Старий Ботлик на прізвисько Рибовус сидів і зиркав похмуро з-над купи здобичі, до якої троє його синів продовжували докладати добро. Один з них саме буцався за щось цінне з товстуном на ім’я Тодрік, який блукав серед убитих з рогом пива у одній руці та сокирою в іншій, накинувшись кожухом з білого лиса, тільки трохи заплямованим кров’ю попереднього господаря. «П’яний», зрозумів Теон, почувши його ревище. Казали, що залізняки старих часів нерідко бували п’яні від крові у бою — такі навіжені, що не чули болю і лякали цим ворога. Але тут був звичайний п’яниця, що надудлився пива.
— Вексе, ану мого лука і сагайдака.
Хлопець побіг і приніс. Теон зігнув лука, приладнав тятиву до зарубок. Тим часом Тодрік збив на землю Ботликового хлопця і хлюпнув пивом йому в очі. Рибовус скочив на ноги з лайкою, але Теон був швидший. Він цілив у руку, що стискала ріг — бажав-бо подарувати їм такий постріл, щоб вони про нього казки розповідали. Але Тодрік усе зіпсував: коли тенькнула тятива, він нахилився набік, і стріла поцілила йому в черево.
Обдирники зупинилися і вилупили очі. Теон опустив лука.
— Я сказав, нікому не пити і не сваритися через здобич.
Тодрік стояв на колінах і не бажав помирати тихо.
— Ботлику, заспокой його.
Рибовус із синами хутко підкорилися. Тодрік слабко хвицявся, поки йому перетинали горлянку. Кожух, персні та зброя перейшли в нові руки, не встиг він ще й померти.
«Хай знають, що я слів на вітер не кидаю.» Князь Балон поставив його очолювати загін, але Теон знав, що дехто бачить у ньому лише м’якотілого хлопчика з зелених земель.
— Ще хтось тут спраглий є, ге? — Ніхто не відповів. — То й добре.
Він пхнув ногою впалого Бенфредового прапора, якого затиснув у руці зброєносець-хорунжий. Під прапором було прив’язано заячу шкурку. «Чому саме заячу?», хотів він спитати, але плювок у лице змусив забути про запитання. Теон кинув лука назад Вексові й пішов собі геть, згадуючи солодкий смак перемоги у Шепітній Пущі й питаючи себе, чому ця не смакує так само. «Толгарте, клятий гоноровитий дурню, ти ж навіть розвідників не вислав.»
Вони жартували і навіть співали у дорозі під трьома високими деревами Толгартів, що віяли вітром над пришелепкуватими заячими шкурками на вістрях їхніх списів. Сховані у заростях ялівцю лучники зіпсували їм пісню зливою стріл, а тоді Теон сам повів щитників скінчити справу ножами, сокирами та келепами. Очільника він наказав зберегти для допиту.
От тільки не чекав, що ним виявиться Бенфред Толгарт.
Безсиле мертве тіло саме витягали з прибою, коли Теон повернувся на свою «Морську сучку». Щогли його лодій струнко вимальовувалися проти неба вздовж всипаного галькою берега. З рибальського селища не лишилося вже нічого, крім холодного попелу, що смердів під дощем. Чоловіків вирізали до ноги, не рахуючи жменьки, якій Теон дозволив утекти, щоб доправити звістку до Торгенового Закуту. Їхніх жінок та дочок забрали в полон, щоб зробити дружинами з солі — тих, що були молодші та показніші. Старих та потворних просто згвалтували та вбили, або ж перетворили на робів, якщо вони вміли щось корисне і не могли зчинити клопоту.
Теон обметикував і цей напад: привів лодії до берега у холодній досвітній темряві, вистрибнув з носа з сокирою в руці і повів своїх людей на селище, яке мирно спало собі. Йому зовсім не смакувало вчинене, та що він мав робити?
Його триклята сестра саме вела «Чорний вітер» на північ, аби звоювати собі власний замок. Князь Балон не випустив з Залізних островів жодного слова про збір лодій, і Теонове криваве свавілля вздовж Каменястого берега будуть вважати простим розбійницьким наскоком за здобиччю. Північани не усвідомлять справжньої небезпеки, аж доки грім не вдарить на Жбир-у-Пущі та Калин-Коп. «А після перемоги пісні складуть про ту сучку Ашу і геть забудуть моє ім’я.» Звичайно, якщо він їм дозволить.
Дагмер Репаний Жбан стояв коло високого різьбленого носа своєї лодії, «Пінопивці». Теон поставив його охороняти лодії, бо інакше перемогу назвали б Дагмеровою, а не його. Хтось гарячіший образився б на смерть, але Репаний Жбан лише посміявся.
— Перемога наша, — покликав Дагмер, — але ти щось не всміхаєшся, хлопче. Живі мусять всміхатися, бо мертві вже не можуть.
І всміхнувся, щоб показати, як це робиться. Видовисько було моторошне. Під білосніжною гривою волосся Дагмер мав найпотворнішого рубця, якого Теон зустрічав за життя — наслідок удару сокирою, що трохи не вбив його ще хлопчиком. Удар зламав йому навпіл щелепу, вибив передні зуби і зробив чотири губи на місці двох. Щоки й шию Дагмерові вкривала кошлата борода, та на рубці вона не росла, і напухлий, покручений, масно сяючий шрам ділив навпіл його обличчя, наче довга таловина — поле білого снігу.
— Ми чули, як вони співають, — мовив старий воїн. — Гарної пісні, хвацько і дружно.
— Вони співали краще, ніж билися. Хай би тоді й билися цимбалами, а не списами.
— Скільки людей загинуло?
— Наших? — Теон знизав плечима. — Один Тодрік. Я його вбив, бо він п’яним бився за здобич.
— Дехто народжується для такої смерті.
Хтось із менш достойних людей боявся б показати таку страшенну посмішку, та Дагмер вишкірявся куди частіше і ширше, ніж траплялося всміхатися князеві Балону.
Посмішка, хоч і потворна, збудила у серці безліч спогадів. Теон часто бачив її ще хлопчаком, коли перестрибував верхи вкриту мохом стіну або чисто розколював ціль надвоє кидком сокири. Він бачив її, коли відбивав удар Дагмерового меча, коли влучав стрілою в чайку на вітрі, коли брав до рук стерно і проводив лодію безпечно крізь гиркливу пащу пінних скель. «Він подарував мені більше посмішок, ніж батько разом з Едардом Старком.» Ба навіть Робб… хіба Теон не заслужив його посмішку того дня, коли врятував Брана від дичаків? Натомість Робб його вилаяв, наче кухаря, який спалив печеню.
— Нам треба побалакати, дядечку, — мовив Теон.
Дагмер насправді не був йому дядьком, а тільки служивим вояком його дому. В Дагмері текла хіба що крапля грейджоївської крові, але й та потрапила в його рід чотири чи п’ять поколінь тому зовсім не завдяки шлюбним обітницям. І все ж Теон завжди кликав його дядьком.
— То заходь на мій чардак.
Дагмер не величав його по-панському, а надто коли стояв на власній лодії. На Залізних островах кожен керманич був королем на власному кораблі.
Теон подолав містка до «Пінопивці» за чотири довгі кроки. Дагмер повів його до тісної кормової бесіди, налив собі ріг кислого пива і запропонував те саме Теонові, але той відмовився.
— Ми не захопили досить коней. Кількоро упіймали, але… та нехай, обійдуся тими, що маю. Що менше людей, то більша слава.
— Навіщо нам коні? — Як більшість залізняків, Дагмер краще бився, стоячи на землі чи на корабельних дошках. — Вони лайном закидають увесь чардак. Та й не пропхаєшся повз них.
— На лодіях — так, — визнав Теон, — але я задумав дещо інше.
Він обережно роздивився обличчя Дагмера, щоб вгадати, що той собі думає. Без Репаного Жбана надії на успіх немає. Хоч він начебто і стоїть на чолі загону, та якщо відразу і Аерон, і Дагмер стануть проти нього, то люди за ним не підуть. А свого кислого дядечка він не міг сподіватися зманити на свій бік.
— Твій вельможний батько наказав нам плюндрувати берег, та й годі.
Очі бліді, як морська піна, споглядали Теона з-під кошлатих білих брів. Чи це осуд він бачить у них, а чи навпаки — іскру цікавості? Теон гадав… ні, радше сподівався, що саме цікавість.
— Ви служите моєму батькові.
— Завжди йому служив, і завжди найкраще за всіх.
«Гонор», подумав Теон. «Він погордливий, ось на що я мушу тиснути. Гонор — це ключ до нього.»
— Немає на Залізних островах мужа битви й наполовину такого вправного зі списом та мечем.
— Тебе довго тут не було, хлопче. Коли ти їхав, про мене казали саме так. Але я постарів на службі князя Грейджоя. Найкращим вояком співці тепер кличуть Андріка. Андрік Несміянець, ось як він зветься у їхніх піснях. То велетень на службі князя Трима зі Старого Вика. Чорний Лорен і К’ярл Дівчисько — теж грізні бійці.