Кетлін відчувала, як незручно та незатишно її супутниці.

— Я лише подумала, що вам стане до смаку товариство, веселіше за моє.

— Мені добре й тут.

Дівчина вмочила окраєць у витоплене сало, на якому смажився пструг.

— Цього ранку прилетів ще один птах. — Кетлін не знала сама, навіщо казала. — Маестер негайно збудив мене. З обов’язку, не з доброго наміру. Бо звістку він приніс найлихішу.

Кетлін спершу не збиралася казати Брієнні. Крім неї та маестра Вимана, ніхто ще не знав, і вона хотіла зберегти таємницю, доки… доки…

«Доки що, дурепа? Хіба можна поховати таємницю в серці так, щоб вона не справдилася? Ти вигадала собі, що як нікому не казати, не розмовляти з жодною живою душею, то правда перетвориться на сон, а тоді на напівзабуте нічне жахіття? Якби ж то боги мали таку ласку до людей…»

— Якісь новини з Король-Берега? — спитала Брієнна.

— Краще б з Король-Берега. Але ж ні. Птах прилетів з замку Кервин від мого каштеляна, пана Родріка.

«На чорних крилах чорнії слова.»

— Він зібрав силу, яку зміг, і рушає на Зимосіч, аби відвоювати замок. — «Наче тепер ті порожні стіни чогось варті.» — А ще пан Родрік повідомляє… пише… каже, що…

— Ласкава пані, що трапилося? Якась звістка про ваших синів?

Яке просте питання; якби ж відповідь на нього могла бути простіша. Коли Кетлін спробувала говорити, слова застрягли у горлянці.

— Я не маю більше синів, окрім Робба.

Вона спромоглася вимовити цей жах, не схлипнувши. І втішалася хоча б цим.

Брієнна вирячила на неї злякані очі.

— Прошу пані?!

— Бран та Рікон намагалися втекти, але їх запопали на млині, що стоїть на річці Жолудянці. Теон Грейджой виставив їх голови на мурах Зимосічі. Той самий Теон Грейджой, який їв за моїм столом з десяти років.

«Ось я і сказала. Пробачте мені, боги. Я сказала, і тепер усе справдилося.»

Обличчя Брієнни розпливлося, наче у воді. Вона сягнула рукою через стіл, але пальці зупинилися перед рукою Кетлін — мовби злякавшись, що їх доторк виявиться небажаним.

— Я… нема таких слів на світі, пані. Добра пані моя… ваші сини… їх забрали боги, і тепер вони на небі.

— Та ну? — визвірилася Кетлін. — Який бог міг дозволити, щоб таке сталося? Рікон був ще малим дитям. Як він міг заслужити таку смерть? А Бран… коли я їхала з півночі, він ще навіть не розплющив очі після падіння. Я мусила поїхати раніше, ніж він прийшов до тями. І ніколи більше не зможу повернутися до нього та почути його сміх.

Кетлін показала Брієнні свої долоні, свої пальці.

— Осьде рубці… по Брана послали вбивцю, щоб той перетнув йому горлянку вві сні. Бран тоді загинув би, а заразом і я, та його лютововк вирвав убивці борлака.

Кетлін спинилася на хвильку.

— Гадаю, Теон і вовків убив. Мусив, бо інакше… Я була певна, що хлопчики в безпеці, поки з ними лютововки. Як Робб з Сірим Вітром. Але мої дівчата більше не мають вовків.

Брієнна збентежилася з різкої зміни у розмові.

— Ваші доньки…

— Санса вже в три роки була шляхетна панна — така чемна, така рада догодити. Ніщо так не любила, як казки про лицарські звитяги та чесноти. Люди кажуть, що вона схожа на мене, та моя дівчинка виросте у таку красуню, якою я ніколи не була, от побачите. Я часто відпускала її покоївку, щоб самій розчесати їй волосся. Брунатно-руде, світліше за моє, таке рясне і м’яке… рудизна у ньому, бува, ловила світло і сяяла, наче вилощена мідь.

— А Ар’я, вона… Недові гості часто-густо плутали її з хлопчиком-стайнярем, якщо заїжджали до двору без попередження. Мушу сказати, з Ар’єю було найважче. Вона наполовину хлопчик, а наполовину — вовченя. Заборониш їй щось — і життя їй не миле, доки вона до того не допадеться. Вона мала довге Недове обличчя і брунатне волосся, завжди схоже на пташине гніздо. Я вже й не гадала зробити з неї панну. Вона збирала синці та ціпки, як інші дівчата збирають ляльок, і казала руба геть усе, що спаде на думку. Мабуть, вона теж мертва.

Мовивши це, вона відчула, наче велетенська рука стиснула їй груди.

— Я бажаю їхньої смерті, Брієнно. Спочатку Теона Грейджоя, потім Хайме Ланістера, Серсеї та Біса. Усіх до одного. Але мої дівчатка… моїх дівчаток…

— Королева… вона теж має дівчинку, — проказала Брієнна, запинаючись. — І синів, одного віку з вашими. Коли вона почує, то може… може змилуватися, і тоді…

— Що тоді? Поверне мені доньок неушкодженими? — Кетлін сумно всміхнулася. — Інколи ви, Брієнно, здаєтеся мені такою милою та невинною, як дитина. Якби ж то… але цього не станеться. Робб помститься за своїх братів. Лід вбиває незгірш вогню. Лід — так звався Недів обіручний меч. Валірійського булату, з рясицями від тисяч нагортань, такий гострий, що я боялася його торкнутися. Роббів меч — тупа ломака поруч з Льодом. Та боюся, нелегко йому дасться зітнути голову Теонові. Адже Старки не тримають катів. Нед завжди казав, що хто проказує вирок, той мусить здійняти меч. Сам він ніколи не радів з тієї справи. Але я б пораділа, ще й як…

Вона витріщилася на зарубцьовані долоні, стиснула їх, знову розтиснула, повільно підняла очі.

— Я надіслала йому вина.

— Вина? — Брієнна розгубилася. — Роббові? Чи… Теонові Грейджою?

— Крулерізові. — Задум добре спрацював з Клеосом Фреєм. «Сподіваюся на твою спрагу, Хайме. Сподіваюся, що твоя горлянка суха, аж дереться.» — Я хочу взяти вас з собою.

— Наказуйте, ласкава пані. Я ваша.

— Добре. — Кетлін рвучко підвелася. — Лишіться й скінчіть вечерю. Я пришлю за вами пізніше, опівночі.

— Так пізно, пані?

— У підземеллях немає вікон. Там одна година не різниться від іншої, а для мене тепер усі години — чорна ніч.

Лункими кроками Кетлін вийшла з трапезної. Поки вона піднімалася сходами до світлиці князя Гостера, знадвору чулися вигуки: «Таллі!» та «Гей, наливаймо повнії чари! За відважного молодого князя!».

«Мій батько ще не помер!», ладна була заволати вона донизу на бенкетників. «Мої сини померли, але батько живе, хай вам усім грець! І він досі — ваш князь та господар!»

Князь Гостер глибоко спав.

— Їхня ясновельможність нещодавно випили келиха сон-вина, мосьпані, — мовив маестер Виман. — Від болю. Вони й не знатимуть, що ви прийшли.

— Байдуже, — відповіла Кетлін. «Він радше мертвий, ніж живий, та все ж живіший за моїх бідних любих синочків.»

— Чи не можу я, мосьпані, щось зробити для вас? Може, якогось снодійного трунку?

— Дякую, маестре, не треба. Скільки не спи, а горе своє не проспиш. Бран та Рікон заслужили від мене кращого поминання. Ви можете піти на бенкет. Я трохи посиджу біля пана батька.

— Як накажете, мосьпані. — Виман вклонився і залишив її наодинці з володарем Водоплину.

Князь Гостер лежав на спині з відкритим ротом і дихав, наче зітхав, з тихим посвистом. Одна рука звисала з краю постілі — бліда, змарніла, позбавлена плоті, але тепла на дотик. Кетлін сплела свої пальці з батьковими і стиснула. «Скільки не хапай за батькові руки, все одно на цьому світі не втримаєш», гірко подумала вона. «Час вже їх відпустити.» Але пальці ніяк не хотіли розгинатися.

— Я не маю з ким побалакати, пане батьку, — мовила Кетлін. — Я молюся, та боги не відповідають.

Вона легенько поцілувала батькову руку. Шкіра була тепла, сині жили розгалужувалися, наче річки, під блідим прозорим покровом. Ззовні навколо замку текли більші річки: Червонозуб та Перекат. Вони тектимуть вічно, навіть коли річки у батьковій руці зупиняться назавжди. Надто швидко, надто рано.

— Минулої ночі мені наснився той випадок, коли ми з Лізою заблукали, повертаючись верхи з Морестражу. Пам’ятаєте? Насунувся чудернацький туман, ми відстали від решти почту. Все навколо стало сіре. Я й на аршин попереду кінського носа не бачила. Дорога кудись зникла. Гілки дерев нагадували довгі кощаві руки, що намагалися нас схопити. Ліза почала плакати, а я гукала, та туман, здавалося, ковтав усі звуки. На щастя, Петир знав, де ми, повернувся, знайшов і привів додому…

— Але тепер нема кому мене шукати, чи не так? Цього разу я мушу знайти свій власний шлях. А це тяжко, ой як тяжко.