Казав він холодно, спокійно, байдуже — спробував позичити голос в батька, і це йому вдалося.

— Що спіткає її, те саме спіткає і Томена. Рахуючи побиття та згвалтування.

«Вважаєш мене чудовиськом? Гаразд, я пограюся для тебе у чудовисько.»

Цього Серсея не чекала.

— Ти не посмієш!

Тиріон змусив себе повільно всміхнутися крижаною усмішкою. Очі, зелене та чорне, сміялися з сестри.

— Чого б це? Я все зроблю власноруч.

Серсеїна рука майнула коло обличчя, та він вхопив її зап’ясток і викручував, доки вона не скрикнула. Озфрид кинувся був їй на порятунок.

— Ще крок, і я зламаю їй руку, — попередив карлик. Вояк зупинився. — Пам’ятаєш, Серсеє, як я казав, що ти мене більше не вдариш?

Тиріон пхнув сестру на підлогу і обернувся до Кіптюгів.

— Ану розв’яжіть її та витягніть з рота кляп.

Мотузка стиснула їй руки так, що аж спинила обіг крові. Вона скрикнула з болю, коли він відновився. Тиріон лагідно розтирав їй пальці, доки до них не повернулася чутливість.

— Мила моя, — мовив він, — ти мусиш бути хороброю. Мені так шкода, що тобі зробили боляче.

— Я знаю, що ви мене звільните, мосьпане.

— Звільню, — пообіцяв Тиріон. Алаяйя схилилася і поцілувала його в чоло. Розбита губа лишила на лобі ляпку крові. «Я не вартий цього кривавого цілунку», подумав він. «Якби не я, вона б не знала цього лиха.»

Коли Тиріон обернувся до королеви, кров Алаяйї все ще плямувала його чоло.

— Я тебе ніколи занадто не любив, Серсеє, але ж ти — моя рідна сестра, тому я навіть не думав чинити тобі шкоду. Проте сьогодні ти власноруч знищила рештки моєї до тебе прихильності. За це я зроблю тобі боляче. Поки що не знаю, як саме. Дай мені час. Колись настане день, у який ти почуватимешся безпечно, весело й щасливо. І раптом твоя солодка втіха перетвориться на попіл просто у роті. І тоді ти знатимеш, що борг сплачено.

Колись батько казав йому, що на війні битва скінчена, щойно одне військо ламається і починає тікати. Вже не важить, що числом те військо таке саме, як було хвилину тому, що воно досі має в руках зброю, а на грудях — броню. Щойно вояки побігли, вони вже не стануть до бою знов. Те саме сталося і з Серсеєю.

— Геть! — Це було все, на що вона спромоглася. — Геть з очей моїх!

Тиріон вклонився.

— На добраніч тобі. Й солодких снів.

Він крокував назад до своєї Башти Правиці, а в голові у нього тупотіла тисяча закутих у залізо ніжок. «Я мусив би зрозуміти, що так станеться, коли вперше пірнав у Чатаїну шафу.» Може, просто не хотів бачити очевидне. Поки Тиріон дістався покоїв, ноги в нього боліли. Він послав Пода по глек вина і штовхнув двері до опочивальні.

На ліжку з навісом сиділа, схрестивши ноги, Шая. З одягу на ній був тільки золотий ланцюг, що лежав на пагорбах грудей: ланки у вигляді золотих рук, які тримають одна одну за зап’ястки.

Тиріон її не чекав.

— Що ти тут робиш?

Шая засміялася і попестила ланцюга.

— Я сумувала за руками на своїх цицьках… але ці маленькі й золоті — вони такі холодні.

Якусь мить він не знав, що сказати. Як їй пояснити, що іншу жінку щойно побили за неї, а можуть навіть і вбити, якщо Джофрі у бою спіткає якась халепа? Він витер кров Алаяйї з лоба основою долоні.

— Але ж панна Лолиса…

— Спить. Та вона більше нічого й не робить, корова дурна. Спить і їсть. Інколи засинає, поки їсть. Харчі падають під ковдру, і вона у них качається. Тоді я мушу її мити. — Шая скривилася з огиди. — Що їй такого зробили? Ну відгойдали, та й усе.

— Її мати каже, що вона хвора.

— Та хвороба називається «дитина у череві».

Тиріон роззирнувся кімнатою. Відколи він пішов, начебто нічого не змінилося.

— Як ти увійшла? Покажи таємні двері.

Вона здвигнула плечима.

— Пан Варис змусив мене натягти каптура. Я нічого не бачила, хіба що… в одному місці я розгледіла підлогу з-під каптура. Там були такі плиточки, знаєш, з яких роблять картини?

— Мозаїка?

Вона кивнула.

— Кольорові, червоні та чорні. Здається, зображали вони дракона. А взагалі там було темно. Ми злізли драбиною, довго йшли, повертали, аж я геть заплуталася. Один раз спинялися, щоб відчинити залізні двері. Я шурхнула по них, поки минала. Дракон був уже за дверима. А тоді знову піднялися драбиною. Нагорі був прохід. Мені довелося нахилятися, а пан Варис, здається, мусив лізти рачки.

Тиріон обійшов опочивальню, придивляючись. Один зі свічників на стіні начебто хитався. Тиріон став навшпиньки і спробував його повернути. Свічник обертався поволі, скрегочучи по кам’яній стіні. Коли він опинився низом догори, з нього випав недогарок. Очерет на холодній підлозі не зрушив з місця.

— Хіба мосьпан не бажає вкласти мене у ліжечко? — спитала Шая.

— Хвилинку.

Тиріон розчахнув шафу, відсунув одяг і надавив на задню стінку. Що спрацювало у бурдеї, могло спрацювати і в замку… ні, дерево було суцільне, піддаватися не хотіло. Його увагу привернув камінь коло віконної лави, та скільки він не смикав і не давив, той не ворухнувся. До ліжка він повернувся роздратований і пригнічений.

Шая розв’язала йому штани та сорочку і закинула руки на шию.

— Плечі в тебе тверді, мов камінь, — промуркотіла вона. — Хутко, я хочу відчути тебе в собі.

Та коли її ноги охопили його стан, мужність раптом зрадила Тиріона. Відчувши млявість, Шая ковзнула під простирадла і заходилася коло нього вустами, але навіть тоді не розпалила.

За якусь хвилину він її зупинив.

— Що трапилося? — спитала Шая. В рисах юного обличчя вимальовувалася уся чарівна невинність, яка тільки є в світі.

«Невинність? Бовдуре, вона повія. Серсея мала рацію — ти, йолопе, думаєш прутнем.»

— Лягай спати, сонечко, — лагідно мовив він, пестячи її волосся. Але ще довго після того, як Шая послухалася, Тиріон лежав без сну і слухав її подих, накривши пальцями одну з невеличких грудок.

То було самотнє відчуття — сидіти вдвох за вечерею у великій трапезній Водоплину. По стінах висіли темні тіні; один зі смолоскипів згас, лишивши тільки три. Кетлін сиділа, втупившись у чару. Добірне вино здавалося гидким та кислим на язику. Брієнна сиділа неподалік; їх розділяло батькове панське крісло, у якому нікого не було, як і на решті крісел та лав у палаті. Зникли навіть слуги — Кетлін дала їм дозвіл приєднатися до святкування.

Стіни кам’янця були товсті, та навіть крізь них з двору чувся радісний гомін. Пан Десмонд викотив з льохів двадцять барил; посполиті святкували майбутнє повернення Едмура та звоювання Роббом замку Прискалок, високо піднімаючи роги темного, мов горіх, пива.

«Я не можу їх винуватити», подумала Кетлін. «Адже вони не знають. Та якби і знали, яке їм діло? Вони ніколи не бачили моїх синів.» Не спостерігали, як лазить стінами та деревами Бран, не відчували власне серце у п’ятах з жахом і гордістю, змішаними у одне почуття. Ніколи не чули їхнього сміху, не всміхалися на відчайдушні спроби Рікона у всьому наслідувати старших братів.

Кетлін витріщалася на вечерю і не бачила її. На столі стояв смажений на салі пструг, дрібно покришена ріп’яна зеленина з червоним кропом та солодкою спаржею, горошок з цибулею, гарячий з печі хліб. Брієнна жувала рівно й поволі, наче виконувала загадану їй роботу.

«Я зовсім згіркла», подумала Кетлін. «Я не маю радості ані з питва, ані з їжі, а пісня та сміх стали мені чужими й дивними. Лишилося саме горе, порох смерті та спогади про те, що вже спливло. Де раніше в мене було серце, тепер зяє порожнеча.»

Чути, як хтось поруч їсть, раптом стало нестерпно.

— Брієнно, — покликала вона, — з мене зараз товариство невеселе. Підіть на свято, якщо хочете. Випийте ріг пива, станцюйте під Римундову пісню.

— Не така в мене вдача, щоб святкувати, ласкава пані. — Великими міцними руками Брієнна відірвала окраєць чорного хліба і втупилася у нього, наче забула, навіщо він потрібен. — Хоча, якщо ви наказуєте…