— Я дедалі частіше згадую старківське гасло. Зима вже насунулася, пане батьку. На мене. Окрім Ланістерів, Робб тепер мусить воювати ще й з Грейджоями, а за віщо? За золотий вінок та залізне сідало? Чи не занадто вже наша земля спливла кров’ю? Я хочу повернути моїх дівчаток. Я хочу, щоб Робб склав меча і обрав собі якусь дочку Вальдера Фрея — хай буде незугарна, аби ж змогла подарувати йому подружнє щастя та міцних синів. Я хочу повернути Брана та Рікона, я хочу… — Кетлін похнюпилася. — Хочу, — мовила вона ще раз, і слова залишили її.

Нарешті свічка вигоріла та згасла. У щілини віконниць навскіс падали промені місячного світла, малюючи бліді сріблясті грати на обличчі батька. Кетлін чула тихий шепіт його утрудненого подиху, невпинний шурхіт річкових вод, тихі звуки якоїсь любовної пісні, сумної та чарівної, що плинула з двору.

— Кохав я діву, руду, наче осінь, — співав Римунд, — із заходом сонця у ряснім волоссі.

Кетлін навіть не помітила, коли скінчився спів. Минуло кілька годин, але як на неї, Брієнна виникла коло дверей за один удар серця.

— Ласкава пані, — тихенько покликала вона. — Настала північ.

«Настала північ, батьку», подумала Кетлін, «і я знову мушу виконувати свій обов’язок.» Вона відпустила батькову руку.

Ключник у підземеллі був миршавий, з червоним пияцьким носом. Він добряче надудлився пива і тепер куняв над великим кухлем та рештками пирога з голубами. На жінок сторож зиркнув підозріло.

— Даруйте, мосьпані… та князь Едмур наказав нікого не пускати до Крулеріза без писаної ним грамоти з печаткою.

— Князь Едмур?! Хіба мій батько вже помер, а мені й не сказали?

Ключник облизнув губи.

— Ні, мосьпані, скільки знаю, наш ясний пан ще живі.

— Тоді відчиняй, бо підеш зі мною до світлиці князя Гостера і розкажеш йому сам, з якого дива смів мені відмовити.

Він опустив очі.

— Підкоряюся наказові пані.

Ключі висіли в нього на ланцюжку, на шкіряному, набитому нютами пасі. Він щось бурмотів, поки перебирав їх, аж нарешті знайшов той, що пасував до дверей Крулерізової темниці.

— Іди пий своє пиво, а нас залиш, — наказала Кетлін. З низької стелі звисав на гаку олійний ліхтар. Кетлін взяла його і збільшила полум’я.

— Брієнно! Хай нас ніхто не турбує.

Брієнна кивнула і стала ззовні темниці, поклавши руки на маківку меча.

— Пані покличуть, коли матимуть у мені потребу.

Кетлін штовхнула плечем важкі двері з дощок та залізних смуг і ступила у вогку бридку темряву. Вона перебувала у самому череві Водоплину, в його смердючих кишках. Під ногами хрумтіла стара солома; стіни вицвіли від селітри. Крізь камені ледь-ледь шуміла течія Перекату. Світло ліхтаря вихопило з мороку цебро, повне гидоти, у одному кутку, і скупчену постать у іншому. Глек вина стояв коло дверей недоторканий. «Оце тобі й уся хитрість. Добре, хоч ключник не видудлив вино сам.»

Хайме підняв руки до обличчя, щоб сховатися від світла. Кайдани на руках забрязкотіли.

— Пані Старк, — мовив він голосом, захриплим від довгої мовчанки. — На жаль, я не в тому стані, щоб гідно вас прийняти.

— Подивіться на мене, пане лицарю.

— Від світла очам боляче. Хвильку почекайте, якщо ваша ласка.

Хайме Ланістерові не дозволяли мати бритву, відколи захопили його у Шепітній Пущі, тому обличчя, колись разюче схоже на королевине, зараз вкривала кошлата борода. Виблискуючи золотом під ліхтарем, порость на обличчі робила його схожим на великого жовтого звіра, величного навіть у ланцюгах. Брудне волосся спадало на плечі сплутаними косами та ковтунами, одяг гнив просто на тілі, обличчя схудло і змарніло… проте навіть зараз краса та сила цього чоловіка відразу вкидалися у око.

— Бачу, вам не смакувало вино, яке я наказала надіслати.

— Така раптова щедрість викликала в мене розумні підозри.

— Я можу стяти вам голову, коли забажаю. Навіщо мені вас труїти?

— Смерть від отрути можна видати за природну. Важче твердити, що в мене голова сама відвалилася.

Він зиркнув угору з підлоги, примружившись; його очі, зелені, наче в кота, потроху звикали до світла.

— Я б запросив вас сісти, але ваш брат не лишив мені жодного стільця.

— Я можу постояти, не впаду.

— Справді? А вигляд маєте жахливий, мушу сказати.

Бранець був скутий на зап’ястках і гомілках, усі кайдани з’єднувалися між собою, тому він не міг зручно ані лежати, ані стояти. Кайдани на ногах були прикручені до стіни.

— Вважаєте, на мені вже досить заліза, чи ви принесли ще? Можу гарненько поторохтіти, якщо вам до смаку.

— Ви самі собі погіршили долю, — нагадала вона бранцеві. — Ми оселили вас у зручній баштовій опочивальні, як личить вашому родові та станові. А ви відплатили тим, що спробували втекти.

— Цюпа — вона і є цюпа. Під Кастерлі-на-Скелі є такі, що оця проти них — садок вишневий коло хати. Не втрачаю надії колись показати їх вам.

«Якщо він і зляканий, то добре приховує», подумала Кетлін.

— Людина, скута по руках та ногах, мусила б краще добирати слова, що виходять з її вуст, пане. Я не на те прийшла, щоб слухати ваші погрози.

— Не на те? То напевне, на те, аби зазіхнути на мене тілесно? Кажуть, скорботні вдовиці дуже сумують у своїх порожніх ліжках. Ми, Королегвардія, присягаємося дружин не брати, але трохи втішити вас я не відмовлюся. Треба, то й треба. Наливайте вина, скидайте платтячко, і подивимося, чи я досі на щось здатний.

Кетлін витріщилася на нього з відразою. Чи був колись на світі чоловік одночасно такий вродливий і такий ниций?

— Якби ви це сказали в присутності мого сина, він би вас убив!

— Тільки якби лишив оці іграшки на мені. — Хайме Ланістер забрязкотів кайданами. — Ми ж обоє знаємо, що малий боїться зустріти мене у двобої.

— Мій син ще молодий, але ви дуже помиляєтеся, коли вважаєте його дурним. Щось ви не були такі швидкі на виклики, коли мали при собі військо.

— А чи старі Королі Зими теж ховалися за мамчиними спідницями?

— Мені починає набридати, пане. Я мушу знати певні речі.

— Навіщо мені вам щось казати?

— Щоб урятувати собі життя.

— Гадаєте, я боюся смерті? — Думка, здавалося, його розважила.

— А мусили б. Ваші злочини здобули вам почесне місце у найглибшому та найстрашнішому з семи пеклів. Якщо боги судять правим судом.

— Які ще боги, пані Кетлін? Оті дерева, яким молився ваш чоловік? Чим, прошу пані, вони прислужилися князеві Едарду, коли моя сестра стинала йому голову? — Хайме гигикнув. — Якщо боги існують, то чому ж у світі стільки болю та несправедливості?

— З-за таких людей, як ви.

— Немає таких людей, як я. Є лише один я.

«Нічого, крім нахабства, гонору та порожньої хоробрості божевільного. Я марную тут час і сили. Якщо й була в ньому колись іскра честі, то давно згасла.»

— Не бажаєте зі мною говорити, то й гаразд. Пийте це вино, пане, або лийте у нього — мені байдуже.

Кетлін вже торкнулася дверей, коли почула ззаду:

— Пані Старк!

Вона обернулася і чекала.

— У цій вогкій дірі усе іржавіє, — мовив Хайме. — Навіть лицарська чемність. Лишіться, і матимете відповіді… хоч і не задарма.

«Та він геть безсоромний!»

— Бранці не призначають ціну.

— Моя ціна досить скромна і вас не обтяжить. Ваш ключник нічого мені не розповідає, самі лише гидкі побрехеньки. Та й брехати як слід не вміє. Одного дня каже, що Серсею схопили і оббілували, а другого — що то оббілували батька. Відповісте на мої питання — то й я відповім на ваші.

— Правдиво?

— А вам правда потрібна? Обережніше, ласкава пані. Тиріон, бува, казав, що люди часто прикидаються голодними до правди, але щойно її скуштують, як починають крутити носом.

— Мені стане сили витримати все, що ви скажете.

— Воля ваша. Та спершу… будьте ласкаві, вина. Горлянка геть висохла.

Кетлін повісила ліхтаря на двері й підсунула ближче кухля з глеком. Перш ніж ковтнути, Хайме побовтав вино у роті.

— Кисла гидота, — мовив він нарешті, — але наразі згодиться.