— Та тварюка зав’язала нам неабиякого вузлика, — розповів старий лицар маестерові Лювину. — Хочеш чи ні, а пані Роголіс була його дружиною. Він примусив її сказати обітниці перед септоном та серце-деревом і злягся з нею на подружнім ложі тієї ж ночі при свідках. Вона підписала заповіт, де зробила його спадкоємцем, і приклала свою печатку.

— Обітниці, дані під загрозою зброї, не мають сили, — заперечив маестер.

— А Руз Болтон може не погодитися. Особливо якщо йдеться про земельні маєтності. — Пан Родрік насупився і схилив голову. — Я б радо стяв макітру і байстрюцькому слузі, бо він не кращий за господаря. Та на жаль, мушу тримати його живим, доки Робб не повернеться з війни. Він єдиний свідок Байстрюкових злочинів. Може, коли князь Болтон почує його розповідь, то покине свої зазіхання. Тим часом лицарі Мандерлі та залога з Жахокрому ріжуть один одного у гаях Роголісів, а мені бракує сили їх спинити.

Старий лицар обернувся у кріслі й подарував Бранові суворий погляд.

— А що тим часом за моєї відсутності робив наш пан принц? Забороняв нашій сторожі митися? Чи ти, часом, не хочеш, щоб від них тхнуло, як від того Смердюка?

— Море йде до нас, — відповів Бран. — Йоджен бачив усе в зеленому сні. Пивотрясові судилося потонути.

Маестер Лювин смикнув за ланцюговий комір.

— Малий Троск вірить, що бачить у снах майбутнє, пане Родріку. Я казав Бранові, що таке віщунство вельми непевне. Та по правді, вздовж Каменястого Берега останнім часом неспокійно. Наскочники на лодіях плюндрують рибальські селища, гвалтують і палять. Леобальд Толгарт надіслав небожа Бенфреда, щоб той дав їм ради. Втім, гадаю, нападники вскочать до своїх кораблів і зникнуть, щойно побачать озброєний загін.

— Еге ж, щоб вдарити деінде. Хай Інші заберуть тих боягузів. Вони б ніколи не сміли підняти голови, а з ними і Болтонів байстрюк, якби наша головна сила не пішла за тисячі верст на південь.

Пан Родрік зиркнув на Брана.

— Що хлопець казав тобі ще?

— Казав, що наші стіни затопить вода. Що бачив Пивотряса потонулим, а з ним Мікена і септона Чайла.

Пан Родрік насупив брови.

— Гаразд, якщо муситиму сам виїхати проти наскочників, то Пивотряса не братиму. А мене він не бачив потонулим, га? Не бачив? То й добре.

Розмова зі старим лицарем трохи розвіяла Бранову тугу. «Може, вони й не потонуть», подумав він. «Якщо не наближатимуться до моря.»

Мейра теж так думала. Пізніше увечері вони з Йодженом прийшли до Брана зіграти у черепки на трьох. Але її брат хитав головою і казав:

— Те, що я бачу в зелених снах, не можна змінити.

Сестра на нього сердилася.

— Навіщо боги надсилали б тобі попередження, якби ми не могли взяти їх до уваги та змінити майбутнє?

— Не знаю, — сумно відповів Йоджен.

— Якби ти був Пивотрясом, то, мабуть, сам би стрибнув до колодязя, аби тільки скінчити справу! Він мусить боротися, і Бран теж!

— Я? — Бран раптом злякався. — З чим боротися? Я теж потону?

Мейра винувато зиркнула на нього.

— Я не мала б казати…

Бран ясно бачив, що вона щось приховує.

— Ти бачив мене у зеленому сні? — занепокоєно спитав він Йоджена. — То я потонув?

— Ні, не потонув. — Йоджен з мукою вичавлював з себе кожне слово. — Я бачив чоловіка, який з’явився сьогодні. Отого на прізвисько Смердюк. Ви з братом лежали мертві коло його ніг, а він білував ваші обличчя довгим червоним ножем.

Мейра зіп’ялася на ноги.

— Якщо я піду до підземелля і встромлю йому списа у серце, то як він зможе вбити Брана?

— Варта тобі не дозволить, — мовив Йоджен. — Не пустить до нього, та й годі. Якщо ж ти скажеш їм, чому хочеш його вбити, вони не повірять.

— Я теж маю варту, — нагадав Бран. — Пивотряса, Рябого Тима, Стріху та всіх інших.

Йодженові очі кольору моху наповнилися жалем.

— Вони не зможуть його спинити, Бране. Я не бачив, чому і як, але бачив, як усе скінчиться. Я бачив вас із Ріконом у крипті, в темряві серед мертвих королів та камінних вовків.

«Ні», подумав Бран. «Ніколи.»

— Але якщо я піду… до Сірявця чи до гайворона… кудись далеко, де мене не знайдуть…

— Байдуже. То був зелений сон, Бране. А зелені сни не брешуть.

Варис стояв коло жарівниці та грів свої пухкі руки.

— Скидається на те, що Ренлі прикро й жахливо замордували просто посеред його війська. Горлянку йому перетнули від вуха до вуха клинком, який пройшов крізь крицю та кістку, наче крізь м’який сир.

— Від чиєї руки він загинув? — спитала Серсея вимогливо.

— Чи не спадало вам колись на думку, що занадто багато відповідей — це те саме, що жодної? Мої споглядачі не завжди так високо сидять, як нам бажалося б. Коли помирає король, чутки плодяться одна за одною, наче гриби у темряві. Машталір каже, що Ренлі зарізав лицар його власної Веселкової Гвардії. Праля стверджує, що сам Станіс прокрався крізь братове військо з чарівним мечем. Кількоро піших вояків вважають, що ницу справу вчинила жінка, та не можуть погодитися, яка саме. Чи то діва, якій Ренлі дав одкоша, каже один. Чи то табірна дівка, яку привели для його втіхи напередодні битви, каже другий. А третій наважується твердити, що то була сама пані Кетлін Старк.

Королева незадоволено скривилася.

— З якого дива ви гаєте наш час на дурні плітки, що ходять світом?

— Бо за ці плітки ви щедро мені платите, ласкава королево.

— Ми платимо вам за правду, пане Варисе. Незле вам це пам’ятати, щоб мала рада раптом не поменшала ще на когось.

Варис занепокоєно захихотів.

— Ви з вашим вельможним братом залишите його милість геть без радників, якщо вчасно не спинитеся.

— Смію сказати, без кількох зайвих радницьких голів держава не пропаде, — посміхнувся Мізинець.

— Любий, дорогий мій Петире, — відповів Варис, — хіба вам не лячно, що наступним у списочку пана Правиці може виявитися ваше ім’я?

— Попереду вас, Варисе? Не смію навіть мріяти.

— Може статися, ми ще вдвох з вами послужимо присяжними братчиками на Стіні. — Варис знову захихотів.

— Ще й скоріше, ніж ви гадаєте, пане євнуше, якщо ми цієї миті не почуємо з ваших вуст щось корисне! — Очі Серсеї палали так, наче їй кортіло вдруге відрізати Варисові те, що він вже втратив.

— Чи не може то бути якась хитра витівка? — спитав Мізинець, повертаючись до справи.

— Якщо так, то просто надзвичайна, — відповів Варис. — Мене-бо вона цілком переконала.

Тиріон почув достатньо і встряг у розмову:

— Джоф відчує страшну зневіру. Він наготував для Ренліної голови таку гарненьку шпичку. Та хто б не зробив справу власноруч, мусимо припустити, що за нею стояв Станіс. Адже головний зиск отримав саме він.

Тиріонові новина втіхи не принесла. Він плекав надію, що брати Баратеони добряче понищать сили один одного у кривавому розбраті. Лікоть, розбитий телепнем, йому смикало — таке іноді траплялося за вогкої погоди. Тиріон стиснув його іншою рукою, полегшення не відчув і спитав:

— Що сталося з військом Ренлі?

— Головна сила його піхоти лишилася стояти у Лихомості. — Варис покинув жарівницю і повернувся за стіл. — Проте більша частина панства, яке рушило з князем Ренлі до Штормоламу, перебігла до Станіса під сурми та плескання прапорів, з усім кінним лицарством.

— Б’юся об заклад, на чолі їх басували Флоренти, — мовив Мізинець.

Варис подарував йому грайливу посмішку.

— Ви б виграли ваш заклад, ласкавий пане. Князь Алестер справді схилив коліно першим. А за ним пішло й багацько інших.

— Багацько, — зазначив Тиріон, — але не всі?

— Не всі, — погодився євнух. — Серед них не було ані Лораса Тирела, ані Рандила Тарлі, ані Матіса Рябина. Та й сам Штормолам досі не здався. Його утримує пан Корній Пенроз в ім’я Ренлі, не вірячи, що його володар мертвий. Він вимагає показати йому смертні рештки свого пана, перш ніж відчинить браму. Але тіло Ренлі загадково зникло. Більше за все, його повезли геть. Адже п’ята частина Ренліного лицарства відбула з паном Лорасом, не забажавши схилитися перед Станісом. Кажуть, що Лицар Квітів оскаженів, побачивши тіло свого короля, і в гніві убив трьох інших присяжних оборонців Ренлі, поміж них Емона Кия та Робара Ройса.