— Той Андрік, може, і вправний у бою, та люди не бояться його так, як вас.

— Тут ти правду кажеш, — кивнув Дагмер. Пальці, що стискали ріг з питвом, були геть унизані перснями з золота, срібла та спижу, мерехтіли шматками сафіру, гранату і драконоскла. Теон знав, що за кожний перстень Дагмер заплатив залізом.

— Якби я мав у своїй службі таку людину, то не посмів би марнувати її час та силу на такі дитячі забавки, як плюндрування селищ. Це не діло для кращого вояка князя Балона…

Дагмерів вишкір викривив йому губи та відкрив бурі уламки зубів.

— …і для його рідного законного сина?

Він пирхнув.

— Я надто добре тебе знаю, Теоне. Я бачив твій перший крок, допоміг натягнути твій перший лук. І знаю напевне, що змарнованим тут почуваюся не я.

— Насправді це я мав би очолювати похід моєї сестри, — зізнався Теон і невтішно усвідомив, що його слова звучать дитячою примхою.

— Ти надто переймаєшся, хлопче. Твій вельможний батько тебе просто не знає. Твоїх братів убили, тебе забрали вовки, і він втішався тільки твоєю сестрою. Князь Балон навчився покладатися на неї і ніколи не знав зневіри.

— Зі мною він теж її не знатиме. Старки вже бачили, чого я вартий. Я був одним з добірних розвідників Бріндена Чорноструга, летів у перших лавах нападників у Шепітній Пущі. Мені ось стільки не вистачило, щоб схрестити мечі з самим Крулерізом. — Теон розвів долоні на дві стопи. — Між нами встряг Дарин Роголіс і знайшов свою смерть.

— Нащо ти мені це кажеш? — спитав Дагмер. — Це ж я вклав тобі в руку першого меча. І знаю, що ти не боягуз.

— А чи знає мій батько?

Старий сивий воїн скривив таке лице, наче вкусив щось несмачне.

— Тут така справа, Теоне… хлопчисько-вовчисько — твій друг, і ти жив серед тих Старків десять років.

— Але ж я не Старк. — «Дякуючи ласці князя Едарда.» — Я Грейджой, спадкоємець свого батька. Як я можу заслужити свою спадщину, якщо не вчиню щось звитяжне?

— Ти ще молодий. Будуть інші війни, ти ще здобудеш свою славу. А зараз нам наказали сплюндрувати Каменястий берег.

— Хай про те клопочеться мій дядько Аерон. Я віддам йому шість лодій — усі, крім «Пінопивці» та «Морської сучки». Хай собі палить і топить у славу свого бога, скільки душа забажає.

— Цей похід очолюєш ти, а не Аерон Мокрочуб.

— Якщо берег буде сплюндровано, то кому яке діло? Жрець не здатен на те, що хочу зробити я. І на те, чого я прошу від вас. Я маю задум, який по силі самому лише Дагмерові Репаному Жбану.

Дагмер зробив довгий ковток з рога.

— Кажи.

«Він відчув спокусу», подумав Теон. «Простий грабунок йому до смаку не більше, ніж мені.»

— Якщо моя сестра змогла взяти замок, то зможу і я.

— Аша має вчетверо чи уп’ятеро більше людей проти нас.

Теон дозволив собі лукаво посміхнутися.

— Зате ми проти неї учетверо розумніші та вп’ятеро хоробріші.

— Твій батько…

— …подякує, коли отримає від мене королівство. Я маю намір вчинити звитягу, про яку співатимуть арфісти ще тисячу років.

Він знав, що на такі слова Дагмер замислиться. Один пісняр склав пісню про сокиру, яка розколола навпіл його щелепу, і старий обожнював її слухати. Напідпитку він завжди вимагав, аби йому співали щось гучне, буремне, про давно мертвих воїнів, запеклі битви та відчайдушну хоробрість. «Волосся в нього геть побіліло, зуби зчорнілися, та смак до слави нікуди не дівся.»

— Яке ж моє місце у твоєму хитрому задумі, хлопче? — спитав Дагмер Репаний Жбан після довгої мовчанки, і Теон зрозумів, що перемога на його боці.

— Вселити жах у серця ворогів, як уміє тільки такий славетний воїн. Ви візьмете більшу частину нашої сили і підете на Торгенів Закут. Гелман Толгарт забрав кращих людей на південь, а Бенфред помер тут разом з їхніми синами. Лишився його дядько Леобальд з невеличкою залогою.

«Якби ж я зміг допитати Бенфреда, то знав би напевне, з якою саме.»

— Таємниці зі свого наближення не робіть. Співайте усіх хвацьких пісень, яких знаєте. Хай встигнуть зачинити свою браму.

— А чи міцна твердиня цей Торгенів Закут?

— Авжеж не слабка. Мури там у тридцять стоп заввишки, з квадратними баштами на кутах і великим кам’янцем усередині.

— Кам’яні мури не можна підпалити. Як ми мусимо їх брати? Зі стількома людьми я й найменшого замку приступом не візьму.

— Ви поставите табір за мурами і заходитеся будувати метавки, тарани та гуляй-городи.

— Це не за старим звичаєм. Хіба ти забув? Залізяни б’ються мечами та сокирами, а не кидають каміння. І у тому, щоб вигубити ворога голодом, немає ані честі, ані слави.

— Але ж Леобальд того не знатиме. Коли він побачить, як ви будуєте гуляй-городи, то захолоне своїм баб’ячим серцем і почне бекати про допомогу. Хай ваші лучники, дядьку, дозволять його крукам летіти вільно. Каштелян у Зимосічі — хоробрий чолов’яга, та від старості вже заслабкий і ногами, і головою. Коли він дізнається, що на значкового пана його короля напав грізний Дагмер Репаний Жбан, то збере таку силу, яку зможе, і рушить Толгартові на поміч. Такий-бо є його обов’язок, а якщо пан Родрік щось і знає на світі, то це свій обов’язок.

— Яку б він силу не привів, однаково та буде більша за мою, — зазначив Дагмер. — Ці старі лицарі лукавіші, ніж ти гадаєш, бо інакше б не дожили навіть до першої своєї сивини. Ти шукаєш битви, Теоне, яку ми виграти не в змозі. Торгенів Закут нам не по зубах.

Теон посміхнувся.

— Мені потрібен не Торгенів Закут.

У замку панував галас та гармидер. Вояки стояли на возах, накладали барила вина, мішки борошна, в’язки свіжооперених стріл. Ковалі рівняли мечі, спрямлювали ум’ятини на панцирах, кували бойових огирів та в’ючних мулів. Кольчуги кидалися у діжки з піском та каталися горбкуватим Двором Каменеплину, щоб знищити іржу. Висові жінки мали зашити двадцять кирей, а випрати ще сто. У септі купчилися поруч чесні та підлі, щоб помолитися перед дорогою. За стінами знімали шатра та намети; зброєносці лили цебра води на багаття, щитники брали до рук бруски, щоб шурхнути зайвий раз по лезах своєї зброї. Гармидер затопив усе, мов приплив: іржали коні, панство вигукувало накази, піхтура лаялася, табірні дівки верещали одна на одну.

Князь Тайвин Ланістер нарешті рушав у похід.

Першим з його очільників, за день до інших, замок залишив пан Аддам Марбранд. Він зробив зі свого відбуття цілу виставу: басував на палкому гнідому огирі, чия грива мала той самий мідний колір, що й довге волосся пана Аддама, яке висіло йому нижче від плечей. Кінь мав на собі спижевого забарвлення ладри у колір вершникової киреї, прикрашені палаючим деревом. Дехто з замкового жіноцтва схлипував, дивлячись йому вслід. Вис казав, що пан Аддам — чудовий наїзник та мечник, найвідважніший з військової старшини князя Тайвина.

«Сподіваюся, його вб’ють», подумала Ар’я, дивлячись, як він виїжджає з брами, а його спира тече за ним валкою по двоє. «Хай би їх усіх вбили.» Вона знала, що військо іде на війну з Роббом. Слухаючи балачки під час роботи, Ар’я дізналася, що Робб здобув на заході якусь велику перемогу. Казали, що спалив Ланіспорт, або ще спалить. Узяв приступом Кастерлі-на-Скелі й вирізав там усіх до ноги, або ж облягає Золотий Зуб… але конче напевно, сталося таки щось значне.

Вис ганяв її з цидулками від ранку до вечора. Деякі з них Ар’я носила навіть за мури замку в болото і гармидер табору. «Я б могла втекти», подумала вона, спостерігаючи, як повз неї гуркоче віз. «Стрибнути на задок хури та сховатися в ній, або пристати до табірних жінок. Мене б ніхто і не знайшов.» Може, вона б так і вчинила, якби не Вис. Той вже казав їм багато разів, що буде з тими, хто спробує від нього втекти.

— Бити я вас не буду, ні. Навіть пальцем не зачеплю. А збережу для кохорця. Еге ж, для Калічника. Того, якого звати Варго Хап. І коли він повернеться, то відріже вам ступні.

«Може, якби Вис помер», подумала Ар’я, «та поки він живий — нізащо». Він може глянути на тебе і винюхати, що ти думаєш — він завжди так каже.