Хлопець став на ноги, витрусив солому з волосся.

— Що, посеред ночі? Коней? — Він блимнув очима на знак в неї на грудях. — Нащо йому коні, коли темно?

— Князь Болтон не має звички сперечатися з зухвалою челяддю. — Ар’я схрестила руки на грудях.

Стайняр знову глянув на оббіловану людину і, здається, згадав, що вона означає.

— Кажеш, трьох?

— Один-два-три. Мисливських. Швидких та міцних.

Ар’я допомогла йому з сідлами та вуздечками, щоб не будити інших. Вона хотіла б сподіватися, що хлопця не покарають з-за неї. Але розуміла, що кари тому не уникнути.

Вивести коней через замок виявилося найскладніше. Вона трималася у тіні зовнішнього муру, де могла; вартові на мурах мали б дивитися просто згори униз, щоб хоч щось помітити. «А якщо й помітять, то що? Я чашниця самого князя.»

Стояла холодна та вогка осіння ніч. З заходу налітали хмари, ховаючи зірки. Плакуча Башта жалібно лементувала з кожним поривом вітру. В повітрі пахло дощем. Ар’я не була певна, добре це чи погано для їхньої втечі.

Ніхто її не побачив, і вона нікого не побачила, якщо не рахувати сіро-білого кота, що пробирався верхом стіни божегаю. Кіт спинився і засичав на неї, а вона пригадала Червоний Дитинець, батька і Сиріо Фореля.

— Я б тебе упіймала, котику, якби мала час, — тихо мовила вона до кота, — але мушу йти.

Кіт знову засичав і утік.

Башта Привидів з усіх п’яти велетенських башт Гаренголу була найгірше зруйнована. Вона стояла темна і всіма покинута коло розсипаних рештків септу, куди вже триста років ходили молитися самі тільки щури. Саме там вона спинилася чекати на Гендрі та Мантулика і чекала доволі довго, як їй здалося. Коні потроху щипали зілля, що росло між битого каміння, а хмари тим часом ковтали останні зірки. Щоб чимось зайняти руки, Ар’я вийняла кинджала і нагострила його. Довгими гладкими рухами, як учив Сиріо Форель. Шурхання дещо її заспокоїло.

Ар’я почула наближення хлопців задовго до того, як їх побачила. Мантулик важко дихав, а одного разу спіткнувся у темряві, подряпав литку і вилаявся так гучно, що мав би збудити пів-Гаренголу. Гендрі рухався тихіше, але мечі, які він ніс, брязкали на кожному кроці.

— Осьде я, — стала перед ними Ар’я. — Тихіше, бо вас почують.

Хлопці обережно пробралися між розкиданих каменів. Гендрі під кобеняком мав на собі змащену кольчугу, а за спину закинув ковальського молота. Мантулик визирнув своєю червоною мармизою з-під каптура; у правій руці він ніс торбу хліба, а під лівою пахвою — великий круг сиру.

— На тих дверях стоїть вартовий, — тихо сказав Гендрі. — Я ж тобі казав, що він там буде.

— Лишайтеся тут з кіньми, — наказала Ар’я. — А я про нього подбаю. Коли покличу, хутко біжіть до мене.

Гендрі кивнув, а Мантулик сказав:

— Пугукни совою, коли захочеш, щоб ми прийшли.

— Я не сова, — відповіла Ар’я. — Я вовчиця. Я завию.

Залишивши їх позаду, вона прослизнула у тіні Башти Привидів — хутко, щоб перегнати свій страх. Їй здавалося, що поруч з нею ідуть Сиріо Форель, Йорен, Якен Ха-Гар і Джон Сніговій. Вона не мала при собі меча, якого приніс Гендрі. Поки що їй краще стане в пригоді кинджал — доброї роботи, дуже гострий. Потерна, до якої вона йшла, була найменшим виходом з Гаренголу — вузькі двері товстого дуба, набиті залізними гвіздками і врізані у кут муру під захисною баштою. Двері охороняв один вартовий, але Ар’я знала, що в башті теж повинні стояти на чатах, а мурами має ходити ще сторожа. Що б не сталося, вона мусить лишатися тихою, мов тінь. Вартовий не повинен навіть писнути.

Між тим починали падати перші рідкі краплі дощу. Одна покропила їй чоло і повільно стекла носом. Ар’я навіть не пробувала ховатися, а пішла просто до стражника, наче прислана самим князем Болтоном. Він дивився на неї цікавим оком, немовби питаючи, що тут робить малий джура о цій годині ночі. Наблизившись, Ар’я побачила, що то північанин, дуже високий та тонкий, загорнутий у подертого кожуха. Погано. Вона могла б одурити когось із фреївських вояків або Хвацького Компанійця, але люди Жахокрому служили Рузові Болтону все життя і знали його краще, ніж вона. «Якщо я скажу йому, що є Ар’єю Старк, і накажу відійти…» Ні, так не можна. То був північанин, але не з Зимосічі. Він служив Рузові Болтону.

Діставшись вартового, вона розчахнула кобеняка, щоб той побачив оббіловану людину на грудях.

— Мене прислав князь Болтон.

— О цій порі? Якого дідька?

Ар’я бачила блиск криці під хутром і вагалася, чи стане їй сили пробити кольчугу вістрям кинджала. «Горло! Треба різати горло, але ж він такий високий, я не дістану.» Якусь мить вона не знала, що сказати, і знову відчула себе маленькою зляканою дівчинкою, а дощ на обличчі здався їй безпорадними сльозами.

— Їхня вельможність наказали дати усім вартовим по срібняку за добру службу. — Слова раптом прийшли самі, наче нізвідки.

— По срібняку, кажеш? — Стражник не повірив, але дуже хотів вірити. Все-таки срібло є срібло. — То давай сюди.

Її пальці сягнули під сорочку і вчепилися у монету, яку їй подарував Якен. У темряві залізо могло зійти за зчорніле срібло. Ар’я простягла руку… і впустила монету з пальців додолу.

Вартовий стиха вилаявся на неї, став на одне коліно і почав намацувати монету в болоті. Шия вояка опинилася просто перед Ар’єю. Вона дістала кинджала і накреслила йому риску поперек горлянки. Рух вийшов гладенький, наче літній шовк. Кров ринула їй на долоні гарячим водоспадом. Стражник спробував крикнути, але його рот теж був повний крові.

— Валар моргуліс, — прошепотіла Ар’я, поки стражник помирав.

Коли життя витекло з вояка геть, вона підібрала монету. Десь за мурами Гаренголу довго та гучно завив вовк. Ар’я підняла засув, відставила його убік і прочинила важкі дубові двері. Доки нагодилися Мантулик і Гендрі з конями, линув сильний дощ.

— Ти його вбила! — жахнувся Мантулик.

— А ти як гадав?

Її пальці липнули від крові, запах якої дратував кобилу. «Нехай», подумала Ар’я, злітаючи в сідло. «Дощ змиє кров, і руки знову будуть чисті.»

Престольну палату затопило море коштовностей, хутра та яскравих тканин. Вельможні пани та пані купчилися ззаду коло дверей та під високими вікнами, давилися і штовхалися, наче рибні перекупки на базарі.

Двірське панство Джофрі сього дня змагалося, аби перевершити розкішшю один одного. Джалабар Ксого вбрався у пір’я таке пишне та чудернацьке, наче збирався злетіти у повітря чарівним птахом. Кришталевий вінець верховного септона з кожним порухом його голови запалював у повітрі яскраві веселки. За столом ради королева Серсея блищала золототканою сукнею з розрізами винного оксамиту, а біля неї метушився Варис у бузковому альтембасі. Місячок та пан Донтос мали на собі новенькі пістряві вбрання, чисті, наче весняний ранок. Навіть пані Танда з дочками виглядали доволі гарно у схожих сукнях бірюзового шовку, прикрашених білячим хутром, а князь Гиліс кашляв у велику хустку криваво-червоного шовку, облямовану золотим мереживом. Король Джофрі сидів над усіма посеред лез та шпичаків Залізного Трону. Він мав на собі жупан кармазинового грезету, чорний кунтуш, прикрашений рубінами, а на голові — важку золоту корону.

Продершись крізь натовп лицарів, зброєносців та багатих міщан, Санса досягла передку галереї якраз тоді, коли сурми оголосили прибуття князя Тайвина Ланістера. Він проїхав великим бойовим огирем вздовж усієї палати і спішився аж перед Залізним Троном. Санса ще не бачила такого обладунку, як у нього: вилощеної червоної криці, з золотим карбом та візерунчастими прикрасами. Налікотники сяяли променястими сонцями, на шоломі блищав рубіновими очима ревливий лев, а левиці на плечах скріплювали золототкане корзно такої довжини та ваги, що воно вкривало круп його коня. Кінський обладунок теж був визолочений; ладри блищали кармазиновим шовком і несли на собі лева Ланістерів.

Князь Кастерлі-на-Скелі так вражав величчю та поставою, що коли його огир наклав купу лайна просто біля підніжжя трону, двірське товариство аж сахнулося з несподіваної відрази. Джоф мусив обережно обійти купу, коли сходив з престолу, щоб обійняти діда та проголосити його Рятівником Столиці. Санса прикрила рота долонею, щоб сховати криву неспокійну посмішку.