що їхав позаду. Ар’я чула, як Ломик кликав його Бичком, бо той увесь час налощував шолома з рогами, хоча ніколи його не вдягав. Бичка Ломик чіпати не зважувався: той був старший, величенький для свого віку, мав широкі груди та міцні руки.

— Краще б ти віддав Мантуликові свого меча, Аріку, — мовив Ломик. — Мантулик його дуже хоче. А він же колись забив хлопця ногами до смерті. Тебе теж заб’є, зуб даю.

— Збив його на землю, і копняками по яйцях! Бив і бив, доки той не здох! — похвалився Мантулик. — Усе йому на друзки розтрощив! Яйця йому розбилися і кров’ю спливли, а гичка аж зчорнілася. Отож давай меча, не барися!

Ар’я витягла з-за паса дерев’яного навчального меча.

— Можеш забрати оцього, — мовила вона до Мантулика, не бажаючи бійки.

— Пхе, здалася мені дурна палиця. — Він під’їхав віслюком ближче і перехилився до руків’я Голки.

Дерев’яний меч Ар’ї миттю свиснув у повітрі й добряче хльоснув віслюкові по крупу. Тварина заревла, стала цапа і скинула Мантулика додолу. Слідом зі свого віслюка злетіла Ар’я і тицьнула хлопцеві у черево, поки той пробував підвестися. Коли ж Мантулик сів на землю зі стогоном, Ар’я загилила йому поперек обличчя так, що ніс зламався з хряскотом, мов сучок на дереві. З ніздрів ринула кров, Мантулик заверещав, а Ар’я кинулася до Ломика Зеленорукого, який сидів на своєму віслючку, роззявивши рота.

— Може, й тобі меча дати, га?! — заволала вона до нього; втім, Ломик нічого від неї не хотів, а тільки підняв заплямовані зеленою фарбою руки перед обличчям і заскиглив, щоб вона йшла геть.

Раптом Бичок загукав «Позаду!», і Ар’я крутнулася навколо себе. Мантулик саме стояв на колінах, намацуючи велику гостру каменюку. Вона дозволила йому її жбурнути, пірнула головою, пропустила камінь повз себе і налетіла у відповідь. Хлопець сахнувся і підняв на свій захист руку; Ар’я вперіщила по ній, а тоді по щоці, а тоді по коліну. Мантулик хапнув був її руками, та вона пурхнула вбік і хльоснула йому просто по потилиці. Мантулик впав, підвівся і, припадаючи на ноги, знов поліз до неї зі страшною мармизою в крові та грязюці. Ар’я ковзнула у стійку водотанцівниці й чекала. Щойно він підібрався ближче, як вона зробила випад туди, де сходилися ноги, з такою силою, що якби дерев’яний клинок мав вістря, то воно б вийшло йому між сідниць.

Доки нагодився Йорен, Мантулик лежав долілиць на землі, забруднивши штани бурим і смердючим, та рюмсав на весь голос. Але Ар’я не припиняла його лупцювати.

— Годі! — заревів чорний братчик, відтягаючи її та видираючи дерев’яного меча з пальців. — Чи не вбити, бува, ти його зібрався?

Коли Ломик та інші почали галасувати, старий обернувся до них.

— Ану стуліть пельки, бо я вам їх стулю, тоді знатимете! Ще одна така нагода, і до Стіни підете мені за возами на шворці!

Він сплюнув на землю.

— А тебе, Аріку, це стосується вдвічі проти них. Ану ходімо, хлопче, зі мною. Негайно.

Усі тепер дивилися на неї, навіть троє у кайданах, припнуті у задку хури. Товстий клацнув підпиляними зубами і зашипів, та Ар’я не зважила.

Старий відтяг її добряче від шляху в купу дерев, щось бурмочучи та лаючись упродовж дороги.

— Якби я мав крихту глузду, то кинув би тебе у Король-Березі. Чуєш, хлопче?

Останнє слово він завжди гарчав, додаючи особливого присмаку, аби вона добре чула і розуміла.

— Розв’яжи штани та спусти додолу. Гайда, тут нікого нема, не побачать!

Ар’я підкорилася, зціпивши зуби.

— Онде дуб стоїть, обійми його.

Вона охопила стовбур руками і притиснулася обличчям до грубої кори.

— А тепер кричи. І добряче.

«А от не кричатиму», вперто подумала Ар’я, та коли Йорен вперіщив палицею по голих сідницях, крик сам вирвався назовні.

— Боляче тобі? — спитав старий. — А ти скуштуй оцього.

Палиця свиснула знову. Ар’я щосили заверещала, вчепившись у дерево, щоб не впасти.

— А тепер отак.

Вона стояла твердо, жувала губу, щулилася, коли чула свист, а від ударів підстрибувала і вила вовком. «Я не плакатиму», казала вона собі, «не плакатиму. Я уродилася Старком на Зимосічі, наш знак — лютововк, а лютововки не плачуть.» Вона відчувала, як лівою ногою стікає струмочок крові. Стегна та сідниці палали болем.

— Маю надію, що трохи привернув твою увагу, — мовив Йорен. — Ще колись зачепиш оцим дрючком когось із своїх братів — отримаєш вдвічі проти того, що даси сама, зрозуміло? Тепер прикрийся.

«Вони мені не брати», подумала Ар’я, нагинаючись по штани, але мала клепку промовчати. Руки плуталися в пасі та поворозках.

Йорен дивився на неї.

— Болить?

«Спокійна, як тиха вода», сказала вона собі, як учив Сиріо Форель.

— Трохи.

Чорний братчик плюнув.

— Жирній пампушці болить гірше. То не він убив твого батька, дівчинко, і не злодюжка Ломик. Скільки їх не бий, а батька не повернеш.

— Знаю, — похмуро пробурмотіла Ар’я.

— А дечого не знаєш. Все мало бути інакше. Я наготувався був їхати, вже й вози наклав, як раптом нагодився чолов’яга з малим хлопцем. Приніс гаманець золота і листа; від кого, не скажу. А сам каже мені, що князь Едард має вдягти чорне; забереш його, мовляв, із собою до Варти. Чого б іще я там стовбичив, га? Та не так сталося, як гадалося.

— Джофрі! — видихнула Ар’я. — Хтось має його вбити!

— Хтось таки вб’є. Та не я і не ти.

Йорен жбурнув їй дерев’яного меча.

— Там у хурі є кислолист, — мовив він, поки вони крокували назад до шляху. — Пожуй трохи, менше болітиме.

Кислолист справді допоміг, хоча на смак був гидкий, а плювки від нього скидалися на кров. Та навіть після нього решту дня вона чалапала пішки, а потім ще день, а потім ще, бо їй надто боліло те місце, яким сідають на віслюка. Втім, Мантулик почувався значно гірше. Йоренові довелося зсунути кілька барил на возі, щоб він міг лягти на мішках ячменю; та навіть лежачи, товстун скиглив кожного разу, як колесо підскакувало на камені. Ломик Зеленорукий не отримав ані синця, та все ж тримався від Ар’ї якнайдалі.

— Як ти на нього зиркаєш, він аж смикається, — казав їй Бичок, поки вона міряла кроками шлях при боці його віслюка. Ар’я не відповідала. Вважала за безпечніше не розмовляти ні з ким.

Тієї ночі вона лежала на твердій землі, укритій тоненькою ковдрою, і витріщалася на велику червону комету. Велика зірка в небі водночас і захоплювала її, й лякала. «Червоний Меч», казав на неї Бичок і порівнював з мечем щойно з вогню, розжареним до червоного. Коли Ар’я примружувалася як слід, то теж бачила меча, але не нового з кузні, а обіручного батькового на ймення Лід, валірійського булату, з рясицями на клинку. Червоне на ньому — то була кров князя Едарда, якому пан Ілин, Королівський Правосуд, відтяв голову. Йорен не дозволив їй дивитися на батькову смерть, але Ар’ї здавалося, що Лід після страти мав нагадувати саме цю комету.

Коли нарешті вона заснула, їй наснилася рідна домівка. На шляху до Стіни королівський гостинець минав Зимосіч, і Йорен обіцяв, що доправить Ар’ю туди, не розкривши нікому її таємниці. Вона палко прагнула знову побачити мати, Робба, Брана та Рікона… але найбільше думала про Джона. От якби ж спочатку дістатися Стіни, а вже потім Зимосічі, щоб Джон скуйовдив їй волосся і знову назвав «сестричкою». А вона б сказала йому, як сумувала за ним, а він би в ту саму мить вигукнув те саме — так, як тільки вони уміли вигукувати разом. Саме цього Ар’я бажала найбільше в усьому світі.

День іменин короля Джофрі розпочався яскраво та вітристо. Крізь мереживне плетиво хмарок просвічував довгий хвіст величезної комети. Санса саме роздивлялася її з вікна своєї башти, коли прийшов пан Арис Дубосерд, щоб відвести її до турнірного поля.