«Вони отримають звістку», подумав Давос, «та чи повірять їй?». І зиркнув задумливо на маестра Пилоса. Король перехопив його погляд.

— Маестре, вам слід братися до письма. Листів знадобиться дуже багато, і якнайскоріше.

— Воля ваша. — Пилос вклонився і залишив палату.

Король почекав, поки той піде, і спитав:

— Що таке ти не можеш сказати мені в присутності мого власного маестра, Давосе?

— Володарю, Пилос — добрий і вірний слуга, та я не можу дивитися на ланцюг навколо його шиї без того, щоб не затужити за маестром Кресеном.

— Хіба він винуватий у смерті старого? — Станіс зиркнув у вогонь. — Я не хотів, аби Кресен приходив на той бенкет. Він мене розгнівав, справді, й дав мені погану пораду, але смерті я йому не бажав. Я сподівався подарувати йому ще кілька років тихої втіхи, без клопоту і лиха. Він вислужив їх своєю вірністю й трудами, але… — король скреготнув зубами, — але він помер. А Пилос служить вельми здібно.

— Гаразд, пане мій, Пилос — то найменша з турбот. Щодо листа… чи можу я взнати, що про нього думає ваше панство?

Станіс пирхнув.

— Кельтигар оголосив, що він гідний всякого захоплення. Та йому покажи вміст мого нужника — він і його оголосить гідним захоплення! Інші хитали собі головами вгору-вниз, наче гусаки. Не рахуючи Веларіона, який заявив, що справу вирішить гостра криця, а не слова на пергамені. Наче я без нього не знаю! Та хай Інші вхоплять моє панство. Я бажаю вислухати твою думку.

— Ваші слова сильні, прямі й відверті.

— Вони ще й правдиві.

— Правдиві. Але ви не маєте на них доказів. Доказів кровозмісу. Не більше, ніж ви мали рік тому.

— Такий собі доказ сидить у Штормоламі. Робертів байстрюк, якого він нарядив у мою весільну ніч, на тому самому ліжку, яке наготували для мене з нареченою. Делена була з Флорентів, ще й незаймана діва, тому Роберт визнав дитя за своє. Його кличуть Едрік Шторм, і кажуть, що на вигляд він — викапаний мій брат. Якби люди побачили його, а тоді подивилися на Джофрі й Томена, то не могли б не поставити собі цікаві питання. Я так гадаю.

— Але як його побачать люди, коли він сидить у Штормоламі?

Станіс застукотів пальцями по Мальованому Столі.

— В цьому і полягає перепона. Одна з багатьох. — Він здійняв очі. — Але ти ще не все сказав про листа. То давай, кажи далі. Не на те я висвятив тебе у лицарі, щоб ти вчився порожньої чемності. Для дурних лестощів я маю досить вельможних князів. А ти, Давосе, кажи прямо, що в тебе на думці.

Давос схилив голову.

— У кінці листа було дещо. Як там? Складено у Світлі Господньому…

— Так. — Щелепи короля стиснулися.

— Вашим підданим не сподобаються ті слова.

— Як не сподобалися тобі? — різко спитав Станіс.

— Якби ж ви написали натомість «Складено перед очима богів та людей» або ж «Милістю богів старих і нових»…

— Чи не берешся ти навчати мене благочестя, перемитнику?

— Я вас вельми покірно питаю, ясновельможний пане.

— Справді? А мені чомусь здається, що ти любиш мого нового бога не більше, аніж мого нового маестра.

— Я не знаю того Господа Світла, — зізнався Давос, — але знаю богів, яких ми спалили вранці. Коваль оберігав мої кораблі, а Мати подарувала мені семеро міцних синів.

— Семеро міцних синів тобі подарувала дружина. Хіба ти молишся на неї? Сьогодні вранці ми спалили кілька шматків деревини, та й по тому.

— Може, й так, — погодився Давос, — та коли я малим хлопчиною жебрав у Блошиному Подолі, септони інколи мене годували.

— Зараз тебе годую я.

— Ви жалували мені почесне місце за своїм столом. Я з вдячності відплачую вам правдивими словами. Ваші люди не плекатимуть до вас любові, якщо ви заберете в них богів, одвіку ними шанованих, а навзамін дасте одного такого, що не кожен і язика зможе вивернути, щоб проказати його ім’я.

Станіс раптом підвівся.

— Ра-Гльор. Хіба так складно? Кажеш, не люблять вони мене? А коли любили? Як можна втратити те, чого ніколи і не мав?

Він перейшов до південного вікна, щоб кинути погляд на залите місячним сяйвом небо.

— Я припинив вірити у богів, коли побачив, як на тому боці затоки ламається і йде на дно «Вітриста». Не знаю, який бог вчинив таке жахіття, як смерть моїх батька і матері, але від мене він ніколи не матиме уклонів та молитов. Саме так я присягнувся того дня. У Король-Березі верховний септон щось белькотів мені про те, як Седмиця надсилає людям справедливість і добро. Але все добро і вся справедливість, яку я бачив за життя, були вчинені руками людей.

— Якщо ви взагалі не вірите у богів…

— …то нащо морочити собі голову ще одним? — підхопив Станіс. — Я питав себе про те саме. Про богів я знаю мало, а турбуюся ще менше, але червона жриця має силу.

«Так, але якого роду та сила?»

— Кресен мав мудрість.

— Я довіряв і його мудрості, й твоїм хитрощам, перемитнику. Але який зиск я з них маю? Штормове панство випхало тебе у три вирви. Я прийшов до них як жебрак, а вони з мене поглузували. Годі, більше не буде ані жебрання, ані глузів. Залізний Трон — мій за правом, але як я мушу його взяти? У державі є чотири королі, й три з них мають більше війська та золота, ніж я. А я маю тільки кораблі… а ще її. Червону жінку. Половина мого лицарства боїться навіть ім’я її сказати. Ти знав про таке чи ні? Якби вона не вміла геть нічого більше, я й то не смів би нехтувати ворожбиткою, яка вміє вселити жах у серця гартованих вояків. Бо наляканий вояк — то побитий вояк. Але ж вона може вміти й дещо більше. Я маю намір з’ясувати, що саме.

— Коли я був малим хлопчиною, то знайшов поранену яструбиху-тетерев’ятницю і виглядів її сам. Назвав птаху Прудкокрилка. Вона, бува, сиділа в мене на плечі, літала за мною з палати в палату, брала їжу з руки, але в небо злітати не бажала. Щоразу, як я намагався напустити її на здобич, вона не піднімалася вище за верхівки дерев. Роберт кликав її «Пустокрилка». Сам він мав самицю кречета-білозірця на ім’я Блискавка, і вона ніколи не впускала дичини. Одного дня наш двоюрідний дід, пан Гарберт, порадив мені спробувати іншого птаха. Сказав, щоб я не ламав з себе дурня з тією Прудкокрилкою. І мав рацію.

Станіс Баратеон відвернувся від вікна і примар, що рухалися південним морем.

— Свята Седмиця ніколи не приносила мені бодай горобця. Час спробувати іншого птаха, Давосе. Червону яструбиху.

Поблизу Пайку безпечної якірної стоянки не було, але Теон Грейджой бажав кинути оком на батьківський замок з моря, аби побачити його так, як бачив востаннє — десятьма роками раніше, коли бойова галера Роберта Баратеона забирала його геть на виховання до Едарда Старка. Того дня він стояв біля поручнів, слухав плюскіт весел і стукіт веслярського тулумбасу, дивився, як Пайк зменшується вдалині. Тепер він бажав побачити, як замок знову виростає перед ним з моря.

Покірний його наказові, «Міраам» пройшов повз мис під смикання вітрил та лайки капітана, який кляв заразом і вітер, і своїх жеглярів, і дурниці, які спадають на думку різним вельможним паничам. А Теон накинув на голову каптура кобеняка, щоб сховатися від бризок, і роздивлявся рідну домівку.

Берег тут складався з самих гострих скель та урвистих стрімчаків. Замок, здавалося, виростав просто з них — його башти, мури та мости були викладені з того самого чорно-сірого каменю, мокрі від тих самих солоних хвиль, поросли тією самою тьмяно-зеленою мшеддю, і цяткували їх своїм лайном ті самі морські птахи. Мис, на якому Грейджої вибудували собі твердиню, колись випирав у море, наче меч, встромлений у його нутрощі. Але хвилі молотили по ньому день і ніч, доки земля не розкололася й не викришилася. З тієї пори минули тисячі років. Лишилося тільки три голих, безплідних острови та з десяток високих кам’яних стовпів, що здіймалися з води, наче опори храму якогось морського бога. Біля підніжжя їх, як здавна, буяли та розбивалися люті пінні хвилі.

Похмурий, темний, негостинний замок Пайк стовбичив на тих островах та стовпах, трохи не зливаючись з ними у одне ціле. Зовнішній мур відсікав шматок землі коло початку кам’яного мосту, перекинутого з вершини стрімчака до найбільшого острівця, на якому височіла дебела Велика Вежа. Далі стояли Вежа-Кухня і Кривава Вежа. Кожна займала свій острів. Зовнішні башти та всякі служби стирчали на кам’яних стовпах, з’єднані накривними мостами там, де стовпи стояли близько, або довгими хитливими містками з мотузок та дощок там, де далеко.